Завантажити

розписів згідно з догматами; Міщилові нагадано було, що навіть Константинопольська Софія, споруджена славними майстрами Анфимієм з Тралла й їсидором з Мілета (останній був земляком Іктіноса, який ставив колись Парфенон у Афінах), покоїлася на розгалужених підземних склепіннях, таємниця яких не розкрита ще й досі ніким, тож треба дбати передовсім за міцність, а більше не втручатися в діла іверійців.
Чомусь відчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргії-іверійцю,— може, сподобався той своєю незалежністю стосовно Міщила, може, сподівався мати в ньому спільника для своїх замірів; вже як закладали підвалини церкви і стали вимальовувати її розміри, Сивоок запросив Гюргія з його товариством до корчемниці, почав здалеку, похвалив їхню роботу і їхнє високе знання душі каменю, бо кому ж не відомо, що суворий камінь, завдяки вмілим людським рукам, завдяки лічбі та мірі, стає м'яким і податливим, вбирає в себе тепло людське і заховує навіть запах людського тіла, в чому пересвідчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими морями. Потім спитав Гюргія мовби між іншим:
— А чи не мала буде церква?
— Мала? — вигукнув Гюргій.— Не мала — ніяка! Камінь ми підклали такий, гору можна ставити! А цей ваш Міщило — що ставить! Не сюди ми йшли — до князя Мстислава. Тому б сказали — давай зробимо отаке! Той би пристав одразу. Ярослав обережний. Всіх слухає. Ні з ким не хоче сваритися.
— Чом же не пішли до Мстислава? — поцікавився Сивоок. Один з іверійців щось швидко сказав Гюргію, той засміявся.
— Боїться тебе, що ти підісланий, — сказав Сивоокові, — а я знаю, який ти чоловік. Ти нікого не боїшся, таких люблю! Давай вип'ємо. Хочеш — ми заспіваємо тобі наші пісні?
Вони випили, потім іверійці всі підвелися, стали плече до плеча, обійнялися й заспівали щось мужнє й горде, як самі в своїй чоловічій, небуденній красі.
— А не втікаємо до Мстислава, — гукнув знов Гюргій, — бо Ситник нас не спускає з ока.
— Ситник! — Сивоок ще не чув тут такого наймення, відгукнулося в ньому давнє з дитинства, дід Родим, пітнявий медовар, Величка. — Хто ж він?
— Не знаєш? Він тебе знає. Всіх знає Ситник. Нічний боярин князів. Хочеш? Підемо до князя про церкву скажемо?
— Казав я, ще як приїхали, — похмуро мовив Сивоок. — Змаловажив князь мої слова.
— Вночі треба піти. Через Ситника. Вночі князь добрий. Тоді вмовимо князя. Можеш поставити велику церкву?
— Хочу!
— Тоді йдемо!
— Через цього Ситника не хочу, — сказав Сивоок, так ніби відчував, що зустріне свого давнього недруга, а може, просто мав відразу до цього прізвища, бо жили тепер у ньому, відродившись, усі найкращі й найтяжчі спогади з дитинства.
— Ларивона попросимо, презвутера, — не відступав Гюргій.— Не пробував з Ларивоіюм говорити?
— Ларивон — піп, не хочу з ним нічого мати...
— Для попів же будуємо!
— Для людей — не для попів.
— Ну, підемо до князя вдвох?
— Удвох — згода.
А вже припекло сонце нового літа, камінь висох, втратив зайву воду, закінчено закладати підвалини, митрополит з усім кліром відправив урочистий молебень, між камені повкладувано князівські золоті печаті й дорогі хрести з золота, срібла й кипарисового дерева для вічного стояння церкви, свяченою водою окроплено весь верхній камінь, сам князь з княгинею й дітьми, з дружиною, воєводами, боярами, з челядинами був на торжестві, вистроені в золотосяйні ромейські шати, стояли серед почту й антропоси з Міщилом на чолі, все було пишно й велеліпно, і ніхто й не сподівався, що пізно вночі до князя потаємно проведе Ситник двох високих, закутаних у темне, чоловіків і тихо вислизне з княжої горниці, лишивши там приведених та самого князя, і горітиме там тільки одна тоненька свічка, промені якої падатимуть зрідка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться відвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там спільницею таємності, а всі троє передовсім дбали зберегти таємницю, про це йшлося їм найперше, заради цього Сивоок навіть переборов огиду й відразу до Ситника, якого впізнав одразу, хоч як той постарів і роздався вшир за два десятки років, що ж до Ситника, то він, ясна річ, не міг і в думці класти собі, що перед ним той самий хлоп'як, який колись врізав його сирицею по мармизі й дав дьорки так, що й досі ніхто не може віднайти. Виступав же Сивоок під своїм християнським ім'ям — Михаїл.
— От привів до тебе, князю, — сказав Гюргій, коли вони лишилися самі.
— Діло кажіть, — уривчасто кинув Ярослав.
Сивоок, здавалося, не мав ніякого наміру розбалакувати з князем. Прийшов з останньою розмовою, з останнім попередженням.
— Мала церква, — сказав з темряви.
Ярослав і собі ворухнувся, щоб уникнути світла, яке падало йому на обличчя, так само з темряви відповів Сивооку:
— Вже чув.
Тепер настала черга Гюргія. Всі вони гралися в піжмурки з темрявою, троє дорослих і поважних чоловіків, між ними й князь, не було в цій горниці нічого, окрім тоненької свічечки, темряви та їх трьох; князь мав перевагу над своїми двома відвідувачами

читати