Завантажити

Я знов твій гість,
Землі куточку милий!
Не перший раз мене приймаєш ти,
Щоб одвести од мене сум і втому.
До тебе звик я і тебе люблю.

Твої горби, кущеві придолинки,
Осот на луках, хміль коло води,
Ковбані, скриті в нетрях очерету, –
Все-все мені нагадує той край,
Де перебіг, як бистрий горностай,
Відрадісний мого життя початок.

Там сад був, темний сад,
Як темний гай.
Там берести і ясені потужні
Мені оповідали речі дружні:
Про добрість сонця до землі своєї,
Про лагідні турботи ранніх зір.

Про золоті колисочки на вітах,
Де вивільга дітей своїх гойдає.
Там все мені любов заповідає:
Срібляста принадь на медовій сливі,
Ласкавий пух на котиках лози,
На скелі моху тепле запинало.

О саде мій, учителю прихильний!
Як рано я з тобою розлучивсь,
Як рано вийшов у шумливий світ!
Та все життя моє
У снах глибоких,
Як вірний друг, являвся ти мені
В такій красі блискучій, хоч сумній,
В такім солодкім, хоч примерклім сяйві,
Що плакало і завмирало серце.
Навіщо ти тривожив сонний дух мій,
Будив бажання відновити те,
Що на землі відновлення не знає?

Ніхто мені не дав гіркої вісті,
Та я відомий, що тебе немає.
А хоч би ти і досі красував, –
Не хочу я ронити сльози там,
Де ти вінчав мене небесним щастям,
Не хочу я на чистому смарагді
Лишати плями смутку та прокльону.

Та в час, коли я помирати стану,
Явись мені, коханий саде мій!
Явись таким, яким прийшов навесні,
Коли в тобі ліщина розцвітала.
Хай скорбному мені здаватись буде,
Що сотні дармовишків світюгцем
На подуві квітневому бринять,
Що, держачи на вітах безліч сонць,
Кущі, мов сестри, стали наді мною,
Щоб милою відрадою дитинства
Осяяти останню мить мою.

10.Х.1938

читати