Завантажити

за нею знову з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом, лиш колссаші впмслькують з пи'їси... Носе ці і копиці-острови сіна, по-гірському настромлені на смеречини (дбалось, щоб вітер їх не розкуйовдив...). Жене чиїсь поруйновані затишки, уламки цяцькованих ганків, віконні рами в оздобах, різьблених наличниках, пролітають знесені звідкись дахи з лелечими гніздами... Вулики пливуть! Разом із своїм ідеальним укладом, із своїми залитими сім'ями, з щільниками й нектарами квітучих гір і долин...
Кінооператор все це зустрічав своєю камерою, аж ось до він зійшовся з стихією віч-на-віч! З берега бачили, як підступає він на самий край мосту, згорбившись, прицілюється об'єктивом, мовби розстрілює цю навальну гіотопіну силу, мовби хоче спинити, стримати її похмурий розгул... Камера не знає передишки, оператор працює самозабутньо, шалено, з берега кричать йому, а він фільмує, фільмує, а міст під ним сідає, сідає...
XXI
Нарешті настав той день, коли вода почала спадати. Як швидко росла, так швидко пішла й на спад: входила в береги, звільняючи поля, нротхнуті болотною наркістю села, відкриваючи замулені, розмиті шляхи. Над торами, над долами, над цілим краєм знову світить сонце. Світить з гострою післяпотонною яскравістю.
Військові команди потужною технікою розчищають у горах автобусні траси від завалів. Тисячотонні кучугурища гірських порід насунуло на полотно доріг, перегородило, позабивало туристські маршрути. Позабирало мости. Ще з цісарських часів історичний рівень мостів вважався чотириметровим, і так їх усі будували. А вода котила валом п'яти і шестиметровим, — більше сотні мостів позносило першої ж ночі. Де перед тим лиш сльозився потічок — ревіли ріки. Трактори, машини на лісорозробках — все стало легким, як тріски. Мов на іншій планеті, з іншою силою тяжіння. В одному з лісництв вирвало кут будівлі і навіть сейф потягло — досі його не знайшли, а там, здається, були протоколи на браконьєрів!
В одну із ночей прорвало труби магістрального нафтопроводу, нафту погнало на воду, розносило з такою швидкістю, що вранці її помічено було вже на морі, на сонячяих приморських пляжах. Понтонерам тоді коштувало героїчних зусиль загнати понтони в аварійну дільницю, відвести русло й створити умови для ремонтних робіт. Тепер труби нафиб проводу засмолені, обшиті деревом, толлю, ізоляційним папером, па якому до-пс-дс проступас смола; жерла труб знову рябіють по підгір'ю, женуть, як і раніш, нафту на той бік гір.
Були під загрозою також опори міжнародної енергосистеми: з-під деяких вимило грунт, і вони на кілька метрів вилізли фундаментами на поверхню; однак вистояли, жодна не впала.
Боляче було дивитися на злизані повінню, геть понищені поля. Де ще недавно росло, буяло, ішло в колосся та в корені, — лежить шар безплідного гравію-шутеру, мертвої породи, — наче десь на Місяці, в Океані Бур. Зчистило, зяесло, злизало весь плодоносний покрив, удобрений, плеканий грунт — найбільше багатство колгоспів. Лише де-не-де затримавшись, лежать полеглі хліба колосками в намулі — колосок поряд з неживою, вже присохлою рибою... Підмило колію залізничну, і там зараз працюють бригади студентів. Працівники зв'язку знову вкладають на місце міжнародний кабель, що його під час повені вертольотом переносили над водою, рятуючи від пориву, — то була одна з найскладніших операцій. Кабель діяв безперебійно й тоді, коли ревіла чорна стихія нічна... На посірілих, аж попелястих луках, у вогких лозняках закопують туші розбухлих тварин, коней попутаних. Трава позависала високо на вербах, вказуючи ватерлінію відшумілої повені, відшумілої, мов кошмарний сон. Траву вже висушує сонце.
Поступово звільняються від страху ті, що, загнані повінню на дерева, посивіли тоді протягом однієї ночі. Перевів дух і той голова колгоспу, який, втративши під час повені худобу, поплатився за це своєрідно: геть виліз йому чуб, облисів, обголомозився чоловік! Лікарі запевняють його, що це від нервового потрясіння і що це тимчасово — ще виросте, ще “будете кучерявий...”.
Якби тільки й горя, що це...
Паводкова комісія досі так і не встановила імені того чоловіка, що його знайшли наїгівзамуленого в лозняках, з дитиною, притиснутою до грудей... Хто він і хто те дитя?
Світить сонце, сушить сльози чиїсь на щоках, люд поволі отямлюється після шквалів пережитого лиха.
Вагоноремонтний завод знову взявся будувати над річкою дитячі табори та зону відпочинку для робітників. Наводять місток, ставлять будиночки, грибки, розбивають клумби. Бо з усього, що набудували перед тим, після повені зосталася... одна арка!
Жартують:
— Отакої міцності арка: циклон не бере!
Господарники підраховують завдапі стихією збитки. Голова прославленого колгоспу бігає по установах райцентру, допитується, чи буде повернуто йому польовий вагончик, що його погнало водою за кордон, та чи повернуть іноземні сусіди так трудно добуті поліетиленові покривала, що їх теж понесло туди, за прикордонну смугу...
Держава не

читати