Завантажити

начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім'ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи було и того поля пахати.
Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю й завів над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчика — Карпа Дровиченка.
Карпо — свій чоловік; а піщани ще й досі не можуть без прокльонів згадати Карпа.
— Уже Потапович був! — кажуть піщани: — зуби тобі повибиває, очі попідсинює, щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей — іржа, а не чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрізь не проточить!
Так його піщани й прозвали Іржею. І справді — Іржа наточив і собі не трохи, й панові... Він підбив Василя Семеновича на шостий день, і поле назад одібрав.
— Розпились... зовсім розледачіли! З панщини все-таки не піде в шинок...
Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути... Коли не на панщині, то в корчмі.
Іржа не одного вже купав і в березині від запою... не помагає!
Зубожіло село... Обшарпане, обтіпане... Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер — і на засові страшно. Доставалося іноді й панським коморам...
Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки, — що коли-небудь вберуться прокляті п'янюги та й з душею не випустять, — та сказав будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір — Красногоркою.
Хто з гетьманців не знає Красногорки? Хто не знає “Мекки”, куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу7.. Не в одному Гетьманському знають “Мекку”, знають її й поза Гетьманським... Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович — голова в роді панів Польських?!
А рід же то розкоренився — великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки — всього один синок за десять років, а то все дочки — аж шість дочок.
Та вже ж і синок у Василя Семеновича, — сказано:
якби такий розум — батько, як дві каплі води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зіп'явся на ноги, любив і собі лапати... А там як піщани уже оселедців не носили, то й за м'яке тіло можна полапати.
Василь Семенович — чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду — і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько... Ні роботи з його, ні послуги ніякої, — одна шкода! Натерпівся від його синок Василя Семеновича... поки запекла душа не потягла в мандри... Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи м'яке в неї тіло. Правда, незабаром кудись і самого панича одправили вчитись.
Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне — плащуваті циганки... Зате у Степана Семеновича дочки — кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, і в рямцях — треба женихів... аж цілий десяток женихів!
Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного... Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському — як на те всього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід — Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: в столиці родився, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід — багатий рід козачки Шведихи — Шведових, баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід — Польських.
Два коти в однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворці був, як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі, — так же гляне скоса так, мов скаже: “А ти що, голубчику?!” Василь Семенович потупить тільки очі... Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича — сини, у Василя Семеновича — дочки... Та ба! Така ворожнеча піднялася... крий господи!
Літа йдуть... Дочки ростуть... хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж — нікогісінько! Степана Семеновича дочки — дарма, що молодші — вже йому й онуків подарували, а циганки — сидять у батька, як під шатром...
Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби

читати