Завантажити

незліченними багатствами молодого баварського герцога Вельфа, такого скупого, що заради смачного обіду міг перебратися через щонайвищі гори. Молодий Вельф одружився з підстаркуватою тосканською графинею, ворожі імператорові сили Італії з'єдналися з усіма непокірливими, що купчилися у Верхній Германії; простий люд байдуже спостерігав ці чвари, не мав з кого вибирати, усе йому було вороже, чуже, усе гнітило, намагалося урвати, здерти, обкласти данинами, яких назбиралося вже стільки, що несила і перелічити.
Данини звалися: поволове, поральне, плугове, сторожове, подимне, помічне, подушне, повозове, подворове, разове, мостове, поборне, переводне (в горах і пущах), митне, позовне, присяжне, торгове, ланове, польове, лісове, станове, рогове, піший слід, погоня, підвода, просіка, нарубне, чопове, обіднє, млинове (від водяних млинів), сухомельщина — од млинів, порушуваних вітром, кіньми або волами. А ще ж треба було годувати ловців, стрільців і так собі молодців, іти до імператорського й земельного ополчення, купувати для себе зброю, вмирати, гинути, а за що? Казано завжди, що імператор вирушає захищати істину, виборювати правду. Ось там, у Італії знову збунтувалися графи, єпископи, сам папа — і їх треба покарати.
Істина — по сей бік Велетенських гір, неправда — по той. Смішна правда, яка обмежується горою або рікою.
Люд не йшов за імператором. Надто довго веде він війни, занадто багато вбитих. Вже й не знати, кого більше — вбитих чи живих — і над ким Генріх імператор. Вбиті не хочуть самотності, вони вимагають від імператора, щоб він збільшував їхнє число. Окрім того, імператор гаразд відав, що слід остерігатися розмноження простого люду, бо заколоти — завжди наслідки занадто великої його лічби. Дітей треба відбирати й посилати на війну, на смерть, на знищення. Ще стародавні знали: що менше любиш дітей, то дужче відданий державі. Справжній чоловік повинен сидіти на бойовому коні. А серед справжніх найперший — імператор. Генріхові лишалася тільки війна; шпільмани, яких годував і поїв, склали про нього глузливу пісеньку, і та пісенька пішла гуляти повсюди, мовляв, наш імператор не мав гумору ні до арфи, ні до роздавання перснів, ні до розкошів з жінкою, ні до спокус світу. До чого ж мав гумор і охоту? До війни, лиш до війни. А на війну ніхто не хотів іти з імператором.
Генріх злостився, лютував, скаженів. Люди найбільше пам'ятають невдачі й умить забувають про успіхи, їм досить було повалити Гільдебранда, й вони вспокоїлися, а він, імператор, хотів позбутися папства, цього злого духа, який не має тіла й лякав лиш забобонних, тоді як розумні люди мали б сміятися з нього. Імператор вимушений був запобігати ласки в своїх графів, баронів, єпископів. У хроніках писано: “Він вспокоював їх солодкістю дарів і приємністю обітниць”. Ще писано: “Приймав усіх приязно, а серце йому було повне сичливих змій”. Не проганяв нікого, не відмовляв ні в милостях, ні в захисті, ні в ласці: ані постарілим воїнам, ані вигнаним із дому дочкам, ані безнадійним боржникам, ані пограбованим купцям. Єпископ Отберт Люттіхський писав ще й таке: “Коли неврожайний рік приносив голод, король давав утримання багатьом тисячам народу, керуючись божественним приписом: “Набувайте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вічних осель”. Годував тих, хто йшов у його ополчення. Набував друзів не для миру — для війни. Бо лишався йому на цім світі гнів і меч, а більше нічого, тому мав зібрати військо, ще раз і знову зібрати військо і вдарити туди, за Велетенські гори, вдарити без загайки, швидко, безжально, жорстоко. Зиму згаяв на готування. Перейшов через гори лиш наприкінці місяця хмизу і перехід той зостався не простежений хроністами не через те, що був надто швидкий, і не через неприхильність, бо тяжко звинуватити у ворожості до Генріха, скажімо, єпископа Отберта Люттіхського, який писав року 1106: “Зі смертю імператора не стало на землі справедливості, відлетів мир, і місце вірності зайняло віроломство”.
Непростеженим зостався похід Генріха, бо йшов імператор з великою силою, сила ж виказується лиш у наслідках, у здобутках. Натомість безсилля викликав цікавість, іноді співчуття, а часто й просто зловтіху. Народ у своїх піснях прославляє героїв, обминаючи ганьбу, хроністи ж проливають лицемірні сльози над невдачами і нишком призбирують усі сторінки ганьби й приниження.
Ламберт Герсфельдський описав у щонайменших подробицях безславний похід Генріха у Каноссу, шлях каяття був простежений від початку до кінця. Коли ж згодом імператор раз і вдруге перескакував засніжені гори, ведучи за собою військо, про те вже не писано. Бо що військо? Тимчасовість і нетривалість. Ганьба ж, каяття — вічні. А той самий Ламберт Герсфельдський, розділивши всю історію на шість часів, вважав шостий час, у який йому довелося жити, призначеним для боротьби з усім тимчасовим. Мовляв, час, у який живемо, не обмежений ніяким числом поколінь або років і закінчиться після досягнення належного віку з

читати