Завантажити

на «Оріоні» дехто з екіпажу схильний пояснювати саме відсутністю нашого ветерана. При Ягничеві, мовляв, такого б не сталося. Якщо в мертвий штиль потрапимо, обов'язково хтось шпильку підпустить: позв'язував дід вузлом найкращі вітри і забрав із собою у свою Кураївку... То парусина виявиться неякісна, то ще щось. Був дух корабля і не стало... Замполіт сміється: давайте без містики, хлопці, конкретних причин шукаймо. Може, просто ока Ягничевого на судні не вистача?.. Так чи інак, а почуваєм його відсутність. Хотілось би, що він коли-небудь хоч погримав на нас, щоб, коли заштормить, зареве, почував ти поруч себе ходячий живий талісман... Гадаю, ви ж, Гурійовичу, не образитесь за таке слово?
— Називай хоч і пітекантропом!
Для Ягнича чути визнання курсантське — просто як нагорода. Бо ж коли скнів під нашестям сивих думок, ладен був вважати себе нікому вже не потрібним брухтом, волею долі відкинутим за борт, на поживу акулам старості та самотності. Вважав, що списано й з пам'яті тебе, звіяно вітром з життєвої палуби так, що й сліду ніякого... А виявляється... А виявляється, спомин про тебе досі на «Оріоні» живе. Не знав, чим і віддячити за це. Хотів би весь перейти, перелитися в них, в молодих, всю душу, яка там уже є, під вітриллям «Оріона» лишити, щоб тільки шкаралуща, як від горіха, в могилу пішла!..
— Де ж, хлопці, ваші смажені бички? — весело нагадує Ягнич кельнерам. — Ваше блюдо коронне — де?
Почали з'являтися й бички. Поставлено було таріль перед Ягничем спершу, але він пересунув її до другамеханіка.
— Пліз, старий бичколове... Бачиш, який орел подає. А подавав той самий Кандибенко, якого Ягнич за сміття та з'їдини з тріском виганяв із судна.
— Теж мій кадр. Зверни увагу, як личить йому ця розбійницька сережка у вусі!..
Щодалі веселіше ставало на судні. З'явився прикордонник з акордеоном, дуже він був тут зараз до речі з своєю музикою, замість отих скажених джазовиків з гуркотнявою та брязкотом (сьогодні, на Ягничеве щастя, вони вихідні).
— Заграй, заграй що-небудь про морську даль! — гукає навстріч другові оріонець.
Розпломеніла, щедра на усміхи Нелька підхопилася з-поміж шахтарів і, високо тримаючи пінявий келех шампанського, теж до акордеоніста:
— На ось, почастуйся, Джафаре, та піддай вогню... Може, хоч полькою вдасться якогось шахтаря в прийми заманути! — І тільки музика почалась, підхопила до танцю, вихором закрутила директора здравниці, солідного, в окулярах, а коли він трохи отямився, Нелька стала щось весело щебетати до нього: може, про сина, який удалець він у неї вдався, — крім зоряного глобуса, ще й атлас поверхні Місяця десь роздобув... Недавно показував той атлас Ягничеві, орюнець навіть здивування висловив:
— Нащо тобі, хлопче, ота пустеля, оті вирвища безжиттєві?
— А для контрасту... Щоб більше нашу планету любити!
Так усе тут сьогодні складається доладно, така тут радість спілкування панує, ні лайки, ні бійки, — самі собою утворюються пари, нові й нові виходять, випливають до танцю. Святкує Ягничева душа, радіють очі дивитись, як Олег Заболотний запрошує Інну, як чемно веде її, високий та ставний, під хвилі старовинного вальсу. Ідуть у парі, ніби створені одне для одного, ясно та чисто дивляться одне одному в вічі, не говорять нічого, бо, мабуть, ніяких не треба їм зараз слів, промовляє за них сама молодість.
Розбурунилось радістю, ожило все довкруг оріонця, хлопці-пірати так спритно ковзають з підносами поміж столиків, і химерні оті Оксенові риби, що плавко пливуть по панелі, аж ніби всміхаються до Ягнича.
Все тут уже колесом іде: одні встають, інші, навіть мало знайомі, підходять з поздоровленнями, підхмелений Оксен поривається співати, заводить дотепних коломийок, навіть сороміцьких, та, на жаль, інші не дуже вміють їх підтягти, навіть «Червоної рути», крім Тасі-штукатурниці, до пуття не знає ніхто з присутніх.
Довкола людно та гамірно, від танців палуба аж гуде, а знизу вже чути й гучний голос Чередниченка, що припізнився, затримавшись на ще якійсь із нарад, та все ж заїхав, якимось чуттям зачув з відстані, що тут відбувається. Підіймаючись трапом нагору, він уже перегукується з кельнерами та куховарками, жартома допитується, де тут бенкетує той морський вовк, що його дала світові Кураївка.
— Зрозумійте ви, ниткоплути: Ягнич — це наша легенда! — гукає до когось. — Як умре — більше такого не буде!
З'явившись на палубі, Чередниченко з ходу хапає в свої могутні лабети іменинника:
— То як, брате, кура чи не кура? А келех з «піратською кров'ю» відсторонює, бо не знає, :t чого це чортове пійло робиться, яка його формула, крім того, «мотор» дає себе чути (на груди показує), не те що коли був молодий: вийдеш у Севастополі на Графську, склянку — нахильці, рукавом бушлата закусив і пішов далі шпацирувати.
— Та хоч піратське ваше пійло душа не приймає, але списувати нас не спішіть, — згорда каже Чередниченко до хлопців-кельнерів. — І тих, що були, теж згадати не гріх!.. Не забувай минулого

читати