Завантажити

відійшов, проникливе глянув на Менту. — Мерзенний же цей Доман! Коли б він з наших, я відразу велів би відрізати йому язика! Зраджує своїх!
— Але оскільки він чужинець і служить нам, то хай живе! — завершив розмову Менту. — Він допоміг тобі хоч трохи? Навів на яку-небудь думку?
— Бачиш, між мною і Субедеєм сьогодні виникла суперечка. Субедей радить брати приступом Лядські ворота — ті, що в яру. Я згоден, ті ворота — найзручніше місце для приступу. Вони на вигляд міцні, але коли придивитися, то н.еважко помітити, що дерево там дужче постаріло, потрухлявіло, ніж на Західних воротях, а отже, легше піддасться нашим порокам. Мабуть, це тому, що ці ворота, як і Подільські, стоять у низині, над струмком, де завжди багато вологи. Та й вітри їх менше обвівають і висушують... Та не тільки це. Головне — підхід до них зручний, а з протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в місті. Ось чому Субедей наполягає на Лядських воротах.
— Ну? А ти?
— Я? А я нині, після розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свіжі сили, багато зброї і припасів, отож вони завзято оборонятимуться і покладуть немало наших баатурів. Якщо ж ми спочатку візьмемо Нижнє місто, — а взяти його, безперечно, легше, ніж Верхнє, тут я згоден з Доманом, — то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни підупадуть духом, і нам легше буде брати Лядські ворота. До того ж у Нижньому місті ми переб'ємо або захопимо в полон умільців, які виготовляють зброю: стріли, мечі, луки. А без зброї не навоюєш!
— Ну, що ж — ти думаєш мудро, Саїн-хане. Будемо спочатку брати Нижнє місто, — сказав Менгу. — Я згоден з тобою!

2
— Ой вей, Ісааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тільки знав! — кинулася в сльозах назустріч чоловікові, що зайшов увечері до хати, пишнотіла, але ще прудка Ребекка — у розстебнутій кофтині і з розпатланими чорними косами. — Де ти тільки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?
— Але ж, люба, я маю бути там, де мій народ, де мої прихожани! Я був на валу — ми відстрілювалися від тих дикунів... А що трапилося, люба? Чому ти така схвильована?
— Ой, яке лихо спіткало нас, нещасних! — заголосила жінка, припадаючи йому до грудей.
Рабин сполотнів, це було помітно навіть при слабкому світлі свічки.
— Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з Маріам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очі.
— Ой вей, вона жива!
— Так у чому ж річ? — приголомшений рабин почав приходити до тями.
— А річ у тім, що дівчина з'їхала з глузду! Закохалася! — вигукнула з розпачем Ребекка. — Десь і зараз повіялася до нього!
— Закохалася! Гм! — рабин закліпав очима, кров почала приливати до його змертвілих щік, він полегшено зітхнув. Ну й клята жінка — так налякала! А вголос сказав: — Але ж Маріам уже пішов сімнадцятий годочок, люба, хіба не час закохатися? Пригадую, ти теж у такі роки закохалася.
— А-а, про що ти згадуєш! — махнула рукою Ребекка. — То ж був ти!
— А Маріам що? Закохалася у віслюка?
— Гірше! Ой вей, гірше!
— Та кажи ти толком, жінко! — розсердився рабин. — У кого?
— В агоя92! — вигукнула Ребекка. — Ой вей!
— У кого?
— В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Іллю! Таке лихо!
Рабин розсміявся, ударив руками об поли лапсердака93. У нього гора зсунулася з пліч.
— Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякалаї Замалим не вмер! А виходить — і лиха ніякого! Подумаєш — дівчина закохалася! Та це ж звичайна річ! Ну й на здоров'я їй!
Він відсторонив жінку, скинув лапсердака і сів до столу. Застібаючи на грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.
— Як ти можеш таке казати! Маріам — іудейка, а він — агой, християнин! Ні синагога, ні церква не обвінчають їх! А якщо... А якщо трапиться щось між ними? Ну, сам знаєш — люди молоді... Що тоді?
Вона сіла поряд, і рабин обняв її за повні, іще по-дівочому пругкі плечі, з глибоким сумом сказав:
— Люба моя! Це безпідставні страхи! Не будемо їм заважати — хай кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє щастя...
Ребекка кинулася, сполошилася.
— Що ти хочеш сказати?
Рабин узяв її за руки, заглянув в очі.
— Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Війна ж! Та яка! Такої ще не було! Раніше, бувало, князь на князя зробить наїзд, поб'ються дружини — і знову все спокійно! Від половців можна було відсидітися за київськими стінами. Навіть за чернігівськими та переяславськими... А тут не відсидишся. Тут буде смерть усім або полон, що ще гірше смерті. Чула, що боярин Ілля розповідав? Якого лиха він зазнав!.. А ти — агой, закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носі, а ти... Та й Ілля не агой, а боярин, син воєводи київського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час — і я, мабуть, сполошився б, як і ти, а тепер...
Ребекка заплакала, припала йому до грудей.
— Невже ніякої надії?
—

читати