Завантажити

Запізнався з Іллею цілком випадково: повертався зі телестудії, де брав участь у одній із програм. Захотілося трохи посидіти у парку „Високий Замок”, переглянути свої записи, що стосувалися сьогоднішньої телепередачі. Поруч всівся сивий довговолосий чоловік, який виглядав трохи за п’ятдесятку. Довгий пороховик та не з наших кроїв добротні шкіряні штиблети. Крім того, льняна сорочка навипуск робили його схожим на давньозаповітного пророка. І, звичайно ж, у нього була й кошлата борода, що давно вже потребувáла перукарських послуг. Спочатку ми сиділи мовчки, але не так довго. Я із цікавістю спостерігав, як прибулець, рівномірно, розсунувши купу білого піску, що його, мабуть, залишили ремонтувальники доріжки, невпинно та з професійною вправністю щось промальовував загостреною паличкою. Я почав придивлятись до цих малюнків-рисунків. На них – якісь чебиряйчики розси́пались урізнобіч, такі собі дрібненькі людове, явно тікали від якоїсь небезпеки, навіть не оглянулися з переляку. Були там ще дерева, що вгиналися, напевне, від якогось ураганного вітру. У той же час, небо розпанахували блискавки; думаю, що і грім гримів, хоч його передати через зображення годі. Але ж – напруга, напруга повсюдна у композиції відверто фіксувалася. І це передавалось споглядальнику. Несподівано якась бабця прочовгала повз нас: вмить зруйнувала цю графічну побудову. Ілля стримано лайнувся вслід старій. І тут же почав готувати нову поверхню для, гадаю, своїх рисункових самовиражень. Небавом, знову з’явилась пісочна гроза, урагани, блискавки та громи. І це настільки захоплювало, що хотілося самому побувати там… За якийсь час, уже в нашому просторі, вперіщив дощ і, звісно, поруйнував усі штрихи та лінії на піску.

– Це їй не до вподоби; моє мальовидло! Гадаєш, це – така собі бабця?.. Це – відьма.

– Не вигадуй – звична бабця…

– Ну, вже – ні! Вона із своїми посестрами давно мріють зруйнувати мій громовий світ. Бо там такі, як вони, одразу ж погибають.

– Ну, це вже – занадто!..

Виявилося, – не занадто. Насправді, коли ми буквально пробилися крізь дощові струмені до трамвайної зупинки, то знову побачили „стару”. У мальовничому лоскутовому лахмітті прошачки стояла, виструнчившись, молода жінка-блондинка. Ілля, ледь штовхнувши мене у плече, промовив: „Ти бачиш, ось твоя старушенція. Можливо, й побалакаєм із нею”. І цю мить наша „простодушна бабця” так чкурнула, ніби олімпійська чемпіонка з бігу. Тільки її й бачили. „Даю слово, – це інша жінка. Я нерідко бачу її, під вечір, у Старому Місті!” На що отримав відповідь від Іллі: „Найкращий спосіб дотримати слова – це не давати його. Це, може бути, лише одна з личин відьмацького поріддя, клану нечестивців”.

…Згодом я потрапив у творчу робітню Іллі. Вона була у справжньому середньовічному кварталі Старого Міста. На першому поверсі, із заґратованими вікнами, кам’яниці. Усередині чимало творів живопису та графіки, порозвішуваних на нерівних кам’янистих стінах, на стелажах. Станок для друку графічних аркушів. Стійкий запах олійної фарби. Хоча, помітно, що і акрилові засоби тут – у повазі. Чимало статуеток дрібної пластики, здогадуюсь, подарованих художникові колегами. Куточок для відпочинку з м’якими фотелями, столиком, із гітарою на стіні.

…Я почав учащати у цей прихисток кольору, графічних ліній та штрихів. І, знову ж, блискавки, вітриська та громи – мало не у всіх живописних і графічних зображеннях. Блискавки такі, що аж дих забиває. Середовища, де панує дух частоти блискавок, грому та очищаючих дощів… Світи, які є не лише явищами природи, але й живими істотами. Вони живуть за своїми законами, виробляючи енергетику всесвіту. Водночас, дають і беруть. Що саме?.. Усе! Це сутності, з якими співпрацює Ілля… Вони знають його, довіряють йому, відкриваються йому…

…Ми з Іллею не раз поверталися до цих стосунків і у творчості. Маляр запевняв, що не він і не вони є володарями часу природних і малярських явищ. Це – лише маленькі можливості впливати одне на одного. „До кожного мого графічного аркуша чи малярського полотна прив’язаний блискавковий простір. Я можу його відкрити для себе чи для когось іншого… Однак, нечисть там гине. Однозначно. Ось чому мене так не люблять босуркині Старого Міста”.

Ще одне. Якби я провадив мову про Іллю, лише як про художника, безперечно, говорив би про нього, креативного, харизматичного. Але тут про інше, власне, про метафізичне. Те, що не осягнути лише людським розумом. Властивостями близькими до всесвітньої магії, що можуть бути притаманні лише комусь одному, обраному…

Отож, якось одного разу ми сиділи у тому ж таки високозамковому парку і я з ледь помітною іронією запропонував: „Бачу дощові хмари, мабуть, буде моква, а ти спромігся би блискавкою вдарити та ще й поцілити ось у той пень, що залишився від могутнього дуба”. Ні, помиляєтесь, він не прорік: „Легко!” Просто встав, подивився в бік доволі трухлявої, вже неживої, деревини, підійшов до неї. Підняв руки д’горі. Ось саме зараз, насправді, відбувалося щось несусвітнє: його борода заіскрилася множинністю яскравих, насичено червоних, зірочок, з очей вдарили два фіолетових промені, схожих до лазерних. Його потемніла фігура в цю мить виражала крайню напругу. І зараз же загриміло, блискавка ударила саме у сухий пень, розтрощивши його вщент і не зачепивши нікого з нас. Тамуючи очевидний страх, що був глибинним і ніяк не проявлявся зовні, я запитав: „Що це було?”

– Не бачиш?!. Мене вітають мої блискавиці. Вони мають мене за свого!” Голос його звучав гучно та владно. Неподалік горів старий дубовий пень. Ілля у цю хвилину був подібний до самого себе, справжнього. І той, правдивий, невідомо чи й був художником.

Незабаром я впрягся у дуже складний креативний рекламний проєкт, що його замовила мені одна з найбільших страхових компаній країни. Працював, що називається, 24х7. Звісно, з Іллею не бачився.

…Минув якийсь час. Мій приятель сам зателефонував мені і, звичайно, ми зустрілися; так, саме, у високозамківському парку. День – вітряний і непогожий. Ілля навіть одягнув теплу, наче напомповану, куртку. Підозрюю, саме в ній йому було затишно сьогодні. По паузі, почав розповідати:

– Ти знаєш відьомське поріддя витіснило мене зі Старого Міста. Мешкаю зараз у Зимній Воді, на околиці орендую дачний будиночок…

…Внадилися до мене і викупили майже усі роботи, живописні та гравюри.

– То ж навіщо ти їм спродав усі твори?

– Я не запідозрив у них чаклунок. Бо ж з’являлися в образах добропорядних пань. Дуже зичливих знавчинь образотворчого мистецтва. І платили стільки, що мені до кінця днів могло б вистачити…

– То ж ти зараз мільйонер?..

– Ти знаєш, як тільки моя колекція помандрувала на чужину, тобто, певен, що картини та аркуші знищили, усі мої зароблені кошти самочинно спломеніли. Просто у великій шухляді з давнього віденського меблевого гарнітуру. А робота в майстерні перетворилася на каторгу… …Нові, найкращі твори, по закінченню процесу, перетворювались у купку попелу.

– І що?.. Не вдалося зарадити цьому?..

– Аж ніяк! І до священників звертався, і до екстрасенсів… Удавався і до інших способів. Аж ніяк не спромоглися допомогти!

– І що ж далі?..

– Майстерня, поки що, стоїть обгорілою пусткою… Але я тепер зовсім про інше. Є у мене одна картина, що її вдалося вивезти в Зимну Воду. Хочу, аби вона лишилася у тебе, як оберіг.

– Не сподівався. Вдячний.

Не зволікаючи, буквально завтра, побував на дачі, теперішньому прихистку Іллі. Полотно виявилось приголомшливим. Насичене енергетикою бурі, громів, блискавок. У повітрі постійно висів запах озону. Так, ця картина у мене вдома. Часто дивлюся, як відбувається процес очищення наших просторів од лжі та скверни. І, знаєте, мені зовсім не кортить зберігати цю мистецьку річ у банківських сейфах. Нехай працює на велелюдді, у просторі своїх координат…

З Іллею тепер ми бачилися рідко. До цього спричинились моя крайня зайнятість у рекламному бізнесі, літературі та його теперішня відлюдькуватість. Сподіваюсь, це – не назавше.

Знаю, кортить дізнатися: чи не влаштовують харизматичні відьми полювання на мій особливий живопис, що він здатний покарати їх? Поки що я цього не відчуваю. А Ілля?.. Переконаний, він знає, як створити свої світи з уламків утрачених ілюзій. Володар грому?!. Але цим не хизується.

читати