Завантажити

Це було у п’ятницю. Із самого раночку, не встигла Світлана Степанівна зайти до свого кабінету, як слідом за нею уже зачиняли двері дві «красавіци»: одна з величезною картиною в руках, а друга з посмішкою аж до вух.

-- Шановна Світлано Степанівно! –защебетала та, що з посмішкою, лиш тільки Світлана Степанівна до них обернулася.

Це ж треба? Шшаноовна! Хто вам повірить, мої дорогенькі? Світлана Степанівна

стріпнула пальцями, ніби пересвідчившись, що в них немає нічого зайвого, схилила голову набік і примружила одне око.

Та, що з посмішкою, набрала в легені повітря і продовжувала.

-- Уже багато років ви працюєте у нашому педагогічному колективі. Багато років ви віддаєте усі свої сили освітянській ниві, такій тернистій і такій невдячній...

Але цей піднесений тон, ці квітучі обличчя, ця величезна картина з рожевим бантом! Слово честі, це щось новенького! Принаймні досьогодні до такої міри підлабузництва ще не доходило.

--Ми всі знаємо вашу скромність, але сьогодні, напередодні Дня учителя ми вважаємо за свій обов’язок щиро привітати вас із професійним святом і побажати вам, нашому дорогому завучу, нашій заступниці, нашій матері, щоб щедра доля вам...

Ні, Шекспір таки правду писав, що світ театр, а люди в нім актори. Ви тільки послухайте, як велемовно, як урочисто співається ця несусвітенна лжа! І, що цікаво, це навіть справляє враження цілковитої щирості! Тільки хто б їм повірив?

-- ...і на честь цього свята дозвольте від імені всього нашого колективу піднести вам невеличкий подарунок!

«Красавіца» з урочистою посмішкою відступила крок убік, пропустила вперед себе іншу, ту, що з картиною, і та продовжила:

-- Це троянди – вам у кабінет. Від усього нашого колективу.

І це що вони собі думають? Що вона зараз оце має брати в руки? Та вони що, подуріли вже зовсім? На День учителя учні вітають учителів – це природньо. Але щоб підлеглі підносили подарунки адміністрації!..

-- Я не зрозуміла! – принципово заявила Світлана Степанівна, хоча, ясна річ, зрозуміла все. – Поясніть, щановні колеги, що це все означає?

Швидко зметикувавши, що діло іде до скандалу, та, що з картиною, поспішила:

-- Коротше, як собі хочете, Світлано Степанівно, а це вам. Від усього нашого колективу!

Збившись таким чином із урочистого стилю на буденний, вона похапцем сперла картину на шафу і газанула з кабінету так, ніби боялася, що та картина зараз зірветься з місця і плигне їй на голову. Так само швидко вискочила за двері і її подруга.

Ви собі можете таке уявити? Це вони, значить, зникли, а її лишили разом з цим їхнім дурним подарунком! Це що, провокація? Ні, вибачте, але вона до цього речдока не хоче мати ніякого відношення! І ось уже третю жінку підряд виперла з кабінету така собі невинна картина в целлофані і з бантом.

Виходячи з кабінету, Світлана Степанівна навмисно лишила його відчиненим, тим самим демонструвала всьому світу свою непричетність до факту піднесення їй цього гидкого подарунка. Але на той час уже віддзвонив дзвінок на урок і учні з учителями розійшлися по класах. Довжелезний коридор стояв порожній і тихий. Опинившись одна у самій його середині, Світлана Степанівна не те, що розгубилася, а несподівано для самої себе чомусь раптом дуже гостро відчула цю лунку коридорну тишу, таку глибоку, що вона навіть на якусь мить провалилася в неї і втратила відчуття реальності: ні, не людина зараз тут стояла – тут посередині коридора лежала чиясь загублена рукавичка і здивовано питала саму себе, що вона тут робить? -- ...не просто в коридорі, а в цілому житті – що вона робить у житті?.. Від цього дивного запитання уся величезна коридорна порожнеча раптом заскочила до рукавички в душу і через те їй стало неймовірно страшно.

Але, на шастя, коротка мить минула так само раптово, як і прийшла. Загублена рукавичка знову перетворилася на заступника директора школи і за інерцією зібралася зайти в кабінет – але як? Як це можна було зробити, коли там стояла... чи стояло... чи стояв... отой дурний хабар, дідько його бери? І це ж треба? Чи не вперше за багато років роботи у цій школі її завуч стояла і не знала, що їй тут робити? Кому зробити зауваження? Кому вказати? Кого попередити? Кому винести догану? Занести зараз цю картину котрійсь у клас – нехай самі дають їй раду? Чи покликати прибиральницю? Чи просто виволокти на коридор?..

І тут у гарячці роздумів вона почула чиїсь кроки. Хтось піднімався сходами. Ще кілька секунд – і у коридорі з’явилася довжелезна гнучка постать Жвавого Вадика з десятого «А». Цей сонько запізнювався до школи кожнісінький божий день – не зрадив він собі й сьогодні. Скільки раз відчитувала його за це тільки Світлана Степанівна, вона й сама тому загубила вже лік. Поза всяким сумнівом, вислухав би він від неї розпікаючу до кісток лекцію і сьогодні, якби тільки не специфічні обставини, в яких опинилася вона сама.

-- Жвавий! – з різким осудом гукнула завучка. -- Тебе, я бачу, доведеться залишити в школі ще на десять років, щоб ти нарешті навчився не просипати уроки!

Хлопчина, бідний, аж зігнувся від сорому. Звідки йому, сердезі, було знати, як насправді зраділа Світлана Степанівна його появі?

-- А ну, друже, іди-но сюди!

І коли школяр, приречено витягнувши уперед шию, підійшов, вона пальцем вказала йому на картину в кабінеті, що й досі стояв відчинений.

-- Бери-но ось це!

-- Картину? – здивовано уточнив хлопець.

-- Картину, картину бери! Давай-но винось її звідти! А тепер занеси її в учительську!

Перш ніж виконати цей наказ, Вадик ще раз запитально глянув на завучку.

-- Давай, давай! – піддала йому рішучості Світлана Степанівна. – Зіпреш там на стіну – і мерщій до класу!

За професійною звичкою контролювати виконання своїх наказів вона ще трохи провела поглядом хлопця, що з картиною подався вздовж по коридору, а потім повернулася і, вдоволена, нарешті зайшла у звільнений кабінет. Перш ніж зайняти місце за робочим столом, вона раптом уперше звернула увагу на те, що стіна за її стільцем була абсолютно порожньою. Такою вона була вже принаймні десять років, відколи їй виділили цей кабінет, і нічого в тому не було поганого. І все ж, якби там щось висіло, то так би було, мабуть, краще. Відмітивши це у своїй пам’яті, Світлана Степанівна навіть дорікнула собі, що підлеглі це запримітили раніше, а потім сіла за стіл і взялася до роботи.

А вже з наступного ранку кожен, хто тільки заходив до кабінету заступника директора школи з навчально-виховної роботи, не міг не звернути уваги на промовисту деталь інтер’єру: на стіні за її спиною висів портрет новообраного Президента. Ще з виборчої кампанії вона зберігала його у себе дома, але не наважувалась оприлюднити свій вибір, щоб не наразитись на загальний осуд. Нині ж, коли за офіційно проголошеними результатами її кандидат таки став Президентом, вона мала на те повне і незаперечне право. Заодно це була достойна відповідь тим підлабузникам, що сподівалися на її поблажливість. Тепер на тому місці, на якому вони уже приміряли свої троянди, висітиме не просто Президент, а Президент з конкретним минулим. Вони ж хай дивляться на нього і добре усвідомлюють, що з колишньою уседозволеністю покінчено назавжди і що за кожний прояв безвідповідальності, за кожне невиконання наказу чи вказівки доведеться платити.

За себе ж Світлана Степанівна була спокійна: усі без винятку свої обов’язки вона завжди виконувала бездоганно! До того ж відтепер у неї над головою висів портрет Президента, її особиста охоронна грамота.

2011

читати