Завантажити

здивувало його.
— Як — хто? Я — Добриня... — Він підвівся, сів на ліжку і, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усміхнувся. — А-а, ось чому ти сумніваєшся... Що я без бороди та вусів? Правда? Так це ж ваш Василакій, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впізнав! А я таки справді Добриня! їй-богу, я!
Янка все ще пильно приглядалася до нього, ніби сумнівалася — вірити чи не вірити. Потім поставила тацю на стіл і тихо сказала:
— Ось — матінка прислала тобі вечерю... їж!.. І поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував від поранення або й смерті... Я вдячна тобі, а особливо — тато та мама... Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало... А я тебе справді спочатку не впізнала — аж сторопіла, побачивши зовсім чужого чоловіка. А тепер бачу: ніс і очі — ті ж...
— Добре, що хоч по носу впізнала.
— Ледве впізнала — так ти змінився! То був старий смерд, а тепер — ніби молодий боярин або й князь!
— Ого! — усміхнувся Добриня. — Які в тебе крайнощі! То був старий — тепер став молодим. Був раб, смерд — тепер боярин або й князь... Так, чого доброго, я ще й справді високо носа задеру!
— Ну, не дуже задирай! — фиркнула Янка. — Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити і в князівський чи боярський одяг!
Вона навіть вередливо притупнула ногою.
— А я й не ряджусь в їхній одяг, — серйозно відповів на те Добриня, зачеплений за живе. — Куди мені! Аби лиш трохи загоїлася рана, так і полечу в свій Калиновий Кут! Якщо мунгали не дійшли туди, то я буду найщасливішою людиною на світі! І нехай тоді князь чи боярин зрівняється щастям зі мною!
— Я бачу, ти сердишся, — примирливо сказала юна бояришня. — Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю своєму рятівникові... Їж — і поправляйся, бо без цього не доїдеш ти до свого Калинового Кута! — І вона, крутнувшись на одній нозі, вибігла прудко з хоромини.

3
Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з'явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші — заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:
— Слава Богу, пронесло!
В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені — боярин Микола Дмитрович і Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв'язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.
— Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?
— Рвуся, боярине.
— Завтра поїдеш... Для тебе вже все приготовлено в дорогу, ї кінь стоїть під сідлом — це тобі подарунок від мене і нас усіх.
— Дякую, боярине, — вклонився Добриня. — Вік пам'ятатиму всіх вас!
— Не поспішай дякувати... Я сказав не все...
— Я слухаю, боярине.
— Бачиш, Київ залишився сиротою: князь наш утік, забравши з собою військо. А я не думаю, що Батий обмежиться однією розвідкою. Раз була розвідка, то рано чи пізно і вся орда прийде сюди. А у нас — обмаль зброї. Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг. А де її взяти? Криці потрібно, багато криці! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живі, витопиш її і привезеш до Києва, прямо мені, бо думати про все місто, поки немає князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярі зробили з неї те, що нам потрібно... Зрозумів?
— Зрозумів, боярине. Якщо батько та брати живі, я скажу їм, і ми вже постараємося!
— Друже мій, якщо, не дай Боже, нікого з твоїх немає в живих, бо ж минуло аж п'ять років, як ти розстався з ними, то збирай сільських умільців, копай руду і витоплюй крицю сам. Без неї Києву — як без рук!
— Розумію, боярине, і зроблю все, що зможу, — запевнив Добриня.
Другого дня після сніданку він вийшов з гостинного боярського дому. Ще тільки-тільки піднімався на сході край неба, розганяючи імлисті ранкові сутінки, а на дворі вже поралися боярські челядники, біля стайні бив копитом осідланий кінь, а поряд з ним бовваніла невеличка жіноча постать.
— Янка?

читати