Завантажити

бачити!
— Куди ж отес?
— Да в Батурин же, до навісного діда Васюти.
— Е, уже раду рушили!
— Як?
— А так. Ось заїдьмо лиш до господи. Заїхали, ввійшли до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Білозерець і почав розказовати.
— Так і так,— каже.— Навісноголовий Васюта коверзовав, коверзовав, далі таке вигадав, що ледві и сам не пропав. “Присягайте мені,— каже,— на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам і капут!” Наустив вражий дід піхоту да хотів так придавити у Батурині старшину, щоб і не писнула. От як у нас тепер завелось!
— Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумисків? — каже Шрам.— Уже коли ти був раз Золотаревським, то Золотаренком ізнов не будеш! Ну, що ж старшина?
— А старшина,— говорить Білозерець,— почала його усовіщувати: “Побійся бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Нехай би молодшії гетьмановали. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм”. Куди! Розходивсь наш дідуган: “Скоріш у мене волосся на долоні виросте, ніж переяславський крамар буде гетьманом! За мене бояре на Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланці до Зінькова”.— “Не йми, — кажуть йому, — віри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тілько подарунків. Ми тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо!” А там своє на умі. Хіба не знаєш, яким вони духом на городову старшину дишуть? Се в їх обичай давній!” Де тобі! І слухати не хоче. Як ось і гонці з Зінькова. “А що?” — “Еге! — кажуть.— Прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожці таке провадять, що аж слухати сумно”.— “А князь же що?” — “А що князь? Князь із запорожцями запанібрата, а твої подарунки прийняв у сміх, бо в його й свого доволі”. Васюта й руки попустив. Тоді старшина за його, а піхота й собі потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка лист до Васюти.
— Од Сомка? — питає Шрам, здивовавшись.
— Од його самого, од Якима Сомка.
— Із Переяслава?
— Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.
— Не сподівавсь я, — каже Шрам,— щоб Сомко так скоро переміг себе.
— Еге! — одвітує Білозерець.— Крута година наступила. Пише до Васюти: “Во ім'я боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам,— каже,— лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я,— каже,— жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьманської булави в ледачі руки...” Бачить тоді Васюта, що нікуди дітись, давай старшину до Ічні прохати, да й рушили всі з Батурина. І я отеє, дещо впорядкувавши, туди ж іду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йому всім стояти.
— Так чого ж гаятись? — каже Шрам.— На коней да до Ічні!
— Господи! — сказав, дивуючись, Білозерець.— Чи тебе господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одоліваюгь.
А Шрам йому:
— Як треба рятовати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!
— Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоіь чарку горілки випий да закуси.
Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дати собі пільгу
Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гонець до Білозерця, щоб простовав уже під Ніжень.
— Військо гетьманське пішло,— каже,— туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою і з іншою с гаршиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присяіу виконала Сомкові на послушенство в ринковій церкві ічанській да, почувши, що вже бояре під Ніженем, просто з церкви на коні да й рушили до Ніженя.
— Заворушились наші! — каже Шрам.— Слава тобі, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми.
Повернули коней на Ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на Ічанський шлях, недалеко од Ніженя, як глянуть — і Сомко з Васютою іде. Старшина за ним купою. Повітавшись, Шрам зараз і питає:
— А що, пане гетьмане, яково?
— Не журись, батьку,— каже Сомко,— усе буде гаразд Уже як ми з паном Золотаренком узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький і Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а Чернігівський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?
— Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки виправив? — питав Шрам.
— З моїм генеральним писарем,— одвітує Сомко.
— Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину.
Е, батьку! — каже Сомко.— Тобі-бо вже дуже зневірились люде.
— А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.
— Е, годі! Ти мою Вуяхевича не

читати