Завантажити

друга.— Адже піде до школи, а за той час, може, родичі довідаються, де вона, й викуплять її.
— До якої школи? — запитала Настуня.
— То ти не знаєш? Ми тобі скажемо,— посипалося зі всіх боків. А одна з них, що мала на руці таку, як Настуня, червону шарфу, тільки вже старанно пришиту, почала так:
— Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть...
— Ой чому ні! — перервала друга.— Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак?
— Е-е, ту сподобав собі якийсь великий пан і дав більші гроші!
— Також і її може хтось сподобати собі.
— Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначені до школи, показують тільки дуже багатим купцям, і то рідко.
— Але скажіть уже раз, до якої школи піду,— просила Настуня.
— Властиво, то ми всі в школі, і то в якій школі! Треба слухати й учитись, бо б'ють. Ах, як б'ють! Онде лежить на своїй лежанці ляшка з-під Львова, побита за непослух так, що ні сісти, ні лежати не може.
Настуня глянула в той бік, де їй показали хору. На долівці лежала боком у кутку на лежанці молода дівчина й не рухалась. Настуня підійшла до неї зі спочуттям. Всі разом з нею звернулися в той бік і обступили хору.
Лежача болісно усміхнулась і сказала до Настуні:
— Тут б'ють дуже болючо, але нешкідливо — батогами по обвитім тілі.
Втім увійшла керовниця, а за нею внесли обід.
Почався рух. Всі сідали на своїх місцях. Тільки хорій подали харч. Настуні також призначено її місце.
По обіді, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи:
— Кожда з нас мусить іти до своєї роботи. Вечером оповімо тобі все. А ти поки що поговори собі з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи.
Коли всі опустили кімнату, Настуня присіла до хорої й запитала її лагідно, відколи вона в полоні.
— Я,— відповіла хора,— попала в татарський полон уже рік тому. Батько мій, Вєлєжинський, має село і, може, міг би викупити мене, якби знав, де я. Але ті генуенці укривають ліпших бранок...
— Чому укривають?
— Бо сподіваються або тим більшого окупу від родичів, чим довше вони тужитимуть, або великої ціни від чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба.
— А чого їм треба?
— Як від котрої. Вони ділять нас, бранок, на ріжні роди. Одних, простих і негарних, призначують до тяжких робіт і до праці вдома. Інших беруть до шкіл.
Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:
— До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися.
— А до якої школи мене призначили?
— Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати посвому та, може, своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.
— Нащо ж їм сього?
— Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.
— А що ж служниця може зробити?
— Як де, як котра, як коли. Не одно вишпіонувати можна. Ті хитрі генуенці вже все обміркували.
— А до якої школи призначили тебе?
—- Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх багатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?
— Бачила. Дуже багато.
— І я все мусіла з'їсти. Бо якби нг з'їла, то знов дістала б кільканадцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.
— За що?
— За непослух, кажу. От мене висікли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотів вибрати собі між дівчатами нашого пана, — чи панів, бо вони спілку мають,— якусь гарну дівчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали мені виконати при нім усе, чого мене вчили в моїй школі.
— А чого ж тебе вчили в твоїй школі?
— Се не така школа, як ти думаєш. В тій школі, де я була. мало вчать, але основно Вчать їсти, танцювати їх танці й інакше поводитися супроти старих, а інакше супроти молодих.
— Як же?
Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала:
— Як приїде молодий, що хоче купити дівчину, то вона має заховуватися дуже несміло, спускати очі вниз, закривати їх стидливо руками і так заінтересувати його.
— А старого як?
— Старого зовсім інакше. Йому має дивитись просто в очі, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирікати йому розкіш, аби купив8 .Отож приїхав тут до нашого пана старий як світ баша з Трапезунта. Кількадесять найкращих дівчат уставив йому наш пан у ряди, а між ними й мене. Всім нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись на палиці, переліз попри нас і кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то мало не зімліла: старий, згорблений, каправий, голос має, як сухе, ломане дерево. А він якраз показав — на мене! Вивели мене з ряду ні живу ні мертву, й сам пан запровадив мене до окремої кімнати зі старим башою, де той при нім мав мене докладніше оглянути. Наш пан ще по дорозі давав мені очима знаки,

читати