Завантажити

«Ой, ніхто мене не любить…

…наїмся хробачків!»

Народна муд[ду]рість.

Ото і світу - що по наших норах…

Ми бережем його, щоб враз не щез…

Чи «на морях» живемо, чи у горах,

Ми – хробаки (чи « з крилами», чи без)…

Всі риємо неорані городи,

Щоб «гумус» з часом не закам’янів,

І марево солодкої свободи

Живе у норах наших слів і снів.

А на поверхні – будяки і квіти,

Корінням пробираються в наш світ…

І кому з них померти, кому жити

Рішаємо лиш ми… і сотні літ

Свою, хробацьку, робимо роботу:

Гризем коріння, пушимо ґрунти,

І плодимось… до крику і до поту…

І це життя своє, як довгу ноту,

Аж до фіналу мусимо тягти…

Так буде вічно, але я не плачу…

Все ж не в гімні живемо, а в ріллі…

- Привіт!

- Привіт…

- Ну, як живеш, хробаче?

- Та-а… так, як всі… звикаю до землі.

читати