Завантажити

до гурту, заговорив помкомвзводу Гладун і, нахилившись, помацав рознесену ногу майже з заздрістю, наче шкодуючи, що цей дарунок послано долею не йому, а цьому недотепі Духновичу, який не вміє своєю вавкою до пуття й скористатись. — Вавка хоч куди. Маємо перше НП.
Підійшов комісар Лещенко, з ним командир роти — молодий лейтенант із училища, стали радитись. Ясно було, що в такому стані Духнович далі не зможе йти. Куди ж здати? Кому його доручити? Духновича злякали ці розмови.
— Я йтиму. Я можу йти, — вхопився він за чобіт. — Прошу, нікуди мене не здавайте. Це швидко пройде. Богдане, дай руку!
З допомогою Колосовського та Степури він підвівся і так, спираючись на них, рушив у однім чоботі далі,
Гвинтівку і скатку його тепер несли інші, а він, повиснувши на плечах у товаришів, рухався ззаду за колоною, мов живе розп'яття, у важкій своїй касці, що зламувала голову набік. Кожен крок коштував йому нестерпного болю, Духнович стрибав по шосе, як по вогню, бо, що б там не сталось, мусив іти по цьому розбитому камінню вперед, іти хоч беззбройним назустріч війні, назустріч всьому тому, що гриміло й стогнало по обрію. Нічого не було для нього зараз страшнішого, ніж бути покинутим, зостатись самому, без товаришів у цьому велетенському хаосі прифронтового вировища, де ти нікому не потрібен, визнати свою неміч і не бути з товаришами там, куди готував себе внутрішньо весь цей час після райкому.
В ногу стріляло й стріляло вогнем, світ запливав жовтизною, і тільки мокрі гарячі плечі товаришів були йому тепер єдиним опертям, рятували від ганьби і безсилля.
Першу ж машину, що порожняком мчала назустріч, комісар зупинив.
Перемовившись про щось з закіптюженим лейтенантом, що сидів поруч з водієм у кабіні, комісар зачекав, поки товариші підвели Духновича до грузовика.
— В кузов його!
Сльози безсилля бризнули Духновичеві з очей.
Благаючим голосом він знову став просити не здавати його, не кидати.
— Товаришу комісар, я йтиму, я прошу...
Але його таки підсадили через борт у кузов, між брезенти, між порожні ящики з-під снарядів, туди ж кинули йому його чобіт, гвинтівку і скатку, ще й речовий мішок з прив'язаним до нього теплим від сонця казанком.
— Прощай, друже...
Він мав вигляд людини смертельно покривдженої, знищеної, відкинутої геть.
Коли машина помчала, помкомвзводу Гладун, озирнувшись, промовив їй услід:
— Вважайте, один відвоювався...

16

Чадно грохкають міни в хлібах, бігають люди знетямлені, той мертвий падає на бігу, той, заюшений кров'ю, волає:
— Добийте мене! Достреліть!!!
Спека і кров. Грохкання й чад. Весь світ уже ніби просмердівся цим гарячим нудотним чадом вибухлих мін, свіжі воронки ще димляться, і перепалена розрита земля пахне смертю. А повітря знову пружинить, і знову то тут, то там між хлібами — грохк! грохк!
Просто з маршу студбат попав під шквал вогню. Коли наближались сюди, попереду серед розливу хлібів бачили на пагорбі хутірець якийсь — хата, повітка, садок, їм уже відомо було, що там командний пункт дивізії і саме туди їх ведуть. Хліба стояли могутні — по око людське — жита, пшениці. Тихо було, і курсанти чули навіть крик перепела в житах і бачили лелеку на хаті, а під хатою — просвічені сонцем високі рожі цвітуть, прекрасні, мов дівчата! І раптом чорні гейзери вибухів, все ближче гупають міни в хлібах, біжать звідти бійці, закривавлені, закіптюжені, щось кричать... Мінометний наліт, а вони стоять вишикувані цілим своїм студбатом край садка, де сказано їм ждати огляду, поки з-поміж дерев не вилетів на них дебелий чолов'яга — генеральські зірки в петлицях:
— Студбат? Чого стовбичите? — і мало не з кулаками накинувся на їхніх командирів. — В оборону! В оборону кладіть їх! Ось тут оборону займайте!
Миттю розсипавшись понад садком, до якого звідусіль прилягають хліба, курсанти лежать тепер уже поруч з автоматниками комендантскої роти і нікого й нічого не бачать, окрім хлібів та груддя землі, що рвано летить аж до сонця. А міни знов розтинають повітря, б'ють сухими ударами в землю, і студбатівці щуляться по своїх борозенках, шарахаються від кожного вибуху — їм хочеться жити!
Мало не наступивши на Колосовського, над ним пробіг якийсь невідомий у поруділих чоботях, в касці,? обличчя все заюшене кров'ю, розтрощене, страшне, ? поранений біг, охопивши його руками так, ніби тримав у руках власну зрубану голову, і все кричав, ревів нелюдським голосом: «Достреліть! Добийте!»
«Так оце вона, війна! Оце вона в своєму справжньому образі, — встиг подумати Колосовський, глибше втискуючись в борозну, і весь світ перед ним уже ступився тим кривавим палаючим обличчям. — Тут і тебе щомиті може накрити, в криваве місиво перетрощить тебе разом з твоєю відвагою та хоробрістю, яких ти так і не встигнеш виявити! »
Неподалік від нього в цій же борозенці ще хтось щулиться — каска при самій землі. Степурині плечі.
— Ти живий?
— Живий. А міни, і невідомо, кого з них накриє оця, що

читати