Завантажити

Нехотя загупали тарани. Задвигтіли ворота. З-за монастирської стіни виглянули ченці — пустили кілька стріл, але нікого не влучили, бо над пороками лежав товстий настил із жердин.
Кожен удар тарана відгукувався болем у серці Добрині. Ось як трапилося: власними руками йому доводиться допомагати ворогам плюндрувати рідну землю, вбивати своїх людей! І хоч Калиновий Кут був знищений без його найменшого втручання, він не міг позбутися відчуття провини перед рідними, перед земляками. Адже він був не з ними, а з ворогами! Не бився проти нападників, не випив смертну чашу разом з батьком, матір'ю, братами, а з ворожого стану мовчки спостерігав, як вони гинуть під шаблями чужинців, як палахкотить рідна хата і щезає у вогні, може, навіки його дорогий, миліший за все на світі Калиновий Кут!
Він ледве тримався за шкарубку кору тарана. І це відразу помітили наглядачі. Дошкульні удари один за одним посипалися на його голову.
— Проклятий орусут!
Довго і натужно гупали пороки. Тріщало під їхніми ударами старе дерево. Щоб ченці не висовувалися з-за стін, мунгали посипали їх стрілами. Підпалювачі, ставши за вітром, закидали дахи будівель китатським вогнем, і там уже спалахнули ножежі.
Майже одночасно утворилися проломи в стінах і в брамі. В них з вереском кинулися баатури. Недосвідчені в рукопашному бою ченці не змогли стримати їх — і це був початок кривавого кінця Лисівського монастиря. Мунгали убивали ченців списами, шаблями, шокпарами або вражали стрілами.
Тим часом піднявся вітер — і роздмухав пожежу. Вогонь перекинувся на церкву та дзвіницю. Смолисте дерево зашкварчало і спалахнуло, мов солома. Ті з ченців, хто заховався в будівлях, тепер змушені були вибігати надвір, і тут на них накидалися баатури, зчіплювалися в поєдинках.
До обіду монастир перестав існувати. Все, що могло, згоріти, згоріло. Поранених переможці без жалю добили, а живих, уцілілих кинули до гурту полонеників. Серед них був і ігумен Яків.
— Господи, караєш нас за гріхи наші! — перехрестився він і рясою витер на обличчі кров.
Ліва щока його була розсічена вістрям шаблі. Кров стікала на бороду і на рясу, падала червоними краплинами на холодну осінню землю.
Добриня відірвав шмат сорочки — перев'язав рану.
— Тримайся, отче! Загоїться!
— Все в руці Божій... Дякую, сину.
— Так, все в руці Божій, — погодився Добриня, але тут же важко, з болем, ніби погрожуючи комусь невидимому, вигукнув: — Тільки чому та рука така немилосердна до нас?! Чому така важка!
— Не богохульствуй, сину! — застеріг ігумен і поправив на обличчі пов'язку. — Не гніви Всевишнього!

Розділ V
ОБЛОГА КИЄВА

“В літо 6749 (1240). У той же рік прийшов Батий до Києва в силі тяжкій зі многим множеством воїв своїх і оточив місто і обступив силою татарською. І опинилося воно в облозі великій. І став Батий неподалік від нього, а вої його облягли город. І не чути було нічого від скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його та від іржання коней його. І наповнилася земля Руська74 ворогами...”
І було це напочатку осені року кулкун-іля, тобто року Миші.

1
Добриня оглянувся довкола. Це ж востаннє бачить він свої рідні місця. З Лисівського узвишшя видно далеко — на багато гін.
День був по-осінньому похмурий, вітряний. Сіре небо низько нависло над принишклою землею, над холодним Ірпенем та темними борами. В ньому шугало чорне вороння, і найбільше його зібралося над спаленим Калиновим Кутом. Звідси тягнуло болотяною сирістю, духом крові та свіжими згарищами, що ще подекуди курилися ледь помітними смердючими димами.
У грудях заклекотало, віддалося в серці щемким болем.
“Калиновий Куте! Калиновий Куте! Де ж ти подівся?
Що з тобою сталося? Тепер ти з'являтимешся мені, якщо живий буду, хіба що вві сні чи спогадах, бо тепер тебе вже ніколи не буде, допоки й сонця-світу на землії Тепер на тому місці, де ти красувався серед заростів калини, жовто-зелених рокит та запашних лугів, де не одне літо гасали мої босі дитячі ноженята, куди рвалася звідусюди, де б я не був, моя душа, тепер там пустка, чорні купи попелу та людські трупи, над якими вже опускається на страшну трапезу криклива ненажерлива галич... — Так думав Добриня, востаннє вбираючи в себе красу і жах рідного краю. — Там десь лежать непоховані батько, мати, брати, сестриця Ганночка... Прощайте, мої рідні! Прощайте навіки!”
Його боляче штовхнули списом у спину — і він, хитнувши кангою, як віл ярмом, рушив разом з іншими невільниками услід за кінним загоном Жадігера.
Шлях лежав через Жорнівку на Білгород. З дитинства знайомий шлях. Скільки разів проїздив він ним — не злічити, а тепер плететься знову і, мабуть, востаннє. Тут утратив він усе: домашнє вогнище, рідних людей, волю і навіть майбутнє. Душа була випалена, спустошена, збайдужіла. Все втрачено! Все! О Господи!
Перед вечором валку невільників обігнав з військом

читати