Місячна Соната

 

(Хєлені)

 

Там місячні риби танцюють в тумані,
В глибинах вулкану ховають казки.
З очима бузковими місячні пані
Говорять із місячним Духом Ріки.

Там місячні булки із місячним маком
Під місячним небом печуть чаклуни.
І місячні виють ночами собаки,
На землю скидаючи місячні сни.

Там місячний Кіт своїй місячній Миші
У ліжко приносить із кавою сир,
І місячний Дехто сьогодні напише
Свій дивний віршований місячний твір.

 ****

Перша ночі по Цельсію. Сніг в босоніжках не тане.
Понад Римом дощі із, напевно, святої води.
Хтось у каву додасть трохи лондонських свіжих туманів.
„Ми помрем не в Парижі”, та все ж таки будем на „ти”.

Нам у місті не стріти дахів, де не пито ще чаю,
І річок не знайти з незнайомим у них водяним...
Перша ночі по Цельсію. Вітру на морі немає...
Я вбираюсь в луску й по Дніпру вирушаю на Крим...

 

 

Риба

 

А Риба на ранок воскресне.

Розплющить всемудре око –

І крига над нами скресне

В предтечі Нового кРоку.

 

А Риба нап’ється зілля

І гайда гуляти степом.

І бісер її божевілля

Архангел змітатиме з неба.

 

І хтось по-зимному чесний

В нас випустить залп трикрапки...

Та Риба на ранок воскресне

І буде усе. Спочатку.

 

 

Лисяча зимівля

 

Хай нічого не буде змінено,

Як вернемось з півнями дикими.

Й стане дощ - із новими силами,

Станем ми - рудими і тихими.

 

І циганським космічним табором,

І коморами сонних закоханих,

Й під забутим хазарським прапором

Пройдуть звірі, ще не полохані.

 

Не полохані і не приручені,

І не названі жодним іменем.

А як прийдуть дощі й заручини -

Хай нічого не буде змінено...

 

****

Дощ сховає мене у кишеню свого балахону,

Й сотні тисяч лисиць будуть бігти по шпалах услід.

А я спатиму там, де вбирають гостей у корону,

Де ходив Тамерлан і Чеширський чеширився Кіт.

 

Де до смерті мене залоскочуть й залюблять дерева,

Ті, яким не привласнено ще ні імен, ні землі.

Дощ обійме за плечі – я стану його королева,

І навчуся літати у снах, чи бодай на мітлі.

 

Недопите какао чекатиме вірно на мене,

Й запасатиме сонце на сум чи на зиму з вікна.

У світи, там де дреди у янголів вічнозелені,

Я піду із Дощем, а вернуся як завжди – одна.

 

****

 

Мій ляльковий театр сьогодні спить,

У лялькових фортецях тепер зима.

І мовчать іграшкові мої хрести,

Бо не кличе в похід моя жар-сурма.

 

Збережи моє пір’я на божий рік,

А як тільки на баштах воскресне дзвін,

Вловлять радіохвилі пташиний крик,

Й моє військо лицем упаде в полин...

 

****

Я тобі не сестра, я тобі листопад,

Ти мені сто вітрів, але тільки не брат.

Стратять листя в багатті – за вірність весні.

«Намалюй баранця на прощання мені...»

 

Сонце вирвуть з небес мов запалений зуб –

Нас тепер не зігріє і тисяча шуб,

В двигуні догорає останнє пальне,

«Приручи на прощання, будь ласка, мене...»

 

Світ помре із дощем, як завжди, через нас...

Чай застиг на столі і нікого не спас.

Шлях накреслить змії нам останньої хвіст...

Я не пам’ять тобі, я тобі падолист...

 

Як гірський під тобою здригнеться хребет,

Душі вбитих смерек берегтимуть тебе.

Цих пустель не злічити – їх більше, ніж нас,

Та крізь шкіру удава нам видно слона...

 

****

На годиннику грудень – від цього немає ліків,

Білим прапором місто Святий накриває Андрій.

У режимі ч/б ми існуємо вірою в літо,

І відрощуєм кігті в безмовній полин-норі.

 

А туман розмиває межі чужих асфальтів,

Вже не треба Шенгенки в твої кольорові сни...

Ти впізнаєш мене. Й на ранкових напишуть шпальтах,

Що синоптики й досі

чекають

пришестя

весни...

 

Полярна бурчалка

 

Мене колисатимуть білі ведмеді,

І пустять погрітись у сніжну нору.

Я їстиму рибу і спатиму в пледі,

Під спину підклавши кору.

 

З пінгвінами йтиму щодня на зарядку,

Й мороз приручу, як у пічці вогонь...

Моржів научу я співати колядки

І каву лизати з долонь...

 

І мову песців я почну розуміти,

І з білками булки пектиму в дуплі...

І будуть у снах мені бачитись квіти

На ранньовесняній землі.

 

****

Світ мене переміг, я сьогодні сама,

Я сьогодні трава між бетонових плит,

Небо смикну за місяць – заплаче сурма,

І озветься стрільми перший яблуні цвіт.

 

Без меча і коня, без коріння і крил

В божий день я дивлюсь крізь відкритий вогонь.

Тебе смикну за серце і впаду без сил,

І суниці ростимуть мені із долонь...

 

 

****

 

Вікнам зимно і мокро,

Крига у кранах твердне.

Вечір помре, і вкотре

Кай не впізнає Герду.

 

Під обладунком рани,

Чесні, святі й відкриті.

Молиться хтось в тумані,

Щоби птахи були ситі.

 

Хтось під знаменом лева

Вітру дарує коси.

А Снігова Королева

Йде по пустелі боса.

 

Можна уже назовні –

Чуєш: грози немає.

Бачиш: в самотнім човні –

Герда шукає Кая.

читати