Електронна бібліотека/Проза

Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Завантажити

Пополам обидві шаблі. Козаки з досади покидали об землю й хрести.
— Ну, як же нам скінчити? — каже Петро: розгарячивсь і вже забув про мирову.— Давай боротись або стрілятись на пістолях. Нехай мені ніхто не доказує, що я не справивсь із запорожцем Туром!
— К нечистому з бороннєм! — важко дишучи, каже запорожець,— Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут мені й со духи. А вже радніший я піти до чорта в зуби, ніж оддати тобі бранку. К нечистому й пістолі! Не велике диво просадити кулею чоловікові голову. А є в нас, коли хочеш, турецькі запоясники, кинджали, однакі завдовжки і одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам господь милосердний одпуска наші гріхи!
Узяв у чорногорця булатний запоясник, приміряв до свого і подав Петрові. Потім схопились ліворуч та розчали знов грець, лютий, страшніший первого.
— Ей, драгий побро! — крикне чорногорець.— Кінчай боржій, бо вже онде погоня!
— Не бійсь,— каже Кирило Тур, задихавшись,— поки підоспіє, закінчаємо діло!
— О боже, спасителю! Се наші їдуть! — закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство.
Справді, по полю мчались козаки. Поперед усіх поспішав Сомко; за ним паволоцький Шрам; за ними ще з півдесятка комонників.
Скоро виїхали з гаю, зараз загледіли на узгір'ї наших рубак. Небо вже на сході сонця почервоніло, і шаблюки блищали здалеку, як красні блискавиці. Не вонпив старий Щрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же покидали козаки шаблі да взялись за запоясники, так у його й в душі похолонуло: не раз-бо в такому одноборстві падали перед їм обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакує Сомко із Шрамом до провалля, аж Кирило Тур із Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.
IX
Черногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Пегруся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із іетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойовища, а їй байдуже; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.
— Годі, доню! — каже Шрам.— Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо.
А Сомко, щоб помагати Шрамові або лютовати на комишників, він, замість того, сам давай рятовати од смерті Кирила Тура.
— Біда,— каже,— Турова голово! Я думав, ти тілько жартуєш ізо мною по-давньому, аж тебе справді заморочив нечистий! Лучче б мені довіку не женитись, ніж отеє бачити тебе без пам'яті і гласу!
А про те йому й байдуже, що молода його розливається слізьми над іншим та взиває серденьком.
— Не знаю, пане гетьмане,— каже Шрам,— яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!
— А що ж, батьку? Хіба так отеє його й покинути?
— Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
— Ні, батьку, він не так думав, виручаючи з біди мою голову.
— Виручаючи з біди голову! А тепер трохи не згубив тобі молодої!
— Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.
Леся дослухалась до його мови. “Дак от як він мене любить!” — подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка одвернулось.
Шрам тож посупивсь. Хоть і не сказав, да подумав: “Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без пам'яті, про те йому й байдуже”.
А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди.
— Що пан Петро? Чи єсть надія? — питає в Шрама — Візьміть мою опанчу та припніть міждо коней.
— Гляди вже, пане гетьмане, свого запорожця,— каже понуро Шрам,— а в пана Петра єсть батько. Та, знявши з себе рясу, і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох коней Петра да й повезли до подвір'я, придержуючи.
— От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці! — каже, йдучи позад його, старий батько.— Не судив тобі бог заквітчатись смертними ранами за Вкраїну, а доскочив їх за чужу молоду!
Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура,— не пожаловав своєї саєтової опанчі, як тут де не взялось двоє запорожців. Наскочили і зараз розпізнали, що сталось; не розпитували довго.
— Що це,— кажуть,— панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже він такий сирота, що якби не городові козаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на поталу? Ні, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас свої ліки — зараз поставимо його на ноги.
Да не дожидаючись довго, моргнули чорногорцеві, схопили Кирила Тура, один за плечі, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались,



Партнери