Завантажити

граблі під машину.
— Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?
— «Що говорив»... Говорив, що... А ви нащо усім розказуєте, що подарували мені хустку... Усі парубки вже знають... Гарно як!
— Хто розказував? — здивувався Ґудзик.
— Хм... ще й ніби не знають!
— Та йди к чорту! Що я, дурний розказувать?
— Ну да... А Карпо казав, що ви казали Сидору...
— Бреше! То він випитать у тебе хотів... А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзна-що...
— Еге, «коханого»! Так... потрібний він мені... Пхи!..
— Брешеш!
— О! «Брешеш!»...
— Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив з ним за старим млином...
— І-і-і! — сплеснула руками Хима і широко розплющеними очима подивилась на Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.
«Ні, сей Карпо щось-таки затіває, — думав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту, — тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навіть і сей щось коверзує... Ач... прокляті мурляки!»
— Чого ж рота роззявив? Поганяй! — накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, і білих штанцях на одній шлейці.
— Та волок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?
Хлопчик перелякано сьорбнув носом, спинив конячинку, яку вів за недоуздок, і став возитись біля каната.
— У-у, кукли! — муркнув з невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві — ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.
«Ніби верхи, ніби пішки... — дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. — Біжить швидко... А-а-а. Пан Ян на велосипеді!»
І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все побільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.
«Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває... Хм...»
І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через якийсь час вже можна було розібрати гарненьке біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими, рум'яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на сьому дитячому лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.
Зістрибнувши з велосипеда, він обережно зіпер його на лантухи з зерном і недбало тицьнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з сього.
— Prosze раnа, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, prosze pana... — підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних льокаїв, — Дівчинка... пан сам забачить.
Але пан тільки холодно дивився своїми ясними, дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навіть хустки, якими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них що інше замість полови та соломи. Навіть дівчата не проясніли, що бувало раз у раз, як з'являвся панич.
Тільки деякі, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Ґудзика і кидали в Янека гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий сміх і голос Андрона.
Карпо стежив за Химою, і злість все більше розпливалась йому по грудях.
«Ач! ач!» — думав він, дивлячись, як вона то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов панич Янек.
Слідкував він і за Ґудзиком, слідкував і за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагаєм і показував Скшембжховському; слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: «От же вам! от же вам!»
Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. Янек, нічого не говорячи, тільки одвертався й рушав далі. Всі мовчки дивились просто перед себе, і коли-не-коли перекидався дехто словом.
— Ану, ти!.. Повернись! — хльоснув Ґудзик нагаєм товсту дівчину в білій сорочці з червоними, товстими литками, що аж вилискувались з-під короткої спідниці. — Ти з Цурупалок?
Дівка повернулась і, соромлячись, засміялась.
— Ну?
— Ба ні...
— А звідки ж?
— Хи-хи-хи! Янек рушив.
— Се погана, prosze pana... — йдучи позаду, з ніяковістю промовив Ґудзик. — Ось... Горпино, Горпино!
Висока чорнява дівчина поважно повернулась і зиркнула в їх бік.
— Іди сюди!..
— Чого ще треба?
— Та йди... Треба…
Дівка знехотя сперла граблі на машину й, не поспішаючи, стала наближатись до них. Гарні її очі дивились спокійно й холодно.
— Ти там... е... е... Ти одгортаєш полову?
— Атож...
— Ну, так... той... А чи не багато там дівчат?

читати