Завантажити

Цей дерев’яний будиночок, зрубного гуцульського стилю, споруджений у Леополісі ще десь на початку ХХ сторіччя, дістався мені від тети, яка у свій час вибралася на замешкування в Канаду. Зведений із кругляка карпатського кедра, добре тримав прохолоду влітку, а тепло взимку. Дубові підвалини обіймали споруду наче міцні м’язисті руки. Хата стояла на заповідній, зараз, території, в колишньому передмісті, в бік льотничого поля, дивуючи усіх своєю несучасною набурмосеністю та, зовсім вже зчорнілим, гонтом, що контрастно вирізнявся серед кольорових європейських дахів котеджів нинішніх скоробагатьків.

Я перебирався сюди, за правило, у літню пору, аби зблизитися з природою. Хоч тут можна було мешкати і взимку, маючи на першому поверсі, був і другий зі спальнею та лазничкою, розкішний діючий камін та більш сучасне опалення в антресолях. Тут добре писалося. І навіть птаство в дещо занедбаному садку, наче прислухáлося до мого голосу, коли спілкувався зі своїми героями, і стишувало гомін. А ще, у верховітті високої лапатої смереки жила рудо-бура білка. Була майже ручною. Брала охоче з моїх рук горіхи, родзинки та інші смаколики. Одне слово, садиба призвичаїлась до мене, а я, звісно, до неї.

…Час до часу тут у мене гостював такий собі Влодзьо-З-Патичком. Так його називали саме через те, що завжди мав собі у лівій руці прутик, що закінчувався єдиним зеленим листочком у формі серця. Дивак завше, рухався він, а чи сидів, ніби диригував цим патичком, витримуючи лише йому відомі внутрішні ритми. А походила ця звичка ще з тих часів, коли його мама під час війни, переховуючи дитину від бомбардування в якомусь закапелку, відламала подібну паличку з ближнього кущика, аби відволікти дитину від небезпеки…

…Чим чоловік займався зараз, ніхто достеменно не знав. Сам він називав себе служителем культу. Хтозна, хтозна?.. Мене ж зацікавили його історіографічні тексти із практичної магії. І те, що він умів слухати співбесідника, не відволікаючись на стороннє. Часом розкурював свою люльку з вишневого дерева з мосяжним набиттям уздовж цибуха.

Отож якось, у нашій неквапливій бесіді, розповів, своїм характерним хриплуватим голосом, про те, що колись неподалік місцини, де стоїть моя садиба, був кимось вибудуваний Золотий міст. Про його особливе призначення ніхто не знав докладностей. Проте, якщо був міст, то, напевне, протікала під ним ріка. Я одразу прикинув: насправді, поруч розтягнувся доволі великий яр, схожий на русло висохлої ріки. Тут Влодко додав, що міст цей у наші дні можна помітити не щоразу. Бувало, знаходили лише якісь кволі натяки на те, що тут стояв цей загадковий перехід. Втім, саме, куди провадив і звідки, залишалось нез’ясовним і досі? Влодко приплющив одне око, наче захищаючись від пахнучого диму, та розповідав далі про те, що споруда може вигулькнути зовсім несподівано і бути не схожою на саму себе…

Усе це я запам’ятав і навіть дещо занотував у свій потертий письменницький записник. Тут я на інший текст наткнувся, що стосувався мого приятеля. – „Сокира та жінка б’ють раз і на все життя”. Це видавалося схожим на якусь життєву трагедію. Але він про це нічого не розповідав. Поки що…

Отож, уже по наших розмовах про міст, я почав свої прогулянки по околицях заповідної лісопаркової зони. Придивлятись до сухого русла, робити рулеткою певні заміри та прокопування в глиб ґрунту. Чогось особливого не знаходив. Навіть до вологи в землі не дістався. Втім, одного разу, догори по руслу відшукав залишки дубових паль, що чорніли могутніми плямами на тлі білого піску, наче зрізані при самому ґрунті. Одначе, уже наступного разу, попри всю мою майже наукову фіксацію, цих об’єктів нацьомісць, я вже не знайшов. Проте я був впертий у своїх пошуках: і таки побачив поперек знайомого русла міст-акведук з каменю. Стояв собі наче був тут завше. Я сфотографував його. Проте, згодом, виявилось, що на картці його немає. Отака ось катавасія.

Пошуки мої тривали. Другий міст, що відкрився мені за два-три кілометри догори по гіпотетичному руслу, за технологіями скидався на покладену горизонтально Ейфелеву вежу, з її пресованим металом та гігантськими заклепками для кріплення… Тут уже фотографувати я навіть не брався, напевно знаючи, що нічого не вийде. Бачив, як тремтить зображення його, наче міраж. І тихо віддаляється, тане…

…Дослідження таки довжились. Я уже мандрував теперішніми околицями міста та вгледів, що тут русло давньої ріки не зовсім сухе. Місцями пробивався на поверхню невеликий потічок і прискорювався, прагнув усе далі та далі…

Був один із тих днів, коли чогось наче очікуєш… І сам собі прорікаєш щось важливе, захоплююче. Я у своїх прагненнях вийшов по звивистому руслу, на цей раз потічка, аж до недалекого, але все ж села, Давидів. На весь обрій велика золотаво-пурпурова стягá на небі віщувала щось нез’ясовне. Розпочиналось диво. І я був у його передчутті. Й насправді. Зненацька зірвався вітрище. І потягнув стягý, відсмикнув від неї окраєць і плавно, наче надсучасний потяг, перепровадив цей горизонтальний шлейф майже до того місця, де я, власне, спостерігав. Усе це вправно простягнулось від берега до берега старої річки, сяйнуло, ніби прокинулось сонце. І враз світлосяйний неймовірних розмірів міст постав перед моїми очима. Золоті балки та реї, могутні золоті опертя аж бриніли від своєї досконалості. І вітер полишив цю конструкцію, втямивши, що його зусилля тут будуть марними, і наче схаменувся. Так, це саме та мостова споруда, що про неї згадував Влодзьо-З-Патичком. Замовчуючи, мабуть, таємницю цього золотого велетня. Я не квапився, справді, насолоджуючись цим явищем, прихованої реальності, так я визначив його для себе. Раптом почув напочатку ледь вловлювану, а згодом все більш опановуючу простір, музику. Була подібна до великої органної гармонії. Усе довкола поглинулось цими звуками, витаючи над. У такі миті безоглядно згоджуєшся з тим, що життя наше неспівмірно ширше ніж те, що ми про нього думаємо. Я намагався зблизитись із мостом, аби торкнутися його. Одначе, як тільки я підходив на відстань кількох метрів, певне невидиме силове поле м’яко охоплювало мене та легко, наче осінній листок, відносило до попередньої відстані. Я зробив ще дві спроби, навіть ставав навколішки. Але й вони виявились безуспішними. Розпростерте силове поле захищало золотий міст звідусіль. Якийсь час я ще стояв тут. Проте, дивовижа віддалялась, зникала, танула. Даючи мені знати: щастя – це подорож, а не пункт призначення. Тут я міг би ще сказати про дорогу саме обраних, але залишу це за дужками, бо не маю твердої певності.

Звичайно, Влодзьові-З-Патичком я щось зі своєї пригоди розповів. Втім, це була, радше, хронологія-викройка, ніж історія з перелицьованою реальністю.

читати