Завантажити

Врешті непритомніє вікно навпроти. Намагаєшся деякий час слідкувати за тремтливою зорею – вона ж стрибає, регочучи. І згодом, позіхаючи нестримно, рониш на власні нотатки очманілу за день голову. Ще встигаєш почути, як прошиває міську ніч гудок паротяга, і пригадуєш що

– прощальні помахи рук так само не стосуються мене. Кілька судомних ковтків липневого повітря – з шипінням зачиняються двері одного з напівсліпих залізних хробаків. Тих, що волочаться сюди-туди, не зважаючи зовсім на вікову задишку. Нарешті ми відрізані від метушіння й крикняви там, унизу. Ввімкнули паскудно-жовте світло... чи ні? – знову погасили... брязнув дверний замок –

– і сам-один –

Завтра стежитимеш незаздрісним поглядом за людськими вервицями, час до часу кліпатимеш безсило на помітно схудлий календар і, може, дякуватимеш за черговий привід для вечірнього неспокою. А все ж

Порятуй мене знову.

Ти же знаєш – я не винен, просто не встиг. Так би я побіг на кухню, дострибнув би якось до вимикача – впав би навколішки за холодильником. І вкотре –

о слухняний батьку всіх моїх снів, прошу тебе... молю тебе... знаєш, як... ЗРЕШТОЮ, НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ МОЯ...

– продиктую нещодавно пофарбованій стіні нав’язливі дитячі бажання.

А зараз боюся.

Ти пам’ятаєш: я довший час уникав зустрічі зі Страхом, відтягував мить поєдинку. Врешті-решт, наважившись, я переступив поріг – у відповідь з-під мого імпровізованого вівтаря полізли-поповзли... силкувалися вхопити мене за ноги... а я всього лиш...

– я не хотів полохати їх мамо! мамо, мамо… – останні звуки заледве пробиваються крізь неприродно звужену гортань;

– мама не чує тебе – шепоче хтось із них – такий голос, напевне, лунає деколи зі стін катівень;

– а в тебе затонке горло, тримай голову в руках, хлопчику, щоби шия не обірвалася – підказує хтось набагато співчутливіший;

– БІЖИ В КОРИДОР! – гукає той, хто дарує правильні рішення серед ватяного безвілля сновидінь.

І справді, ти врятував мене. Допоки ти поглинав мій переляканий погляд, вони задкували й безмовно зникали по знаних лише їм закутках. І тільки раз промайнув твоїм чолом химерний, з обличчям Матері, згусток галюцинаційного світла. Не витримуючи, я пірнав у мокру подушку.

Примушуєш себе підвестись. Страшно захотілося напитися води. Паленіє заспана щока. Заледве добираєшся до ліжка і декілька хвиль по тому безтямно зиркаєш у вікно. Місяць над долиною ліниво розплющив око, і востаннє сколихнулися пещені його світлом оксамитові зелені груди. Промайнули кілька заключних вогників на далекій автостраді. Десь прорізав тишу й одразу затих чийсь випадковий погук. Сходилися мовчки.

Холодні, обачливі й вправні руки виштовхнули мене на розграфлене поле. Місяць зобразив неабияке зацікавлення тим, що відбудеться внизу. Якраз настільки, щоб я міг розгледіти межі клітинок.

– Вам подароване… – Старший замовк на хвилю, неквапом розриваючи конверт і явно насолоджуюсь моїм збентеженням, відбитим в очах. – Еммм… Зрештою, неважливо... Оголошую одну-єдину умову: перестрибуючи з клітинки на клітинку, ви не повинні зіткнутися одне з одним... (з ким?..) Отож... Три... Два... Один... Почали!

...з протилежної сторони долини, де серед мерехтливої темряви заледве маячів млин, назустріч мені стрибав мій двійник – РАЗ ДВА ТРИ РАЗ-ДВА ТРИ РАЗ-ДВА-ТРИ... Він вгадував щоразу мій наступний хід і невмолимо йшов на зближення... залишалося тільки шість клітинок – я заплющив очі і за кілька митей відчув неймовірно сильний поштовх. Задзвеніло скло. Старший владно кинув мені під ноги кілька гранатових плодів і підняв жезл – знак розходитися.

Натовп у сусідньому кварталі теж завершив нічне пильнування.

Тепер ми знову наодинці.

В’язнемо у вранішніх сутінках.

Заледве бачу порухи напружених у невисловленім проханні губ. Тобі не можливо нав’язати волі, ти же не бездонне вухо із мільйонами рук, що борсаються у розокеанні наших прагнень – страшно було усвідомити, що ВОНО НЕ ЧУЛО МЕНЕ... не вберегло від душевної рани, спустивши з ланцюга страховиськ... ЗНАЧИТЬ, І НЕ ІСНУЄ? Про кого ж тоді читали за напівзачиненими дверима батьки? Чи  вони відають іншу дорогу й інакше ДЗЕРКАЛО?

Зрештою, почекаю... До наступного вечора. Все сильніше багряніють одвірки. Цього разу обійдеться без пороху з провісницьких ніг...

А їхню нову книгу я тримав і раніше – гостюючи раз у сусідів зверху. Одного ранку я побачив їх – стареньких чоловіка й жінку – мертвими, вже в гробах. Однак спочатку я відчував лише величезну цікавість. Довкола столів стояли чотири світильники – й однією рукою я тримався за матір, другою крутив зовсім не гарячі лампочки, відчував неживу пластику штучних квітів, однак та не бійся, синку, спробуй... не спромігся торкнутися тіл покійних.

Спаралізований дядько П., до якого щоранку навідувався хтось із батьків, розповідав схвильовано: хтось цілу годину стукав у батарею. Потім усе затихло. Пекучо-холодна пауза. Чому ж я не чув? Я би міг спробувати змінити все! – Ні, в тебе нічого не вийде! – реготали глумливо (вперше бачу їх усміхненими) досі скорботно стулені уста. Дзеркало, до якого я побіг, було завішене чорним покривалом, схожим на твій одяг. Чуєш мене? Опусти руки, задуй свічки – яви себе! Чи врешті-решт прийми моє невміле знамення!.. Кожен – вже тепер скажу, нас зібралося більше, ніж двоє чи троє – заходячи до кімнати, вклякає. Мертві не вставали й не простягали рук, вдячні за чудесний рятунок. Хотілося вірити, що для них знайдено інший шлях...

Проте... Не заперечу, що після нашвидкуруч смажених кукурудзяних млинців маринований оселедець видавався надзвичайно смачним. Дарма що ним заїдали пам´ять про двох майже незнайомих мені людей.

читати