Завантажити

завертав до Максима в двір.
Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу — спродав дворище, будинок, забрався, — та й виселився на хутір, на батьківську землю.
Піп, волосні так жалкують:
— Не кидайте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!
— Там мені, — одказує, — буде краще, вільніше... Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...
На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівся трояком коней; вибудував станю, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка — буцім хоче постоялий одкрити...
Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, — може, уклав якого багатого'та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.
Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає... А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив... Знали тільки, що в його все було на запорі — позапиране, позамикане...
— Москаль хвортецю собі вибудував! — сміються іноді піщани.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Х
НЕМА ЗЕМЛІ
Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду...
Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. “Чого йому треба?” — подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.
— Ходи лиш у волость! — каже десятник здалека. Чіпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тоді вже запитав:
— Чого?
— Не знаю, — одказав десятник. — Кличуть... якийсь чоловік прийшов з Дону...
— Що за чоловік? Навіщо я йому здався?
—. Не скажу, — одмовив десятник. — Прийшов, щось побалакав з писарем, — мене оце й послано...
— Добре... прийду, — одказав Чіпка.
Десятник повернувся — і пішов повагом вподовж вулиці.
Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.
Незабаром після того вернувся додому, — та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.
— Отак, мамо! — обізвався він.
— А що, сину? — питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.
— Припленталась якась приблуда... Каже: Луцен-ків небіж... Хоче нашу землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла... Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.
— Каже: не оддаси, —буду позивати... Мотря поблідла — і ледве вимовила:
— Який небіж... звідкіля??.
— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чіпка.
—З Дону?! — якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву...
Одно невеличке слівце “Дін”, як молотком, ударило її в голову... Пам'ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була'до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бідувати на старість... “Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону? ” — думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось...
Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір — і оханувся... Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.
—Не журіться мамо!.. не лякайтесь! — став він заспокоювать матір. — Хай позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук...
— А клопоти... тяганина... — проказала Мотря, задумуючись.
— Сількісь... А землі не дам! Зубами держатиму, — не пущу!
— Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тільки й багатства, що земля та... Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!.. — згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
— Кажу: не журіться! — одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.
Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою... може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь... Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як

читати