Завантажити

Глава 10. #Будьте_як_діти

#світла_трійця

Із самого ранку варвари та нові друзі зібрались у Ренати на смачний сніданок. Тут завжди усім їм були раді. Варвара прийшла з Бабусею та Соломоном. Відколи зник Дан, на прохання дівчинки песик якийсь час мешкав із ними. Пітер і Біг Джек завітали пішки з готелю «Жорж», де зупинився продюсер, Яр з Артемом тимчасово, на запрошення господині, оселились у Барвінської разом із котом, близнюки приїхали в гості з батьками, а Пузир – з мамою.

Усі сиділи за столом і частувались під невимушену, майже сімейну бесіду. Раптом з телевізора почувся тривожний голос Монарха:

– Цієї ночі банда«Диких псів» із Абуссу віроломно напала на Пайнісулу, незважаючи на обіцянку їхнього правителя про мирне сусідство. Вкотре ми переконались, що слово правителя Абуссу не варте поваги й довіри. Окупанти загарбали півострів і призначили тимчасовим губернатором краю біглого Ма́йора Кунту, який сьогодні вранці виступив зі зверненням. Ось що він сказав:

«Я, новий губернатор Пайнісули, хочу повідомити: розшукуються зухвалі злочинці, які годину тому проникли в міську Ратушу й на самий шпиль почепили стяг Монархії Мінерва. Після такого злочину ця банда технічно зникла в невідомому напрямку. Враховуючи, що без спеціального обладунку та особливих тренувань на таку висоту залізти неможливо, урядом півострова розшукується малолітній злочинець, що захоплюється руферством, з назвиськом Артист та його спільники – колишній контрабандист Капітан Рой, якого до сьогодні вважали мертвим, і священик Антоній. Ось фотографії бандитів. До всіх, хто побачить злочинців, прохання телефонувати на гарячу лінію нового уряду за велику винагороду…».

На екрані показали три фотографії.

– Такий вигляд мають справжні герої та вірні сини батьківщини, – додав Монарх Мінерви. – А тепер – прохання до всіх: зберігати спокій. Уряд Мінерви вже приймає всі необхідні рішення, про які ми будемо вас повідомляти протягом дня.

– Це ж наш Дан! Наш Артист! – бабуся Стефанія перша перервала мовчанку.

– А Капітан Рой – то його батько, – ледь стримуючи нервове дрижання голосу, промовила Реня, серце її скажено калатало. – І схоже, вони про це ще не знають.

У вітальні запанувала повна тиша.

– Моє справжнє ім’я Ірен, продовжила жінка. – Звідси й похідне – Реня. Та я так хотіла забути минуле, що від Рені вигадала собі псевдо – Рената.

– Нічо-о-ого собі! – Біг Джек плеснув у долоні. – Ця історія потягне на Оскара!

– Що з ними тепер там буде? – заплакала Стефанія, перебиваючи продюсера. – Нехай Бог боронить нещасну дитину і тих двох чоловіків!

Рената сумно усміхнулась іронії долі, яка не переставала підкидати їй все нові й нові кульбіти. Та жодна сльозина не впала з її очей:

– Тепер, коли ці двоє разом, моє материнське серце спокійне. Я щиро вірю, що скоро ми будемо разом. Щиро вірю …

Варвара підійшла до Ренати й ніжно, по-дівчачому, пригорнулась до неї. Новини по телевізору перервали, програма телебачення була скасована. Натомість увімкнули мелодію «Дві душі» Глюка із опери «Орфей та Еврідіка» і кімнату залили ніжні та тужливі акорди. Гості по одному почали розходитись. На душі в кожного було сумно. І лише одна думка радувала серця варварів – Дан живий.

#повітряна_кулька

Цієї ночі Леополіс не спав. Він гудів, наче вулик. Усі містяни думали про ситуацію в Пайнісулі, про завтрашній день та обговорювали жахливі події, що відбувались у Монархії. Варвара стояла біля вікна й дивилась на мурал. Час наче звузився у тонку струну й летів, як навіжений, змінюючи довкола декорації.

Варвара сіла писати листа, якого збиралась прив’язати до кульки й відпустити в небо.

«Дан, любий Дан, де ти тепер? Як ти там? Так складно без тебе. Твоя мама Тіль, яку ти так шукав, вже разом із нами. І звуть її Ірен. І ще, ти навіть не підозрюєш, але капітан Рой – це твій татусь. Наш Артик нарешті знайшовся. Живий і здоровий. Твоя мама його всиновила. До Пітера приїхав тато. Уявляєш? А Яр зустрів свого названого батька. Він теж художник та мій пластичний хірург у одній особі. Тоді він представлявся як Артур, а тепер – як Артем. І на портреті в будиночку – уяви собі – теж він. Ох, скільки всього дивного та цікавого сталось за такий короткий проміжок часу. Та летить цей час по-особливому болісно без тебе. Ледь не забула – куля Кунти стала для мене чарівною піґулкою в ту ніч, і я тепер знову можу ходити. Завжди. Як тобі така новина? Усі медичні світила та професура з лікарні в шаленому шоці від цього. А ще близнюки нарешті помирили своїх батьків, вони тепер живуть усі разом. Щасливі. Товстун Лука налагодив стосунки з мамою і став нашим гарним другом, одним із варварів. Виявляється, це була його давня мрія. Ось так коротенько написала тобі про останні події. А насправді ще так багато потрібно тобі розповісти. Повертайся скоріше. Відправляю до тебе цю кульку. Роблю так, як ти колись мене вчив відпускати свій страх, переписуючись із тими, з ким втрачено зв’язок. У цій кульці біль і туга за тобою. Ми усі бачили тебе по телебаченню. Знаємо, як сильно ти насолив «Диким псам» своєю витівкою. Пишаємось тобою! І дуже тішимось, що поруч з нашим Артистом ті, з ким нестрашно штурмувати навіть ворота пекла. Нехай небо почує моє прохання і швидше поверне тебе до нас. Ми тебе дуже любимо й чекаємо».

Варвара прикріпила лист до білої кульки й відпустила її в небо. Кулька полетіла вгору поволі, аж поки візуально не розчинилась у повітрі. Дівчинка продовжувала дивитись туди, де вже давно зник слід послання. Та раптом на тому місці, де повітряний поштар зник з очей, з’явилась біла цяточка. Наближаючись, вона зростала на очах.

– Що це? Кулька повертається? – з неприхованим подивом сама до себе заговорила Варвара, адже все, що зараз бачила, суперечило здоровому глузду, бо гелеві кульки не повертаються. – Можливо, це обман зору? Або ж розгулялась моя уява?

Та біла пляма все зростала, аж поки не перетворилась на легкий дирижабль.

– Ні-чооо-гооо собііі! – розтягуючи слова, прошепотіла Варвара, прикриваючи уста долонькою.

#прибульці

Дирижабль на якийсь час завис у повітрі над парком Знесіння.

– Саме тут, на Світовидному полі, ще задовго до заснування королем Даном Леополіса, мешканці вишуканого та шалено красивого краю також не мали спокою, бо систематично відбивали напади ворожих спільнот та героїчно боронили рідний край, – промовив літній чоловік. – Та існує таємна легенда, що тільки в цій місцині серед цілого Леополіса можна відродити в собі прадавні знання тих, хто колись тут жив, і завдяки цим знанням потроїти свій бойовий дух. Потрібно лишень побути тут якийсь час та повірити в легенду. Містичні знання-обереги надійдуть до особи сильної і справедливої.

– Від кого надійдуть? – поцікавився Капітан Рой.

– Від прадавніх жителів цього городища, яке для людей посередніх та недалекоглядних давно пішло у забуття. Та дух цих мудреців оселився тут навічно. Я наголошую, що почути таємну мудрість і потрібні настанови у складний час можуть тільки особи обрані. Тому слухай мене уважно! Саме в цьому місці тобі варто зійти із дирижаблю на землю, припасти до неї всім тілом і попросити мудрості цілого Всесвіту. Ти тільки вір! Щиро вір! У тебе благі та світлі наміри, синку. І дар великий маєш усі шанси отримати. Можливо, що спочатку ти нічого не відчуєш. Але в потрібний час тебе завжди будуть оберігати вищі сили та направляти лишень у вірному керунку.

– Гадаєш?

– Впевнений! Наголошую: повітряний корабель повинен приземлитись саме тут, – чітко промовляючи кожне слово, засвідчив чоловік у широкому чорному плащі з велетенським капюшоном. – Світовидне поле дасть тобі такої сили, з якою ти сміливо поведеш за собою легіон добровольців вибивати нашу землю з-під ніг «Диких псів».

– Вірю тобі, мій дорогий друже! Ось тільки віддамо в надійні руки наших пасажирів. І тоді я обов’язково повернусь до Пайнісули. Озброєний знаннями-оберегами, які прошепочуть мені голоси прадавніх жителів цієї місцини. Звісно, якщо прошепочуть…

– А ти вір, синку. Вір! Та тільки тс-с-с! – чоловік усміхнувся. – Нікому не кажи, що й священики часом дослухаються до голосів предків, які жили задовго до того часу, коли з’явилось християнство, – й мужчина змовницьки підморгнув.

За кілька хвилин дирижабль приземлився на Світовидному полі під Род-горою. Дуже скоро до нього вже звідусіль почали збігатись люди – жителі Леополіса.

Спочатку із дивного літального апарата спустились дві старенькі жінки. Пізніше хлопчик. За ним красивий статний мужчина. А вже останнім – старший чоловік у просторому чорному плащі з капюшоном. Трьох останніх жителі міста одразу ж впізнали. Це була саме та зухвала трійця, яку так старанно тепер розшукували в Пайнісулі «Дикі пси» на чолі з втікачем Кунтою, – Дан, Капітан Рой та священик Антоній.

читати