Завантажити

Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова постать; а за нею — світить страшними очима божевільна Галька: просовують до його рученята голі, чорномазі діти — страшні, сухі, тремтять од холоду... І встає перед ним людська неправда... Бачить він:, вона, як павутина, заснувала цілий світ, — ніхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся — і вирвався... та як? руки й ноги назад скручені... ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. “Господи, боже! де ж твоя правда?.. — шепче Чіпка. —Де її шукати?..” Аж ось, здається йому, павутина і його основує, — от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон — як відьми вкрали!..
Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.
— Це ви, дядьку? — питає Чіпка.
— Я, — одказав Порох. — А ти ще й досі не спиш? — спитав його й побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин, — Порох захарчав.
“Щасливий він! — подумав Чіпка. — Таке лихо, а спить безпечно... Тут — ще тільки заклюнулось, — та й то!..”
XV
З ЛЕГКОЇ РУКИ
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу...
— Та й ранній же! — сказав він, побачивши Чіпку. — Підожди лишень... Ще нікого нема...
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги, осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його... Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття... Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив — ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не бачив... Чіпка подумав: “Мабуть, неабияке діло і в цього!..”
Аж ось — хтось крикнув: “Секретар! Секретар іде!..” Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками... Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб — аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... “Ну й цього перегнуло!” — подумав Чіпка.
Секретар Чижик, — то був він самий, — увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці.
Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом — і підступив до людей.
— І ви до нас. Осип Федорович? — осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав свое діло. Секретар підступив до другого, до третього — до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: “А чого?” Дійшов і до Чіпки:
— Ти чого?
— З прошенієм.
— Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, .чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє...
— Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.
— Як? — здивувався той.
— Так... документів нема!
— Та нам же громада цю землю одсудила...
— То що, що громада?..
— А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п'ятака дав, .і знов шморгнув носом.
— Підожди, — сказав він Чіпці, йдучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться він... Коли це — виходить сторож:
— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
— О-о! вже повів... чує муха, де струп! — сміялися вони вслід Чіпці..
Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

читати