Завантажити

розпитати куму з Літок, почути від неї самої цю вість, кращої за яку не могло бути ніде на світі.
Кума сиділа, порозпускавши всі свої хустки, розчервоніла попри холод на нетопленій кухні, настрій у неї був такий, нібито вона сама розгромила фашистів під Москвою, а тепер сіла трохи перепочити, щоб гнати їх далі, і з Києва, і з усієї нашої землі.
— А ці ж безбатченки, — казала вона, — забрали в мене би-тон і аусвайс свій паскудний забрали, кажуть: вже більше нікс, уже до Києва не можна, сиди вдома, бо в Києві встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортів йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже наші їм дали ото під Москвою, а воно мені бреше, що в Києві порядок, так ти, бабо, сиди в своїх Літках через те... Баби злякалися тепер. Дітей не впускають до Києва. Таке їм під Москвою наші утворили! Хотіла я тому хвашистюрі сказати, що брешеш ти, собако, то тебе під Москвою... та подумала: посадять у гестапу, як скажу... А вдома ж корова недоєна... Та й корову ще заберуть... Бо це ж тільки й викручуюся, що німецькому коменданту молоко ношу, хай би він ним залився та подавився!
Всі троє стояли, дивилися на куму з Літок, ніхто не перебивав її, ніхто не перепитував, не цікавився, звідки вона дізналася про події під Москвою, ніхто не піддавав сумніву її звістку, бо кума з Літок сприймалася як посланниця від широкого вільного світу в цьому стероризованому, вмираючому місті; вони повірили б навіть вигадці, аби тільки та вигадка піднімала їх на духу, давала віру в майбутнє, а тут же була чиста правда, професор Отава згадував події вчорашнього дня, для нього тепер зрозумілою стала зайнятість Шнурре зранку, ввічливість Оссендорфера, раптовий поспіх штурмбанфюрера в намаганні схилити його, Отаву, на виконання їхнього плану пограбування Софії. Так, так, рони вже забігали, мов руді миші, вони вже ладнаються до втечі й звідси, тепер вони особливо небезпечні, бо, втікаючи, намагатимуться забрати з собою найбільші скарби і завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз і треба зробити все, щоб стати їм на заваді, поламати їхні плани, не дати їм нічого, захистити. Кожен на своєму місці. І він теж! Так, як захищав собори від запалювальних бомб. Але тоді було легше, простіше. Там потрібен був тільки пісок та ще безсонні чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як?
— Теперечки уже їм скоро кінець, — казала кума з Літок, — як не поморозяться тут до бісячого батька, то витовчуть їх наші. Ось побачите, товаришу професор, та згадаєте моє слово...
А професор бився думкою в пошуках способів протидіяти Шнурре. Як? Як? Коли навіть їх виженуть звідси за тиждень (а чом би й ні!), то й то вони в своїй безсилій злобі встигнуть висадити в повітря весь Київ, нічого не пошкодують, не здригнеться їхня рука, як не здригнулася та рука, що закладала вибухівку під Успенський собор. Бо й що їм наша історія, наше мистецтво, душа народу нашого?
Але як запобігти? Як?
І раптом прийшло рішення. Він буде чергувати коло Софії. Вдень і вночі. Скільки зможе. Щоб не дати їм завезти туди вибухівку. Для такого собору потрібно багато вибухівки. Може, десяток або й сотня машин. Він не дасть!.. Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить їх. Хай їдуть через його труп. То й що? Хіба цим чогось досягнеш? Над твоїм трупом злетить у повітря Софія. Треба щось інше. Треба комусь повідомити, потім... попросити чиєїсь помочі. Партизани? Але де вони? І чи вони тут є?..
Десь там когось розстріляно, когось повісили. Але чи то партизани? Тепер розстрілюють і вішають без провини, тисячі й сотні тисяч. Висаджено міст на Солом'янці, зірвано водокачку на станції. Але чи то партизани, чи поодинокі диверсанти? Та й хто знає, може, під Софією вже дрімають руїнницькі заряди? Скільки часу минуло, поки він сидів за колючим дротом на Сирці? Він перевірить усе в соборі. Пристане на пропозицію Шнурре тільки для того, щоб перевірити, чи немає в соборі вибухівки. А якщо є? Або почнуть завозити? Що тоді? До куми з Літок? До цієї добродушної балакучої жінки? Але ж це божевілля — припускати, щоб тітка, що постачала штурмбанфюрерові Шнурре молоко, має зв'язок з партизанами!
І все ж.
— Скажіть, будь ласка, — звернувся до куми з Літок професор, — я міг би, в разі потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець малий, а тут, самі бачите, може бути всього...
— Та боже ж мій! — сплеснула в долоні кума з Літок, — Та ви тільки бабі Галі скажіть, то вона його прямо до мене... Чому йому тут і сидіти? Та й вам би, товаришу професор, якби з Києва та в наші ліси, бо тут же й голод, і холод, і хвашйстюри ці.
— Ні, ні, — квапливо промовив Отава. — Я повинен бути тут, Я залишуся в Києві, хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне...
Так професор Гордій Отава прийняв рішення створити свій власний фронт проти фашизму, трохи наївне, але чесне, може, єдино правильне в його безнадійному становищі вирішення, ніким не вповноважений, окрім власного сумління, ніким не посланий, ніким не підтримуваний, мав стати він, нікому не

читати