Завантажити

гостро-спокійне і тверде; тільки невеличка борідка часами здригувалась та з грудей виходило довге задержане зітхання. Він голосно і дзвінко почав говорити. Спершу путався в словах (хоча не соромився цього), запинався, але чим далі, то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян,. що як зачаровані слухали його.
— Правду! Правду тут написав хтось у цих бумажках, — дзвенів його голос над похиленими головами. — Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо... мовчимо... Хто за нас заступається? Цар? А де ж він?.. А чому ж він нічого не одказав нам, як ми просили, щоб нам земство видало з казни хліба?.. Нема?.. А де ж ті гроші, що ми даємо щороку?.. Нас як собак скрізь женуть... «Іди, кажуть, мужик!» А хто робить, як не мужик!.. Та й мовчати?.. Годі!.. Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... І всім треба... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда... І ми неправду робимо. Не по правді й ми живемо! Сказано: «В поті лиця їж хліб»... Хто так не робить — не по правді робить... І хто помагає цьому, і той не по правді робить. А ми підсобляємо панам робити неправду... Ми робимо за них, а вони тільки їздять та п'ють за нас... Неправду і ми робимо... І скрізь так! Скрізь мужики роблять неправду цю... За це й терплять... За що, кажуть, Бог карає мужиків? Хіба ж вони, як ті пани, живуть не працюючи, не заробляють потом гірким шматок хліба? Мало того! По-дурному заробляють, по-дурному й мають. Неправду роблять, неправду й мають. Коли не буде мужик робити на пана, не буде й неправди, гріха робити... А доки робитиме, доти й горюватиме... От так!.. Треба вбити неправду, тоді і всім легко буде... Треба, щоб робили на святій землі, як повелено було: «В поті лиця їж хліб». Правду написано в бумажках; те, що... Як там сказано... Що той... що той має право на землю, хто робить на ній! О!.. Ми робимо, наша й земля... Кавунівці догадалися й беруть... І нам треба одібрати у пана землю... Тільки неправду вбити... Та й не в одного Партнера... Не тільки у нашого пана, а у всіх... Бо що ж нам з того, що ми заберем у цього, а неправда та житиме круг нас... Щоб ніде не було неправди, щоб ніде не було панів!.. О!.. Треба йти до всіх панів і у всіх одбирати. Хай роблять у поті лиця... З свого села треба йти у всі села. У Хведоровку, у Білі Берези, у... Скрізь... скрізь... Тоді тільки не буде неправди... Тоді і самі гріха не матимемо. От що я хотів казати, люди!
Явтух замовк. Хвилину всі стояли мовчки, мов ще чекаючи, потім раптом заговорили всі разом, товплячися біля Явтуха, перегукуючи один одного, сварячись комусь кулаками, лаючись і подекуди навіть плачучи.
Довго гомоніли. А ввечері з'іхалися біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.
На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком, і пильно дивився вперед. Було темно і нагорі в економії, і внизу у селі; тільки там і там жовтіли в білих стінах невеличкі віконця та сунули небом чорні та похмурі хмари.
Біля воріт уже чекала їх челядь, яку поставив Партнер, якось узнавши про сход.
— Хто ще? — гукнув хтось біля воріт, коли Явтух зупинив коней.
— Свої.
— Хто свої?
— До пана.
— По віщо?
— По той хліб, що нашими руками склав у своїх клунях. Одчиняй, Іване! — спокійно скінчив Явтух.
— Ваш хліб? Ваш хліб?.. — раптом скажено вискочив з-за воріт сам Партнер, що, не покладаючись на челядь, сам став берегти економію. — Ах ти ж, злодію! Вон звідци (погана лайка)! Вон, щоб вашого і духу не було біля моїх воріт! Я покажу ваш хліб!
— Оступися, чоловіче добрий, — спокійно затремтів Явтухів голос, — бо переїду! Н-но!
Коні рушили.
— Іване! Бий їх! Бий по конях!.. Не жалій!..
І не скінчив: якісь руки тісно вхопили його ззаду, боляче зім'яли всього і, наче дитину, однесли до покоїв.
— Ховайтеся у хату та краще мовчіть, — ставлячи його біля ґанку, промовив тихо Іван і пішов за возами, що сунули вже до амбарів.
Партнера мов пришибло. Він справді сховався в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого не чуючи. Довго він так сидів, не слухаючи і одповідаючи якоюсь нісенітницею на слова і питання переляканої жінки та дітей, довго щось думав, потім встав, одягся як у дорогу і вийшов у двір. Там було тихо і темно, як у могилі, тільки біля амбарів вешталися люди і видно було при світлі засвічених ліхтарів, як вони щось носили на плечах до своїх возів. Постоявши трохи, Партнер рушив до стайні, засідлав коня, сів і потихеньку виїхав. Поминувши вози, він раптом повернувся і закричав на весь двір:
— Прощавайте!.. Хутко побачимося.
— Хто то? — спершу не пізнав дехто з селян його голосу.
— Партнер.
— Ей, ви! Мурляки!.. Чуєте? Хутко побачимося, бо вранці салдатськими кулями будете ділитися!..
— Проїжджай, проїжджай! — гукнув Іван. — Та Богові дякуй, що живий ідеш. Німець чортів!
— Прощавайте! Побачимось ще! — ще раз долетів голос Партнера, змішаний зі стуком копит, і в дворі знов стало тихо.
Ділили до півночі. Потім так само тихо і поважно

читати