Завантажити

тощо. При цьому абсолютно замовчується існування зображеного явища: чи було воно насправді, чи ні? Як ото в Горького: чи був хлопчик? Це обходять якось сором'язливою мовчанкою. Зате галасують: “А в нас ще є й те, й те, автор же не помітив!” Отже, говориться не про створене, а про те, що хотілося б комусь бачити створеним. А чи не ліпше, замість отого галасу, подбати про усунення всього прикрого, всього, що дає матеріал для критичного художницького ока? Адже замовчане зло не зникає само по собі, не перестає бути злом, зате зло назване втрачає відразу половину своєї сили. Як ви можете цього не розуміти?
— До чого тут я? — Борис знизав плечима. — Мені зовсім не хотілося дискусій... отут...
— Ах, отут? Гаразд! — вона швидко пішла від нього, вибралася на стежку, не поправила навіть зачіски, розкапризована й ображена, мов мала дитина.
Борис дивився їй услід, поки й зникла між гіллям.
— Таю, — покликав.
Не відгукнулася. Тоді він пішов за нею, майже гнався, та однаково не наздогнав. Побачив уже на Дніпровському спуску, коло завороту на міст метро. Ранок був тільки для найщасливіших людей, і все, здається, складалося для найбільшого щастя Бориса Отави, але закінчувалося чомусь, як завжди, в нього в усьому невдачею. Він підійшов до Таї, став коло неї, помовчав трохи, спитав:
— Я тебе образив?
— Ні, ні, — швидко заперечила вона.
— Але якась причина все ж була, — наполягав він.
— Жодної причини. Просто... — вона урвала. Незгода в питанні про мистецтво? Але про це можна сперечатися без кінця. Рафаель вважав нездарою Мікеланджело. Лев Толстой не визнавав Шекспіра. Писарев перекреслював Пушкіна. Попри всі суперечки й думки, справжнє мистецтво живе вічно. Але люди... Ось він носить у собі страшну історію про життя й смерть свого батька. Мовчить про себе. Тільки про батька. Весь світ для : нього залитий кров'ю. Якщо його власне життя й не вдалося : досі, то цьому є високі причини. А що вона? Чи має що розпо вісти Борисові? Банальна історія розманіженої жінки, якщо це викласти словами. Ніхто не стане співчувати. Надто ж він, з І його невтішним горем, яке носить у серці. А вона? Мов та балерина у вальсі Равеля. Містичні страждання, яких ніхто не розуміє. “Суждены нам благие порывы”. Молоденькою студент-кою вона закохалася в свого майбутнього чоловіка, який проводив у їхньому інституті якісь там збори. Виступав на них, картинно відкидав волосся, артистично вигравав голосом. З міністерства, чи що. Згодом дізналася: теж учився колись в інстатуті, подавав надії, але художником не став, пішов по лінії керівництва мистецтвом, як то кажуть, змішався з тими лікарями та інженерами, що з студентів вискакують у чиновники. Та на це не зважила, якось заімпонувала їй його поважність, захопилася його картинністю чисто зовнішньою; як виявилося а-вгодом, він був на десяток років старший за неї, мав перед тим дружину, але щось там розклеїлося, і на це вона не зважила, вони побралися і спершу мовби були навіть щасливі, життя летіло повз неї з шаленою швидкістю, вона спробувала щось там ухопити, сподівалася, що чоловік їй стане в поміч, але він зайнятий був своїм, у нього була досить банальна захопленість, притаманна багатьом чоловікам двадцятого століт-тя: він любив збори, засідання, нічого більше не знав, і не вмів, i не уявляв, що хтось там може ламати голову над тим, як провести пензлем по полотні лінію чи мазок, бо хіба ж від цього зміниться світ, а от від засідання, від правильно поставленого й вирішеного питання — то вже інша річ. Входив у старість, повинен був помудрішати, здається, але й далі любив засідання і, якщо їх не було, сам брався організовувати, завдяки чому завжди десь бігав, метушився, сидів у накурених до сивого чаду кімнатах і приходив додому з чужим димом у кишенях, у волоссі, в кожній складці одягу, в щонайменшому рубцеві. Чужии дим набридав їй ще більше, ніж пристрасть чоловікова до засідань. Але збагнула це згодом. Спершу намагалася щось ухопити в летючості часу, потім стала рватися від чоловіка цілком неусвідомлено, стихійно й уперто, а він не мав ні часу, ні характеру, щоб її коло себе утримати. Та, зрештою, вона й верталася до нього знову, як річка вертається в старе русло, пометавшись по руслах нових, та так і не знайшовши жодного ліпшого й зручнішого. Розпачливо, по-жіночому, плакала, нікому не показуючи тих сліз. Ах, як хотіла б вона, щоб надяг їй хтось залізний обруч послуху, вирвав її з непевності, змусив до чогось! Жінка, якій хочеться рабства! Ненормальність! Але дедалі більше переконувалася, що нікому немає до неї діла, то й кожного свої тривоги, свої болі, свої клопоти, кожного життя заганяє в якесь коло необхідностей і обов'язків, з яких годі випручатися, а якщо хто й спромігся б це зробити, то не для неї, а для чогось вищого, надзвичайного.
В один з таких своїх нападів ностальгії за справжнім чоловіком, що міг би повести її по життю, примусити щось зробити цікаве й корисне, зустріла цілком випадково в санаторії Бориса Отаву.
Ненавиділа санаторні зустрічі й знайомства.

читати