Завантажити

воркує:
"Зозулею полечу я, —
Каже, — по Дунаї,
Обмочу рукав бобровий
На річці Каялі.
Вийму з князя молодого
Половецькі стріли
І утру криваві рани
На змученім тілі!"

Ярославна рано плаче
Дрібними сльозами,
У Путивлі на забралі
Воркує словами:
"Ой вітре мій, — каже, — вітре!
Буйнеє вітрило!
Чого ж ти, мій господине,
Вієш через силу?
Чого мечеш, чого гониш
Тії стріли фінські
На легеньких своїх крилах
На милого військо?
А чи ж мало тобі хмари
Віяти на гори
Та кораблі колисати
На синьому морі?
Чого ж ти, мій господарю,
Ти, моє весілля
По ковиллю степовому,
Як порох, провіяв?"

Ярославна рано плаче
Дрібними сльозами,
У Путивлі на забралі
Воркує словами:
"Дніпре славний! Пробив же ти
Каміннії гори
Через землю половецьку
На синєє море!
Милував же ти на собі
Живі та здорові
Святославові байдаки
В степи Коб'якові;
Помилуй же й мого мужа,
Дніпре-господине,
Щоб не слала сліз до нього
Я на море синє!"

Ярославна рано плаче
Дрібними сльозами,
У Путивлі на забралі
Воркує словами:
"Сонце моє золотеє,
Сонце моє ясне!
Всім ти, сонце, єси тепле,
Всім ти, сонце, красне.
Чого ж лучі ті гарячі,
Ті пекучі дуже,
Ти пустило не на хмари,
А на військо мужнє?
І згагою серед поля
Луки їм спрагнуло
І тугою на безвідді
Тули їм заткнуло!"

10

Аж бризнуло синє море
Саме опівночі,
Ідуть змроки туманами,
Закривають очі.
Ігореві бог путь каже
З неволі додому,
На Руськую землю — к отню
Столу золотому.
Позгасали ще звечора
Вечірнії зорі.
Ігор спить не спить і чує,
Мислю мірить поле,
Мірить з Дону великого
До малого Донця.
Аж кінь заржав опівночі,
Що до сходу сонця.
І Овлур там за рікою
Свиснув на все поле,
Дає князю розуміти,
Що усе готове…
Але князю, знать, не бути!
Земля загуділа,
Застукала, загримала,
Трава зашуміла.
То вже вежі половецькі
З поля підіймались,
За Ігорем, за Овлуром
У погоню гнались.

А князь Ігор горностаєм
К трістю підбігає,
Скочив гоголем на воду,
На коня впадає;
З коня скочив босим вовком, побіг лугом Донця
І соколом під туманом
Летить до схід сонця
І збиває сірі гуси,
Лебеді й тетерю
На голоднеє снідання,
Обід та вечерю.
Коли ж Ігор через степи
Соколом літає,
То Влур за ним сірим вовком
Ззаду підбігає.
І обидва студеную
Росу отрясали,
Бо обидва свої коні
Бистрі підірвали.

"Ой Ігорю! — Донець каже. —
Не мал тобі слави,
Землі Руської весілля,
Кончаку неслави!"

"Ой Донче мій! — Ігор каже. —
Не мал тобі слава,
Що милував ти на хвилях
Сина Святослава,
Що стелив траву зелену
Понад берегами,
Одягав туманом теплим
Попід деревами.
Стеріг його ти гоголем
На воді при вітрі,
Чайками на бистрих струях,
Черняддю в повітрі.
Чи ж не правда, — каже, — Стугна
Струю чудну має,
Бо чужі потоки зжерла,
Сама голодає.
І мутнії свої струї
Об корчі розтерла,
Молодому Ростиславу
Дніпра не відперла?
І на темнім не березі
Мати Ростислава
Оплакала молодого
Сина Ростислава.
Там і квіти зажурились,
Жалобою вкрились,
І дерева із тугою
До землі склонились.

11

Не сороки ж то на полі
Вились, скреготали —
То їздили Гзак з Кончаком
Та сліду шукали.
І ворони не каркали,
І галки замовкли,
Сороки не скреготали,
Полози лиш повзли.
А ятелі путь до річки
Тукотом справляють,
Соловії живим співом
Світ оповідають.

І мовить Гзак Кончакові:
"Ми жалю не маєм,
Коли сокіл в гніздо летить,
Соколича маєм,
Золоченими стрілами
Його розстріляєм!"

А до Гзака Кончак каже:
"Ми жалю не маєм,
коли сокіл в гніздо летить,
то ми дівку маєм,
опутаєм соколича
та й жалю не маєм!"

І мовить Гзак Кончакові:
"Ой брате мій, брате!
Коли його опутаєм,
Жалю будем мати.
Коли його опутаєм,
Осміють нас люди,
Бо не буде соколича,
І дочки не буде!
Тогді стануть на Каялі
Нас і птиці бити,
І у полі половецькім
Більше нам не жити!"

12

А пішло ж ходюче слово
Сталого Бояна
І на жінку молодую
Співака Когана,
Що жив колись у Олега
І у Святослава
Та хвалив стареє врем'я
Діда Ярослава:
"Хоч без плечей тобі тяжко,
Голово, стояти,
Але гірко і для тіла
Голови не мати…"
І як справді тілу тяжку
Без голови бути,
То так тяжко й землі Руській
Без Ігоря бути.

Сонце світиться на небі,
Небо освітилось,
А князь Ігор в землі Руській,
І все звеселилось.
І дівчата на Дунаї
Співають і в'ються,
І голоси через море
До Києва ллються.
Ігор їде Боричевом
У Київ на прощу
До святої матір-божі
В церкву Пирогощу.
Поклонився, помолився
І сів на посаді —
І городи всі веселі,
І сторони раді!

———

Колись-то ми князям старим
Співали, мій брате!
А потому і молодим
Прийшлось

читати