Завантажити

зустрілися в похмурій кам'янистій ущелині. Заскреготала криця — впали перші вбиті. Крики стихли. Чулися лише поодинокі вигуки бійців та стогін поранених. Рубалися люто, не відступаючи ні кроку назад. Сіре каміння почервоніло від крові, — з нього здіймалася ніби рожева пара.
У гайдутинів виділялися два клини, що глибоко ввігналися у стрій спагіїв, — перший мав вістрям Младена, Звенигору і Драгана, другий — Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душі жаліючи, що не може дотягнутися до Гаміда, який стояв далеко позаду, в тилу своїх воїнів. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповідками, без яких не міг обійтися навіть у вирі лютої січі.
— Згинь до дзябла! — гримів його голос. — Псякрев!
Свистіла шабля — і поляк просувався на один крок наперед.
— Го, го, лайдаку, а ти що за єден! — звертався він до нового ворога, що напав на нього. — Звідкіля узявся, скурвий сину? Хочеш помірятись зі мною силами? Прошу, прошу... Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на своєму пискові мій гостинець! На! Маєш!..
Похмурий Грива рубався затято. Він був на цілу голову вищий і від своїх, і від турків, — і з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все поле бою, помічав найбільш завзятого ворога і поривав туди за собою своїх друзів.
Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмішкою на напіврозтулених вустах, фехтував з бородатим аскером легко і радісно, ніби стояв не на смертельному герці, а на току з ціпом у руках над снопами запашного жита.
Півдесятка ворогів уже скуштували їхніх шабель і, обливаючись кров'ю, корчилися під ногами у бійців.
Звенигора і Драган пильно оберігали Младена.
Хтось із спагіїв упізнав його і з криком: “Воєвода Младен!” — кинувся на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган відбив удар, а Звенигора прикінчив нападника. Та тепер усі аскери побачили воєводу, і кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотілося зажити слави переможця воєводи й одержати обіцяну Гамідом нагороду за його голову.
Бій проходив з перемінним успіхом. Жодній з сторін не пощастило здобути відчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам доведеться відступати: спагії мали вдвічі більше сил. До того ж загін Сафар-бея, який до цього часу не брав безпосередньої участі в збройних сутичках, міг в першу-ліпшу хвилину прийти їм на допомогу.
Потрібно було протриматись до вечора, а потім, користуючись темрявою, відступити.
— Драгане, накажи винести поранених, — кинув через плече Младен, — у безпечне місце! Хай Златка і Якуб супроводять їх!
Драган вийшов з бою.
Звенигора мусив бути ще уважнішим, щоб у разі потреби відвести од воєводи небезпеку. Він став з ним плече в плече і, підтримуваний іншими гайдутинами, мовчки відбивався від розлютованих ворогів, що почали насідати все настирливіше.
Один з аскерів, якому, видно, дуже хотілося зустрітися віч-на-віч з воєводою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собі досягнути цього іншим шляхом. Він вихопив пістоль і, скочивши на камінь, через голови товаришів, вистрілив у Младена. Старий воєвода здригнувся, почав осідати назад. Звенигора встиг підхопити його попід руки, але в цю мить ворожа шабля завдала воєводі ще одного удару. Гайдутини зразу ж заступили його, а Арсен виніс воєводу в тил.
На крик Звенигори підбіг Драган.
— Яке нещастя! — скрикнув він, побачивши закривавленого, зблідлого воєводу. — Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут...
Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала груди, а шабля розпанахала передпліччя.
Якуб туго перев'язав воєводу, Златка зі слізьми на очах підтримувала батька за голову.
Младен кріпився, але поволі втрачав сили.
— Як там? — спитав кволо.
— Тримаються наші, — відповів Арсен.
— Жаль, мало нас, а то б спіймали сьогодні Гаміда... Арсене, передай Драганові, щоб виводив загін з бою! Досить ми поклали ворогів! — Воєвода змовк, зціпивши зуби.
Звенигора з Якубом посадили його в сідло. Златка стала поруч, готова підтримати батька. Підвелися ті поранені, хто міг іти сам.
— Рушайте, — сказав Звенигора. — Ми наздоженемо вас.
Звістка про поранення Младена незабаром поширилася між гайдутинами. Кожен з них ще чинив опір ворогові, але бойовий запал уже почав згасати, як згасає вогонь під першими краплинами дощу. Звенигора помітив це зразу, як тільки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вічі і те, що крики “алла” вже заглушували голоси гайдутинів, і те, що крок за кроком гайдутинська лава відкочувалась, і навіть те, що більше не сипав приповідками пан Мартин, а мовчки відбивався від двох аскерів, що, видно, заповзялися взяти його на шаблі.
— Драгане, виводь загін з бою, — шепнув Арсен молодому болгаринові. — Відступаємо на північ, у гори... Такий наказ воєводи!
Бій ущухав. Гайдутини поволі відступали назад, підбираючи поранених. Драган сподівався, що спагії, зазнавши

читати