Завантажити

Її дражнили – рудою мавпою. Вона дійсно була руда, зовсім руда. Всі її брати і сестри були чорними, а вона – руда.

- Мамо, чому я – руда, - питала вона.

- Так, сталося, - відповідала мати, і очі її вкривалися тінню смутку, а потім легка посмішка танула обличчям.

- Так сталося, так сталося, - буркотів батько, і тільки крутив чорною головою.

Навколо вирувало мавпяче царство: весь час все вовтузилося, здіймаючи страшенний гамір, постійно гасало, лазило, чіплялось, мерехтіло в очах. Лемент стояв страшенний. Це – було їхнє життя. Їхнє, але не її. Вона завжди трималася осторонь. Вона могла годинами сидіти і дивитися на воду, і далі, мріючи колись потрапити у цю далечінь.

- Що ти сидиш і нічого не робиш? – питала мати.

- А що треба робити? – відповідала вона.

- Ну, так як всі.

- А, що всі?

- Так, дійсно, що всі, - погоджувалась мати.

- Мамо, я не можу, як вони. Мені так добре самій.

- Ой, доню, доню, - тільки й зітхала мати, - не дадуть вони тобі самій бути, не дадуть, бо це не по-їхньому.

Вона лишалась осторонь, але відчувала, що дратує інших. Одного разу її молодший брат жбурнув у неї засохлою багнюкою, і відразу всі, наче за командою, почали кидати в неї різним непотребом. Насилу мати відбила її. Але наступного дня все повторилося, а за день – ще. І мати вже була не в змозі щось зробити.

Згодом вона лишилася сама, одна проти всіх – самотня, руда мавпа. Мати перестала втручатися, робила вигляд, що то її не обходить, батько взагалі не мав ніколи до неї ніяких сентиментів. Її почали гонити, гонити всією зграєю. Вона перестала їсти, забула, коли останній раз спала. Вона весь час була насторожі. Вона розуміла, що зграя знищить її, знищить, тому, що вона не така, тому що - руда…

…Він з’явився несподівано, невідомо звідки. Непоказний, трохи сутулий. Коли зграя з гиканням і вереском підступила до неї, він став перед ними. Зграя загарчала, заікличила, але підняті з багнюкою лапи, опустилися. Сила була в ньому. Зграя бризкала слиною, погрожувала, але не просувалася. Він мовчав. Руда мавпа, сховавшись за його спиною, вперше за останній час, відчувала себе затишно, як у дитинстві. Зграя, невдоволено відхаркуючись, відходила все далі і далі.

Згодом, вони лишилися самі: він і вона. Він глянув на неї і посміхнувся. В його очах… Вона в своєму житті ще не бачила, те, що побачила в його очах...

Сонце сходило, день тільки починався, новий день...

Вони пішли далеко – у далечінь. Він – непоказний, трохи сутулий, вона - руда мавпа.

читати