Завантажити

додала, нарешті.
Папа нічого на те не сказав. Мовчала і я, похнюпившись і з великою натугою ковтаючи слину.
Як тілько пообідали й папа пішов до кабінету відпочивати, я мерщій крутнулася й побігла до нього.
- Папочко, дорогий мій! То не Марта вкрала "Кобзаря", то я, щоб прочитати їй... Вона так любить мене... казок багато розказувала мені... то й я хотіла чим-небудь оддячити їй за те... і взяла книжку... А Марта, щоб покрити мене перед мамою, взяла мою вину на себе,- розливалася жалібно перед папою.
- А чом же ти мамі не похвалилася? - спитав папа.
- Я хотіла сказати, та злякалася... А Марта й похопилася... Прости їй, папо. Покарай чим хочеш мене, тілько не проганяй її з двору, зостав біля мене,- ламаючи руки, молила я.
- Ото, бач, донечко, як погано не по правді жити! Через те дурнісінько й досталося Марті. Ну, годі ж, заспокойся. Я скажу мамі, щоб не відбирала Марту від тебе.
Боже, яка я рада вискочила від папи! Мені так було на душі весело, що я трохи не танцювала. Мерщій я побігла до хазяйки Христі, нагляділа пиріжки, що подавали до обіду, ухопила їх, скілько змогла, і, наче буря, помчалася з ними у свою хату, а трохи перегодом, як одсилали нас після обіду гуляти, я з тими пиріжками потайно від усіх прокралася знову в кухню.
- Марто! На тобі пиріжків,- тичучи їх під сіряк Марті, замовила я.- Ти зостанешся біля мене... Я прохала папу... він обіцяв,- казала я.
Марта притягла мене до себе, міцно здавила й гаряче-гаряче поцілувала.
Я мерщій вирвалась від неї і чимдуж помчалася своїх на гулянці доганяти.

[1906]

читати