Завантажити

повернувся до них лицем, Добриня охнув: перед ним стояв боярин Домажир. Змарнілий, давно не стрижений. Ніс у нього потоншав, загострився, а в очах чорніла така смертельна туга, ніби він щойно поховав найрідніших людей.
Домажир упізнав їх теж — витріщився на Янку.
— Ти? У такому вбранні? І з мечем? — Потім перевів погляд на Добриню.— І ти тут, парубче? Я думав, Дмитро підмогу прислав, а виходить...
Він розчаровано знизав плечима.
— Підмоги не буде,— відповів Добриня.— Татарове захопили вже половину Володимирового міста — наближаються до Десятинної церкви...
— О Боже! Вони скоро будуть тут!
— Де ж ваш син, Івор, боярине? — спитала Янка. Домажирові плечі враз опустилися, а в почервонілих очах заблискотіли сльози. Він витер їх рукавом.
— Нема Івора,— відповів глухо.— Нема сина мого... Поліг смертю... смертю хоробрих... А ви... чого тут?
— Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирі,— відповів Добриня.— Тутешня Богородиця — покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з ворогом... Дозволиш, боярине?
— Про мене... Робіть як хочете... Хоча не жіноче це діло — з мечем устрявати в бійку... Однак — яке це має тепер значення?
Домажир махнув рукою і поколивав до своїх воїнів, а Добриня з Янкою метнулися в сусіднє подвір'я і почали виносити звідти все, що могло пригодитися для будівництва загати.
 
12
Коли Дмитро прийшов до пам'яті, бій уже віддалився з Бабиного торжка в найдальші закутки Володимирового міста — до князівських хоромів, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звідти доносилися крики, долинав грім щитів і тужливий посвист стріл.
Хтось допоміг йому підвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли світ йому зовсім прояснився, він побачив, що стоїть з арканом на шиї посеред майдану в оточенні великого гурту баатурів, які з цікавістю розглядали його.
— Войвода Думитро! Войвода Думитро! — розібрав він два слова і зрозумів, що його опізнали.
Шолома він загубив і тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вітрець куйовдив його чуба і бороду. Крицеві лати були залиті синовою кров'ю.
Від Софійських воріт до Десятинної церкви наближався великий загін вершників. Коні хропли, обережно ступали поміж трупами, що густо всіяли просторий майдан.
Баатури розступилися і миттю упали ниць. Тільки один, невисокий, плосколиций,— видно, хан,— з силою пригнув Дмитрову голову...
— Бату-каан! Хіба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!..
Його силою пригнули до землі. Так він і стояв, зігнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому коні — викоханому, блискучому, з білою гривою і білим хвостом. Тоді аркан розслабився, і він підвівся, став перед вершником, що, втупившись вузькими очима в полоненика, мовчки розглядав його.
— Хто це, Менгу? — нарешті запитав Батий плосколикого.
— Войвода Думитро, Саїн-хане! Сам войвода Думитро! — Хан Менгу злегка вклонився і пояснив: — Мої люди заарканили його і замалим не задушили, але він, на диво, видався міцний і живучий — вижив, очумався.
— Хто ж узяв його в полон?
— Мій джагун Жадігер, Саїн-каане.
— Він нойон?
— Ні, брате, він простий воїн, але хоробрий. Справжній баатур! Я настановив його сотником.
— Він достойний, щоб бути нойоном,— коротко кинув Батий.
— Він буде ним,— погодився Менгу.— За хоробрість я посилаю його з полоном і здобиччю на Ітиль, додому,— він буде старшим обозу.
— Ти правильно вчинив, брате. За хоробрість і відданість треба людей заохочувати,— сказав Батий і раптом, помітивши квадригу, розширив очі.— Гм, а то що? Які гарні коні! Як живі!
І Менту, і його баатури стенули плечима: ніхто не міг відповісти на запитання Саїн-хана.
Тоді із-за спини Менту випхався наперед гостропикий і гостроносий чолов'яга, схилився в низькому поклоні. Його нечесана борода і дзьобатий ніс видалися Дмитрові знайомими, але він не міг пригадати, де його бачив. Загадку розвіяв хан Менту, який став раптом щось пояснювати Батию, і в його мові Дмитро ясно почув ім'я “Доман”.
“Так ось хто міг мене розпізнати! — подумав воєвода.—- Це він не дав мені померти разом з моїми воїнами! Це він завдав мене в татарську неволю, щоб я зазнав сорому і гіркоти чужинецького полону!”
Тим часом, заохочуваний Менгу-ханом, Доман, безперервно кланяючись, почав розповідати Батиєві все, що знав про квадригу:
— То мідні ромейські коні, Саїн-каане. Вони стоять тут двісті і п'ятдесят літ. їх колись вивіз великий князь Володимир із Херсонеса, взявши те місто приступом, як ти нині Київ.
— Ось як! Коназ Ульдемар привіз їх із Куль-оби! Це наводить нас на думку, а чому б нам не перевезти їх до себе, за Ітиль, і не поставити в моїй столищ Бату-сараї? Га? — він запитально глянув на Менту.— Як ти думаєш, брате? Зуміємо? Менгу знизав плечима.
— Нічого складного, брате. Зробимо міцні сани, запряжемо в них три

читати