Завантажити

не аскети, казарма для нас — це ще не вершина всього… Суворість казарми якщо й необхідна, то лише на певнім етапі, в цілому ж це явище ненормальне й минуще в житті… Щастя людини не в цьому, майбутнє не стригтиме людей під одну гребінку, як це уявлялось вам, товаришу Кампанелло…
Слухав Лобода цього розумаку, який сам усі казарми пройшов, слухав його міркування про ідеал і в душі тямував скептичну усмішку. Кортіло дізнатись, що там, у колишнього гвардії підполковника ховається під личиною мудрості та доброчесності: “Кампанеллу читаєш,а руки, мабуть, добре грієш біля наших батьків? Індики, виноград, кавуни, підсобки — кругом повна чаша, і все в твоїй владі, який тут держконтроль?”
Батько все ще не з’являвся. Директор заспокоїв, що розшукають, мовляв, хоча й не близько: побрели з Яровегою на пасіку до свого приятеля — курінь там у них, не так для сторожування, як для бесіди... Ентузіасти бджолярського цеху... Може, й чарку вип'ють ради неділі, там це дозволяється, аби не на території. Лобода-син посміхнувся: о, старий його міг колись чарку перекинути. По-робочому, козацькою нормою...
— Мій старий — то козарлюга; хоч і кухлем, ніщо його з ніг не звалить...
— Ні, Володимире Ізотовичу, вони там аптечними дозами, — заспокоїв директор. — Візьмуть чекушку-мерзавчика на трьох і по-стариковському...
І, звеселівши, став пояснювати спосіб вживання: з медом п’ють. Півсклянки меду-свіжака, а трішки того… Можна ще й горіха зеленого додати...
“Мабуть, і сам ти б не проти такого коктейлю, — подумалось Лободі. — Бо надто вже смаковито пояснюєш”.
Доки батька розшукували. Лобода-син вирішив подивитись батькову келію. Оскільки відвідувач був не рядовий, директор сам пішов його супроводити. Нічого тут не змінилось відтоді, як Володька привозив сюди влаштовувати старого. Палата — як і всі. Чиста, світла, калачики на вікні, фіранка біленька, дві тумбочки, двоє ліжок. На батьковім ліжку постіль, правда, жужмом, кублом, і директор трохи зніяковів, сказав вибачливо, що ніяк не привчить цю палату щодня ліжка заправляти, отак встав і пішов, хоч і на цілий день.
— По-парубоцькому, — весело мовив Лобода-син. — Йому й дома за це часом від матері перепадало. Прийде, бувало, з нічної, особливо коли робив по дві зміни підряд, бух тобі на постіль, як був у робочій одежі, впав і захріп.
У батькового сусіда по палаті над ліжком кілька фотографій у саморобних, старанно випиляних рамцях, жінка якась, юнак у гімнастерці з кубиками, та ще вирізка кольорова з журналу — репродукція картини “Плавку дають”... А над батьковим ліжком нічого. Може, що й було приколене, та зірвалось, зараз лише кнопка в стіні; на тумбочці крихти якісь та муха над ними докучно зумчить.
Ще більше мух виявилось у їдальні, куди відвідувач теж зайшов — тут всюди вони брумчали; це вже був недогляд, і Лобода мимохідь дав пораду щодо липучки. Директор, помітно збентежений, виправдувався, що й липучка он висить, але ж спека, кухня поруч, самі розумієте... Певне, щоб загладити недогляд, запропонував навіть борщу пенсіонерського, з качатиною сьогодні, з жирним наваром, але поважний відвідувач подякував, щойно мовляв, перекусив. В цілому Лобода був задоволений станом їдальні, столи ножами вишкребені, з кухні пахло смачним, помитий посуд — акуратними солдатськими гірками на столах... В кожнім кутку “трапезної” фікуси в діжкам, на вікнах знадвору нависає листя, створює зелену затишну напівсутінь...
— Жити можна, — сказав він директорові стримано, щоб не перехвалити.
Відвідали й червоний куток. Тут, як і належить, шахи, шашки, доміно. Грай — не хочу! Стінгазета на місці. Давненька, правда, ще до Травневих випущена...
— Неохоче пишуть, — вибачливо пояснив директор.
— А як мій старий? Виявляє активність? — цікавився Лобода.
— Відмовляється начисто, жодної замітки не подав. І в дамки не грає.
— Ви б його в хористи залучили, — порадив син. — Хоровий гурток у вас працює?
— Та збирається деколи. Але знову ж пойміть: старі люди, не молодь, не ті голоси.
— Ну, то ви мого не чули, — з гордістю заперечив Лобода. — Дома, було, як розійдеться, як потягне-потягне старовинної нашої — вся Зачіплянка заслухається. Молодого за пояс заткне.
—І тут часом на риболовлі вночі голос подає. Чуємо аж сюди. А в хоровий — ну не заженеш.
— Козацька волелюбна душа!
— Та пробачимо це йому. Адже в нас тільки добровільно. Не хочеш тут — співай собі на природі, індивідуально. Ліс, вода, простір — ото йому і гурток.
Все нагадувало санаторій. Якби навіть котрийсь із утопічних соціалістів оглядав цей щасливий притулок ветеранів праці — і той, здається, не мав би до чого вчепитись. Так і сказав Лобода-син директорові. Справді, в усьому почувалась хазяйська рука, тільки затхлість якась усюди, дух старості... В палатах, у коридорах… Погано провітрюють, чи що?
З усього видно було, що директор шанобливо ставиться до старого Лободи. Хвалив, давав найкращу характеристику, зокрема по праці. Роботяга. Чеснюга. Цілий рік рибу на кухню

читати