Електронна бібліотека/Проза
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
― Гаразд, ― сказав я. ― Мабуть, панда.
― «Мабуть» нас не влаштовує, ― відповів він. ― Кажіть напевно.
― Панда…
― Оце інша справа… А тепер дозвольте поцікавитись: чому саме панда?
― Ну, ― знизав я плечима, ― панди мені подобаються.
― Розумію… Але цього не досить. Переконайте мене, що з вас вийде гарна панда… така, що буде справно виконувати покладені на неї обов’язки.
― Мені це цікаво… А все, що мені цікаво, я роблю з охотою.
― Уже ліпше! ― кивнув він. ― А тепер назвіть мені три найкращі риси свого характеру.
― Та я не люблю займатись саморекламою…
― А я й не прошу вас себе рекламувати.
― Ну добре… я посидющий, я думаю мінімум п’ять разів, перш ніж щось зробити. І… коли вже чогось захочу, воно буде моїм, чого б це не коштувало.
― Читаєте волюнтаристів?..
Я заперечно похитав головою.
На якусь мить чолов’яга замислився. Було йому років сорок. Шикарний костюм сидів на ньому чудово, проте наголо вибритий череп йому не пасував. Напруги додавала роблена ввічливість і мішки під очима, куди відклалися всі його недосипи, алкоголь і, напевно, хворі нирки.
― Гаразд, ― підсумував він. ― Будемо вважати, що перший рівень співбесіди ви пройшли. Тепер, будьте ласкаві, заповніть анкету, і вас покличуть на розмову до нашого шефа.
Анкету я сів заповнювати в приймальні. Перелік дурацьких питань, на які я намагався відповісти максимально чесно. На питання «Чи ви колись брехали?» відповів ствердно, а на питання «Яка ваша мрія?» написав «Секрет…».
Хвилин за десять мене покликали до іншого кабінету. Я опинився сам на сам із бізнес-вумен. Строгий костюм. Красивий бюст десь третього розміру. Зібране в тугий хвіст волосся. Окуляри у важкій оправі. Словом, їй личило б зніматися в німецькому порно, а не бути шефом цієї контори.
Вона недбало пробігла поглядом мою анкету.
― Виходить, ви брехун? Я вас правильно зрозуміла?
― Так, ― кивнув я.
― І коли ви брехали востаннє?
― Ну… хвилин п’ятнадцять тому.
― Як це?
― Я сказав вашому колезі, що ідеально підходжу на посаду панди, хоч насправді я трохи боюсь висоти…
Жінка помовчала, а потім попросила розповісти, що саме привело мене до них.
Я розповів… намагаючись не брехати.
***
Учора я повертався зі столиці до свого міста. Їхав у плацкартному вагоні. Це коли купе без дверей. У купе — четверо пасажирів. Ще двоє туляться під стіною, через прохід, на бокових полицях. Компанія, в якій мені належало провести наступні кілька годин життя, була так собі. На протилежній від мене поличці лежало щось, із голови до ніг закутане в простирадло, а на тій, де мав примоститись я, сиділи католицька черниця й дуже пошарпаний на вигляд чувак років під п’ятдесят. Я, не вітаючись, сів поряд із ними. Невдовзі чувак дістав із торби шмат копченої курки і став її наминати, розповідаючи черниці, як добре жилось при радянській владі і як йому, бідоласі, паскудно живеться тепер. Черниця-католичка за своїми замашками легко б могла бути йому жінкою, бо щойно чувак дістав курку, як вона дістала варені яйця й почала бити їх об стіл. Ці звуки на мить розбудили те, що лежало на протилежній поличці. Воно завовтузилось, і частина простирадла з нього сповзла. Це було не «воно», а «вона», до того ж ця «вона» мала досить непогані сіднички, які визирали з-під міні-спідниці. Я мимохіть замилувався ними, проте черниця враз прикрила власницю сідничок простирадлом.
Лізти нагору спати не хотілось, тому я став міркувати про те, наскільки великою може бути ймовірність, що копчена курка, яку зараз точить мужик, знесла ті яйця, які точить черниця. З імовірністю в мене на цей раз не склалося, тим паче, що мужик уже закінчив свою вечірню трапезу й почав варнякати. Його конкретно пробивало на камбеки в дитинство. Схоже, він належав до тих збоченців, котрі навіть у дорослому віці люблять розповідати жінкам страшні історії, аби ті боялися й плакали.
От він і видав черниці таку історію. Мовляв, класі десь так у восьмому вчитель біології «зарізав» усю їхню компанію… Пообіцяв, що поставить одиниці за четверть і їх усіх потурять зі школи, бо вони, падлюки, понадгризали парафінові овочі й фрукти, які щойно прислали до школи з райцентру. Словом, треба було щось робити, і вони вирішили задобрити свого вчителя подарунком. А подарунок був такий: спочатку зловили чималу рибину, почекали, доки вона здохне, а потім кинули її в мурашник. За кілька днів на мурашникові лишився ідеально чистий кістяк, який вони запхали до картонної коробки та ще й зробили кришку зі скла. Це мав бути експонат, за допомогою якого вчитель міг розповідати про будову риб’ячого кістяка…
Почувши таке, черниця стала хреститися, а я пішов до провідника за пивом, збираючись цмулити його в тамбурі, доки ці клоуни не поснуть, так і не знявши з себе грим, паралонові носи й руді перуки. А тоді, ― думав я, ― ляжу собі на свою верхню полицю, звішу голову вниз і дивитимусь на сіднички, якщо, звісно, їхня власниця ненароком знову розкриється.
Затоварившись двома пляшками пива, я сяк-так пробрався через вагон, оминаючи ноги в смердючих шкарпетках, що стирчали з поличок якраз на рівні обличчя. Аж ось і омріяний тамбур. Шкода тільки, що там було двійко дємонів з побитими пиками. Я став у протилежний від них куток і майже залпом спорожнив першу зі своїх пляшок. Дємони тим часом мовчки мене розглядали. А потім один із них став мені щось казати. Що саме, я так і не втяв, бо говорив він якоюсь дивною мовою. Молдавани, чи що?.. ― промайнуло мені в голові. ― Точно молдавани! Але чого їм від мене треба? Чого вони хочуть від мене на території моєї республіки? Невже наймаються на роботу? Тільки що вони вміють, ці молдавани? Копати? Так у мене нічого копати. Робити ремонт? Так у мене й квартири нема. Чи, може, хочуть бути моїми охоронцями? Так не візьму я таких уродів… Хіба озброїти їх лопатами і втирати, що це гастарбайтери?.. На мить я навіть уявив, як сиджу за баром у якомусь пафосному закладі, а за сусіднім столиком, не палячись, несуть свою службу й відробляють бабло ці двоє. І от повз мене проходить мажорний тип у шкіряних штанях. Він чіпляє мене ліктем, так що я проливаю на бар бехерівку з льодом. Тоді мої молдавани зриваються з місця й стають перед типом стіною.
― Ти що, невихований? ― питає один із них.
― А шо таке? ― цікавиться мажор, так, ніби нічого не сталося.
― Вибачся перед хазяїном, ― скрегоче зубами другий молдаванин.
― Шось ви дуже борзі, братішки… ― обурюється тип, відхиляє полу піджака й показує їм ствол.
― Ти це… ― каже перший молдаванин, ― не стартуй… Вибачайся давай, а ні, так ми тебе закопаємо…
― В смислі?..
― В прямому, ― скрегоче зубами другий «молдаванин» і киває на свій столик, з-під якого стирчать два держаки від лопат.
Мажор одразу ж застібає піджак і повертається до мене:
― Вибач, братішка… неправий. Шо ти п’єш?
― Бехерівку.
― Пляшку бехерівки цьому пану за мій рахунок, ― гукає мажор барменові…
І тут говіркому «молдаванинові», схоже, набридло те, що я стою й мовчки на нього втикаю. Він почав говорити значно голосніше.
«Чувак, ― підказував мені мій внутрішній перекладач, ― ми круті, ми в тебе на кухні так кахлі покладемо, так покладемо… А ще можемо копати… Копаєм дешево…»
― Копати на кухні?
― Шо? ― не зрозумів «молдаванин».
Тоді я відкрив запальничкою друге пиво, сьорбнув:
― Хтось із вас говорить українською?
― Ага, ― радісно киває «молдаванин», після чого його мова й справді починає трохи нагадувати українську.
― Ми боксьори з Тернополя, ― пояснює він.
― А з обличчями у вас що?
― Куррррва, ― кавкнув другий «молдаванин», що до цього мовчав. ― Казав я тобі, Йванку, не треба в столиці по кабаках вештатись, казав тобі, куррррва!
І тут вони стали мені сповідатись. Історія їхня була проста. Ці два дємони довго й нудно тренувались у Тернополі, аж доки їх не запросили на змагання до Києва й Харкова. Та в Києві на них чекав страшний удар. Причому подвійний. Спершу з’ясувалось, що їхній тренер записав їх на змагання не з боксу, а з кікбоксингу. Та ну, ― обурився один із «молдаванів» і хотів уже повертати на вокзал. Та ну, ― обурився такій слабкодухості свого одноклубника другий «молдаванин», ― не сци, кікбоксинг ― то той самий бокс, тіки шо ше ногами можна махацця. І «молдавани» вирішили спробувати… А потім пішли до одного зі столичних кабаків, щоб залити гіркоту поразки. Там у них сперли мобільники, після чого вони перебили півбару й навіть віддухопелили бармена. Але мобільники їм так і не повернули. І ось тепер вони не можуть зв’язатися з тренером, не можуть сказати, що йому буде після того, як вони повернуться, а заодно й поцікавитись, на які саме змагання він записав їх у Харкові, куди вони зараз їдуть.
Завершивши свою розповідь, «молдавани» в унісон зітхнули. А я саме допив пиво.
― Треба бабу… або когось замочити, ― сказав один із них.
«Добре, що я не баба, ― подумалось мені, — хоч…» Утім «молдавани» не стали мене чіпати, натомість один із них кілька разів щосили садонув кулаком стінку тамбура.
― Не бий так сильно, Йванку, ― скрушно сказав другий, ― бо зара проб’єш стінку й даси комусь по сраці…
Той, що бив, спантеличено застиг. Мабуть, йому дійшло, що за стінкою справді клозет. Тоді його перемкнуло на мене, тобто не на мене, а на мою порожню пляшку з-під пива.
― Хоч я ту флєшку на голові розіб’ю? ― спитав він.
Оскільки я не знав, чию голову він має на думці, то став енергійно відмовлятись. «Молдавани» попустилися й навіщось почали випитувати в мене, чи маю я вдома кобіту. Я сказав, що не маю. Тоді «молдавани», певно, відчувши всесвітню тугу й усі напряги нашої екзистенції, взяли мене під руки й потягли до свого вагона, радісно повідомивши по дорозі, що в них там є «водка». Я намагався пручатись, хоч, ясна річ, у мене нічого не вийшло.
За кілька хвилин ми були вже в їхньому вагоні. Проте тут на «молдаванів» чекав неприємний сюрприз: на полицю, під якою вони сховали торбу з бухлом, уляглася якась огрядна «женщина».
― Пані, прошу вас устати, ― безцеремонно сказав їй один із «молдаванів».
Пані розплющила очі, побачила над собою двох недоумків і голосом Маяковського заявила:
― Убірайтєсь вон, іначє я січас визаву міліцию!
― Та прошу встати, пані, прошу… ― почав був канючити другий «молдаванин».
― Я старая, паетаму нє встану! ― відрубала «женщина».
― От курррва… ― зашипів перший «молдаванин» на вухо другому. ― То най лежить собі стара шмондя… я полицю підніму, а ти тєгни торбу.
«Молдаванин» сказав ― «молдаванин» зробив.
Дочекавшись, поки «женщина» знов заплющила очі, той, що шипів, підкрався до полички, став навпроти неї, ніби штангіст перед ривком, і обережно взявся руками за її край.
― Оп! ― скомандував його кумпль.
І вже наступної миті «женщина», хруснувши кістками й крекнувши, опинилася між стінкою та своєю дермонтиновою лежанкою. Тепер вона нагадувала відбивну в гамбургері. Другий «молдаванин» тим часом дістав з-під полички торбу, і «женщину» повернули назад.
― Памагітє!.. ― почала було «женщина», проте «молдаванин»-штангіст так зиркнув на неї, що вона враз замовкла.
― Курррва, ― скрушно зітхнув другий «молдаванин».
― Що, курррва? ― не зрозумів другий.
― Та торба не та… Водка в іншій…
«Женщина» знов хрускає кістками, крекче, але на цей раз мовчить. Урешті-решт «молдавани» таки дістали потрібну торбу, де поміж боксерських рукавичок справді завалялись дві пляшки паскудної дешевої горілки. Бог любить трійцю, тому «женщину» ще раз хряцають поличкою об стінку — треба ж поставити торбу на місце. А потім вони тягнуть мене до тамбура:
― Пий!
― Залпом!
― Всю флєшку!
І обоє дивляться на мене так, що я розумію ― якщо не вип’ю, мені капець. Тоді я беру пляшку, відкриваю її, роблю глибокий вдих, ніби й справді збираюся її випити, і… з усього маху жбурляю її «молдаванам» під ноги. Все! Вилітаю у відкритий космос за тамбуром, вламуюсь у вагон і біжу, біжу світ за очі, ухиляючись від смердючих шкарпеток, біжу й розумію, що в мене є кілька зайвих секунд, адже не так уже й легко оговтатися від того, що якийсь ушльопок бере і нахабно розбиває в тебе під ногами твої ж таки півлітри. Так я пробігаю кілька вагонів, вилітаю в тамбур і розумію, що вагонів далі нема, що вони скінчились, ніби набої під час перестрілки. Якусь мить я стою і дивлюся, як у темряві зникають шпали, потім озираюсь і бачу крізь прочинені двері, як до вагона вриваються збезчещені «молдавани». Вигляд у них страшний, навіть без лопат…
— Закопають… ― кажу я сам собі й смикаю ручку останніх дверей, які ведуть у нікуди. Смикаю й розумію, що ці двері якогось хріна відкриті. Тоді я відчиняю їх навстіж, іще раз озираюсь назад і… стрибаю…
***
До тями я прийшов у кімнаті того чувака з мішками під очима.
Він щось розказував про їхню контору, вихваляв її на всі боки, хоч завершив свою розповідь на мінорі:
― В умовах світової фінансової кризи у нас, шановний, не так уже й багато вакансій. Але все ж таки ми можемо вам дещо запропонувати. Зараз нам потрібні мураха, меч-риба, кокер-спанієль і панда. Обирати доведеться з цього…
Перспектива стати рибою чи мурахою після нещодавно почутої розмови в потязі мене лякала. Кокер-спанієлів я не люблю, бо вони обсцикають геть усе, що хоч трохи належить до вертикальної площини…
Тож коли ви це читатимете, я буду сидіти десь високо-високо над землею і повільно жувати стебла бамбука…
2009 / Харків
Останні події
- 23.12.2024|20:38Вийшов друком другий том духовних записок Ігоря Павлюка
- 23.12.2024|18:24У ВСЛ виходить новий роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі»
- 19.12.2024|11:01Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
- 19.12.2024|07:49Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
- 10.12.2024|18:36День народження Видавництва Старого Лева
- 10.12.2024|10:44На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
- 10.12.2024|10:38Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу