Завантажити

Сонце сідало за пагорби. День закінчувався, а я не могла звільнитися від дивного холоду всередині. Важко сказати, що то було, та відчуття тривоги, що межувало з острахом, переслідувало мене.

Ці люди, що сьогодні зранку приїхали невідомо звідки, цілий день були зі мною. Вони весь час поспішали, не даючи спокою мені. Вони були чемні, та, коли я намагалася зазирнути їм у вічі – відводили їх, наче злодії. Тільки один, такий самовпевнений, щось бадьоро покрикував.

Наприкінці дня ми добилися до невеличкої залізниці і чекали в затінку на потяг. Сонце вже майже зникло, востаннє зачепившись за верхівки дерев. Здалеку почувся шум потягу. Всі заметушилися, намагаючись встигнути в останній момент доробити, згаяне протягом дня. Мої супроводжуючі теж забігали - щось комусь кричали, сварились.

До мене вони продовжували ставитися з особливою повагою, наче я в їхньому житті є чи не найголовнішою подією. Взагалі, нас можна було сприйняти однією родиною, що подорожує.

З самого ранку, мені весь час згадувалася мати. Від неї завжди пахло теплом і молоком. Пізніше, коли я пішла у самостійне життя, мати згадувалася нечасто, а от сьогодні - постійно.

Батько… Батька я не пам’ятала, тільки декілька разів бачила. Мати говорила, що такий закон нашого життя, і мій батько є одночасно батьком декількох малюків. Вона казала, що з батьком мені повезло, і я проживу довге і щасливе життя.

Чомусь все це згадалося зараз, тут - на суєтному пероні, серед невідомих мені людей, у час заходу сонця.

Сонце сідало, і тіло моє починало зливатися з тінню, що покривала голову, наповзала на очі…

- А цю, куди ви везете? – почувся голос.

- На бійню.

Її великі коров’ячі очі, повні переляку і сліз, просили порятунку…

- На бійню, треба встигнути до ночі, - повторив хтось.

читати