Завантажити

роль...
Так, але ж Іванни псма. За третім, чи п'ятим, чи яким там дублем кинулась в охоплені полум'ям декорації мосту умовного, що пашіли зовсім не умовним вогнем... Що її погнало туди? Чи тільки бездушність пиката, жорстокість націлених камер? Чи власна ота невтоленна жага досконалості, її артистичне бажаніш, хай навіть життям ризикуючи, добути ще один дубль, ще один, може, нечуваний, найрідкісніший, в якому вона таки сягне недосяжного, перевершить саму себе? Такі, як Іванна, знають творчості шал... Актриса виняткового обдаровання, і Ярослава близька їй чимось — він певоп цього. Дві зірки сходиля одночасно...
— Чомусь сьогодні вона мені весь вечір з'являється... Перед очима стоїть, сміється... Під час останніх зимових канікул ми з нею поїхали в гори. Все-їй давалось, вона й на лижах ходила чудово — літала з трамплінів, як'птиця... Пригадую, зайшли після хуртовини в ліс, зупинилися під смереками... Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний?
— Ні.
— Все фантастичне. Справді казковим стає ліс, прибравшись у снігові шати... Дятел постукує, якась пташина зимова цівкає, ще більш відтінюючи глибоку первісну тишу навкруги. Сніг облітає з дерев тихо, лагідно. “Який зодчий, Славцю, годен зрівнятися з природою, — казала тоді вона, — які хороми, палаци з танучого мармуру невідтворне вибудувала за ніч хуртовина...” Образи птахів якихось, звірів, чудиськ химерних оточували нас. Ніби тільки там стало зрозуміло, як народжувались в народі казки, з чого витворювалась паша народна міфологія... “З оцього білого, хуртовинного, Славцю, що хоч і тане, але красою споріднене з мармурами Мікслапджело...” І потім, сміючись, вдарила палицею по гілці, струснула цілу шапку снігу — сонячна холодна курява окутала нас...—Ярослава помовчала, ніби й ці місячні серпанки за річкою ще курилися, мерехтіли їй тим сонячним снігом, струшеним десь у горах подругою.
Після того, як Іванну обвуглену видобули з-під уламків нодотлілих декорацій, Ярослава більше тиж'ня прохворіла вдома у рідних. Мати благала: “Кинь те кіно, бо й тебе спалять!” Але саме тоді Ярослава сповнена була рішучості, більшої ніж будь-коли... “Не кину. Нe відступлюсь”. Батько теж схвалював її вибір: “Доросла, їй вільно робити, що вибрала... Лишилася без подруги, то нині за двох най до прані стає...”
Пішов, погув у небі літак нічним своїм рейсом. Прислухались до нього обоє. Прислухались і до далекого шосе по підгір'ю — чи но чути звідти колони студійських машин? Десь уже рухаються, не дасть і вночі їм спати Ягуар Ягуарович, “генеральний обозний”.
— “Горить-тремтить ріка — як музика...” — Обоє задивилися у місячну воду, у її струмування мерехтливе.—Скрябін пробував нотними знаками світло передати... Цікаво, що він закодував у те своє тайнописне, загадкове Люче?
“А оця ріка, що біжить попід нами, в ній, мабуть, теж щось закодоване? Ріка невгасного текучого світла, що, примхливо в'ючись, — то між гір, то долинами, — світить пілотам в отакі ночі, місячним сяйвом та зоряним всесвітом галактик поблискує штурма'нам знизу, з планети... Дочка гір, струмлива невтомниця, де бере вона початки свої і аж де перестане бути собою? Зафільмувати б коли-небудь в образі ріки саме людське життя — від його витоків до гирла...”
— Як гарно співає хтось на заріччі...
— Тут ще співають. Ще пісню транзистор не з'їв. Ярослава помітила, як він, вслухаючись, ніби аж здригнувсь. Та сама пісня звідкись виринала... Решетнякова, госпітальна:
Над річкою над бистрою Там журавка купалася...
Тут, у цих краях, служив колись Решетняк на кордоні, звідси й пісню, як із вогню, виніс...
Співало наче на острові десь чи ще нижче, на околиці комбінату... Десь там купалась журавка...
— І ЯКА ЯСНА НІЧ!
IV
Замуровані снігом шибки, виття зав'юги сибірської...
Густе оранжерейне тепло палати.
Дуже отут Довгі ночі. Стогнуть вві сні товариші, скрикують, горять у нічному жару, і сам тупо гориш на вогні власного болю. Ллє дивне створіння людина! Навіть і крізь ці стогони й скрики, крізь скошмарену маячню та зав тогу нічи та й з'явиться Решетнякові з сонячпих далей якась тиха доріжка польова, заблищить соломинка, розплескана колесом, попливе стернями гребка з тихим своїм передзвоном... Дівча на гребці сидить, карий зблиск ока дівочого бачиш і повний колосок, що застряв між сталевими зубцями гребки... Крізь хурдельну ніч, крізь біль золотіє тобі смагляво той колосок далекий, і тим золотим снить уже до ранку душа!..
А вранці з'являються “вутки” та “гусаки”, пройдуть юрмиськом лікарі, почаклують біля тебе, котрийсь обмацає, придавить у найболючішім місці, а старший кине на прощання свою неодмінну примовку:
— До весілля заживе.
Коли підуть, закінчивши свій обхід, “білі ведмеді” (так їх називає палата), лежаче воїнство переходить цілковито під владу Капи. Є таке білолице створіння Капа, юна, як цвіт, сибірячка, — це якраз вона найчастіше приносить ягід їм із тайги. Може, що вміє вже хмуритись і пухкеньке підборіддячко виставляв вперед якось по-школярському вперто, а очі,

читати