Завантажити

не знала, що сказати. Біля неї тремтіла, зіщулившись, Стеха. У мертвій тиші було чути лунке потріскування свічок.
— Ну, чому ж ти не відповідаєш, моя пташко? — Гетьман лівою рукою взяв Златку за підборіддя і заглянув дівчині в очі.
Але Златка мовчала, мов оніміла.
Тут підхопився Ненко, швидко заговорив по-турецьки, звертаючись більше до Азем-аги, ніж до гетьмана:
— Високоповажний пане гетьман, я не настільки володію вашою мовою, щоб відповісти на щойно сказані вами слова, але досить добре знаю її, щоб зрозуміти, що ви ображаєте мою сестру і мене...
Всі, хто розумів по-турецькому, а розумів багато хто, навіть сам гетьман, здивовано вирячилися на молодого турка, який посмів перечити гетьманові У Азем-аги полізли на лоба чорні кострубаті брови. Многогрішний роззявив з подиву рота і так застиг, придуркувато кліпаючи віями. А Юрась Хмельницький довго стояв мовчки перед зніченою Златкою, але дивився суворо через її голову на красивого молодого агу, який своєю зовнішністю був дуже схожий на нього самого і якого він сам забажав мати у себе на службі.
— Ага розуміє, з ким говорить? — холодно спитав Юрась.
— Розумію, безперечно. І прошу вибачення за свої слова. Але я змушений вступитися за честь сестри...
За Ненком підвелися Младен і Якуб, та Ненко зробив ледь помітний жест рукою, щоб мовчали.
— Твоїй сестрі нічого не загрожує, — холодно відповів гетьман. — І ніхто тут не ображає ї!...
— Отже, це виходить мимо вашої волі, гетьмане... Ми думаємо і дбаємо про майбутнє Адіке, — сказав Ненко.
— А хіба я бажаю їй поганого майбутнього? — здивувався Юрась. — Ця дівчина завтра може стати гетьманшею і скріпити наш союз з високою Портою!
Якусь мить у покої панувала мертва тиша. Потім хтось тихо охнув. Прошелестів гомін здивування.
Полковник Яненченко, який краще, ніж будь-хто інший з присутніх, знав Юрія, вражено похитав головою. “Щось у лісі здохло, коли наш Юрась закохався, — подумав єхидно. — Давненько за ним не водилося такого гріха... Невже його намір серйозний? Чи це одна із забаганок навіженого?” Однак промовчав, бо відчував, що і над його головою збираються хмари.
Мурза Кучук теж жодним порухом не видав своїх почуттів, тільки кинув бистрий промовистий погляд на Чору, і той у відповідь злегка опустив рясні чорні вії. Ніхто не запримітив цієї мови поглядів, а хоч би хто й помітив, то не надав би значення, бо зрозуміла вона була тільки батькові та синові. До того ж усі були так вражені словами гетьмана, що нікому навіть не спало на думку звернути в цю мить увагу на білгородського мурзу.
Першим опам'ятався Ненко.
— Але ясновельможний ефенді гетьман забуває одну обставину...
— Яку?
— Адіке — мусульманка...
— Ну й що?
— А гетьман — християнин...
— Дурниці! — вигукнув роздратовано Юрій. — Пригадаймо, скільки дівчат-християнок стали дружинами найвищих сановників Порти! Навіть у султанських гаремах чимало їх! То чому тут віра має стати перешкодою? До того ж, мені здається, останнє слово має бути за Адіке... А вона, — усі є свідками цього, — не проронила жодного звуку. Здавна ж відомо, що мовчання — знак згоди! Настала тиша. Погляди всіх були звернуті на дівчину. Златка сиділа ні жива ні мертва. Тільки дрібно тремтів у піднятій руці келих, і з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напій.
Вона підвела голову, і в її широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо.
— Я ніколи не буду гетьманшею! Ніколи!
— Адіке! — скрикнув Юрась, смертельно бліднучи.
— Запам'ятайте — ніколи! — підвищила голос Златка. — Навіть найлютіша кара не змусить мене віддати вам серце і руку. Я кохаю іншого!
Вона поставила свій келих на стіл і сміливо глянула у вічі гетьманові.
Всі завмерли. Ненко, Младен і Якуб зблідли.
За гетьманським столом назрівала буря.
Азем-ага і татарські салтани з цікавістю ждали — що буде далі? Многогрішний поклав руку на шаблю і, весь у напрузі, подався вперед, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.
Юрасеві, здавалося, раптом забракло повітря. З чорних очей струмувала лють.
Та він не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися двері — до покою ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусі та баранячій шапці і троє підпилих старшин, що виходили до вітру.
— Ми впіймали запорожця, пане гетьман!
— Заглядав у вікна!
Старшини підштовхнули запорошеного снігом козака на середину покою, ближче до гетьмана.
Коли незнайомець скинув шапку і вклонився, почувся легкий дівочий скрик: то Златка і Стеха не змогли утриматися від несподіваного вигуку. Але ніхто з присутніх, крім Младена, Ненка і Якуба, не надали цьому ніякого значення, бо і для гетьмана, і для його оточення далеко більшою несподіванкою, ніж дівочий переляк, була поява в Немирові, в хаті самого гетьмана, цього запорожця. Всі мовчки дивилися на вродливого молодика і

читати