Завантажити

сiре. Раз на мене - вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще - пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, - на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:
- Скiльки взяли?
- Трьох!
- Скiльки пройшло?
- Два!
- Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!
I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави...
- А тодi, пам'ятаю...
- А тодi...
- А раз...
Та що там говорити...
Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.
Слухачi зачарованi...

IV
Iдете, значить, ви на Попiвське.
Обабiч дороги, аж ген-ген - куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.
А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб...
Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй - батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:
- Н-н-н-о! Н-н-н-о!
- Куди летиш, дядьку?
- Вовк!
- Де?
- Отам, на горi, на пшеницi! Мишкує! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмує:
- Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буває. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо...
Пiдтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.
- Он! - аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхує. Потiм починає гребти лапою землю.
- Хлопцi! - шепотить Кiндрат Калистратович. - Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiєї вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.
Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, - легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.
Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.
Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.
Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:
- Тату! Нашу сучку вбили!
I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...
Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...
А через хвилин п'ять ясно вже було все:
- П'ятдесят i не менше!
Зiйшлися на тридцяти.
- Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Їдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:
- Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле...
А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:
- Тiльки ж той був без цуценят.
1945

ВАЛЬДШНЕП
- Що, може, на вальдшнепiв поїдемо? - запитав я свого вiрного товариша по охотi. - Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, - та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.
- Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я - ворог весняної охоти!
- Чому? Навеснi в лiсi краса яка!
- От тому, що краса, я й ворог!
I замислився-замислився мiй вiрний товариш.
А потiм питає:
- Ти молодим коли-небудь був?
- Здається, - кажу, - був! Та й що з того?
- Було й менi, - вiн каже, - колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такої постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i такого погляду, - от заприсягаюся тобi! - нi в кого в свiтi не було! Мої очi i мої кучерi, i все, що в грудях моїх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене.
- У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, - сказав я Галi.
- А я чекатиму. У клунi, - зашарiлася-зашарiлася Галя.
Настала субота.
Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене:
Коли б уже вечiр,
Та й повечорiло...
I довго батюшка тої суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i мати - все щось товчуться, все товчуться... I чого, - ти менi скажи, - в отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж

читати