10.

- Не знаю, как чёрт, а капец вам, хлопцы, светит. Кто такие? – бородатий, промовляючи це, рішуче наближався до мене впритул, знімаючи свою стару, місцями порвану куртку, здається, військову. Мені стало якось не по собі.

- А ви хто? – поцікавився я про всяк випадок.

- Я – Гепа, – представився головний, - а это – дружбаны мои. Мы тут мусорки держим, а вы нашу хавку тырите, сволочи. Итак, кто такие?

- Та ніхто. Просто їсти захотілося, покопалися в баках. Вибачте, якщо це ваше. Ми підемо, – я кивнув Сєрому й зробив кілька різких кроків повз бородатого, але він випростав руки, перегороджуючи мені прохід.

- Погоди-ка, чё ты там лепечешь? Бендеровец, что ли? Не местные?

- Не місцеві, випадково сюди занесло.

- А откуда?

- З Івано-Франківська, – збрехав я йому, але знав, що це може пом’якшити нашу халепу.

Я вже давно не говорив нікому, що я місцевий, якщо мене питав хтось про українську. Це безглуздо, бо якщо скажеш, що ти отакий із Макіївки і говориш не російською, тебе задовбають питаннями, чого так сталося, що я цим хочу довести, кого я хочу намахати, але й після детальних відповідей на питання все рівно ніхто не вірить. Тому я волів від початку підтримувати їхні ілюзії й казати, що я звідкілясь із Заходу. Це реально допомагає зекономити час. Хоча часу в мене достатньо і немає куди поспішати, я не люблю витрачати його намарно.

- Из Франыка, – несподівано відступився від мене головний, – из Франыка – это круто. У меня бабка оттуда и дед из тех мест. Даже в детстве ездил пару раз. Красиво. В центре.

Його борода несподівано ворухнулася, і крізь неї пробилася якась жалюгідна розмазана подоба жовтозубої посмішки. Особиста гвардія, дислокована по всьому подвір’ї на випадок, якщо ми спробуємо втікати, також заусміхалась і щось забелькотіла, очевидно, згадуючи, чи вони були у Франику, чи ні, а якщо й не були, то, певно, Франик – це все-таки круто, раз Гєпа так каже.

- Ага, звідти, – підтакнув я.

- А тут чё делаете?

- Ну, бомжуємо. Пішки йшли.

- Уважуха. Мощно вы.

- Ага, постаралися.

- Класно. Ну и как там сейчас?

- Та як… Не бачите? На заробітки аж сюди-но приперлися. Там взагалі капець. А тут хоч якось…

- Ну да, ну да, – він пихато випростав спину. - Не зря же мы – Донбасс! Всю страну кормим, все как один – труженики. Без нас всей Украине хана. Только на нас держится Хохлостан.

Труженики під деревами, погоджуючись, захитали головами, мовляв, ну так, ми тут основа, стрижень, на нас все тримається – на трудягах, пашемо від світанку до заходу, присісти часу нема, ми сила, да, ми сила. Головний трудяга поклав мені руку на плече й довірливо зазирнув у очі. Я спокійно зловив його погляд:

- Звісно, всі це розуміють. У нас у Франківську знаєте як Донбас поважають? Ух!

- Шо, правда?! А я от людей слышал, что у вас чужих на улицах стреляют. Да и вообще донбасские пацаны не в почёте.

- Та ну, брешуть. Нема такого.

- Та вот и я смотрю на тебя, и думаю, что брешут, наверное. Нормальный вроде бендера, не борзый, на мове своей только упоротый. Сам в чужом городе, бомжует, зато по-хохляцки говорит.

- По-українськи, – похмуро озвався від смітника Сєрий.

- А, ну, извини, брат, извини, привычка. Не хотел обидеть. – Гєпа примирливо простягнув руку Сєрому, той неохоче потиснув її. Схоже, що бажання чинити розборки в бородатого зникло повністю, але тепер, аби не втратити авторитету серед своїх пацанів, він все-таки мусив якось нас відчитати. Коротше, показати, хто все-таки на районі головний.

- Хлопцы, ну вы все-таки неправы. Нехер на чужой территории лазить. Но вы вроде как гости, так что трогать вас не будем, хотя были бы местными – убил бы без разговоров. Но вы ж не местные…

- Так, із Франківська.

- Ну вот, видите. Идите своей дорогой, ну, то есть, нафиг отсюда и своим передайте, мол, нормальные люди тут живут, не обидят. Хорош по Португалиям шаландаться там в бэндеровщине своей, к нам приезжайте, тут работы на всех хватит. Заодно пообщаемся нормально, глядишь, и поймём друг друга.

- Ну, наших тут достатньо. Краще ви до нас, у Франківськ приїжджайте.

- Та не, на мове вашей как-то не хочу балакать. Без обид, но язык смешной да и учить сложно.

- Гєпа, ти нє прав.

- Как знать, как знать.

Усе, дискусію вичерпано: Гєпа і дружбани розступаються перед нами, і ми з Сєрим поспішно залишаємо подвір’я, поки король трудяг не передумав. При чому я голодний і злий, як собака, а Сєрий із залишками цього багатостраждального батону в глибокій кишені. Вийшовши за браму, ми відразу зриваємося щодуху бігти в бік вокзалу, який на відстані кількох кварталів. Я мов на крилах: ми дивом цілими й неушкодженими вийшли з насправді дуже серйозної ситуації, з якої не кожен дипломат подужав би вибратися.

На вокзалі ми не були трохи більше доби, але коли ми з провулків виходимо на брудну площу, яка утворилася на місці колишньої трамвайної зупинки, я почуваюся змученим пілігримом, що повернувся з далекої виправи до себе на батьківщину. Із розливайки на привокзальному ринкові лунають «Черные глаза», молоді пепси ріжуться в карти з алкашами в привокзальній кафешці, під вузьким дахом товчуться бабусі й молоді жінки з холодними після ранкових електричок руками. У повітрі пахне цигарковим димом і бензином. Я відчув себе справді як вдома.

- Ну що, Малевичу? Який район ми ще мусимо відвідати сьогодні? – Сєрий знайшов якийсь недопалок, випросив вогню в продавчині сигарет і тепер, іронічно посміхаючись, димить у високе надвокзальне небо. Я ще ніколи не бачив, щоб він палив – певно, зустріч із Гєпою стала для нього одкровенням і потрясінням.

- Сєрий, іди до біса. Якби не вони, ми би щось вартісне знайшли. А так будемо тинятися перевіреними місцями. До вечора часу ще достатньо – щось надибаємо.

Ми трохи відпочиваємо на лавах, по-братськи ділимо затверділий хліб і повертаємось назад, у камінні обійми депресивного міста.

(…)

16.

- Але не можливість самореалізації стала головним чинником того, що я приїхав сюди.

- А що ж тоді? – несподівано озвався Кубік, який до цього всього мовчав, як риба, і я, знаючи його нездатність сконцентруватися, гадав, що він взагалі не слухає оповіді Вагнера. Але, як виявилося, дуже навіть слухає.

- Книга. Та книга, яку батьки заховали в підвалі будинку, де ми раніше мешкали. Рівно на свій вісімнадцятий день народження я прийшов до того дому і, знаючи його, як свої п’ять пальців, без жодних складнощів видобув грубезний фоліант з-під плити в підвалі, де вона досі лежала, трохи привалена, щоправда, непотребом.

Книга виявилася справжнім скарбом. Справляла враження товстезного тому і, несучи її під пахвою вулицями Львова до себе в гуртожиток, я думав, як би мені прочитати її, щоб ніхто не помітив, бо ж був впевнений, що її читання розтягнеться як не на довгі місяці, то на довгі тижні – точно. Я вже приблизно вигадав собі, як мені краще ховатися від сусідів по кімнаті, але коли я прийшов до гуртожитку і дочекався, щоб мої приятелі пішли на танці до парку – саме була субота – я розгорнув книгу й просто з головою в неї провалився. Дійшовши до останньої сторінки, я побачив, що на її прочитання вистачило неповних трьох годин – сторінок було чимало і товщиною книга нагадувала Велику Радянську Енциклопедію, проте написана була від руки, дуже великими літерами.

Прочитавши її повністю, я зрозумів, чому тато заповідав нікому її не показувати і нікому про неї розповідати: там були написані речі, після розголошення яких мене відвезли би на Кульпарків або й ще кудись подалі.

- Що там було? – нетерпляче запитав Славко.

- Хм. Там була історія цілого народу, що зараз повністю, якщо вірити цій книзі, канув у лету.

- Як хозари? – поцікавився я.

- Так, Малевичу, щось типу того. Більше того, історія виникнення цього народу пов’язана безпосередньо з падінням Хозарського Каганату.

- І що це за народ?

- України або українці – так вони себе називали.

Ми зі Славком переглядалися здивовано, Сєрий покрутив пальцем біля скроні.

- Українці існують досі, – відповів я.

- Ні! Не існують.

- Я ж українець. І Ви. Славко із Сєрим і Кубіком – теж.

- Це все підміна понять, витерта до білизни кольорова пляма на мапі Європи. Усе, що в нас спільного з українцями – це нахабно поцуплена в них самоназва, яка випадково збереглася завдяки дивному збігові історичних обставин.

- Малевич, у старого припадок маячні. Погнали звідси, – запропонував Славко.

- Ні! Стійте, я все вам поясню.

Старий підбіг до дверей, через які ми увійшли досередини, закрив їх своїм тілом і знову заговорив. При чому голос його лунав тепер упевнено, пристрасно й урочисто. Якщо не дивитися в той бік, звідки він лунав, можна було припустити, що це й справді промовляє всемогутній магістр таємного ордену, а не висохлий і притиснутий вагою життя слюсар шостого розряду:

- Уся наша цивілізація, всі наші знання, культура і традиції – наслідок махінацій і містифікацій сильних світу цього. Історію – ту історію, на яку ми всі спираємося, йдучи вперед – писали виключно переможці. З давніх-давен народи гризли одне одному горлянки за право жити на шматку землі. Деякі з них увінчали себе одвічною славою і тепер тримають у своїх руках усі нитки, що приводять спектакль у дію. Деякі народи виявилися забуті й розчавлені пресом історії, а деякі – взагалі прокляті. Їхні міста знищувалися без надій на контрибуції й вимог про викидання білого прапору, вони буквально були спалені до тріски і зрівняні з землею. Людей, які боронили ці стіни, навіть не брали в полон і не гнали в рабство – їх просто знищували, сподіваючись разом із ними винищити кров, мову, традицію та навіть й саму назву, що так муляла ворогам. Знищували жінок, дітей, старих, навіть домашніх тварин убивали біля порогів осель. Пам’ять про ці народи витиралася з будь-яких книжок, руйнувалися їхні пам’ятники, писемні згадки, і кожен, хто якимось дивом дізнавався правду, ризикував розпрощатися зі своєї головою.

Минуле подається нам із вами у викривленому вигляді. Я кажу «нам із вами» тому, що це безпосередньо стосується кожного, хто зараз знаходиться в цій залі, я вже не кажу про мільйони, які носять чуже ім’я і, швидше за все, саме тому не поважають минуле, підсвідомо відчуваючи, що воно чуже.

- Ти про українців, Вагнере? – обурився я.

- Малевичу, сядь. Я зараз усе поясню, і ти переконаєшся, що я правий. Звісно, ти знаєш і можеш навіть щось розповісти про Рим, Лісабон, Мюнхен і Париж? Чи Москву, наприклад? І ще про сотні, якщо не тисячі міст лише в Європі?

- Само собою. Це ж навіть діти знають!

- А розкажи мені щось про Яроград?

- Уперше чую назву.

- Про Мокричі?

- Не чув.

- Про Чорне Місто?

- Ні, не знаю.

- Бачиш, ти не знаєш про жодне з трьох великих міст, які колись об’єдналися під назвою Украйна і впродовж століть успішно воювали з кількома могутніми державами, допоки їх не спалили дощенту. Більше того, ти не знаєш, що зараз знаходишся в підземеллях Ярограда – головного міста Украйни, зруйнованого останнім, аж у середині шістнадцятого століття.

- Бути такого не може! Усім відомо, що ці території до часів Петра Першого навіть не було нормально заселено! Дике Поле, де ніхто не жив!

- Брешуть, Малевичу. Ти йшов цим коридором підземним. Ти бачив усе своїми очима. Тут все залишилося таким, як після падіння Ярограда. Не схоже на радянську архітектуру, чи не правда? І на російську теж, радше на західноєвропейську.

- Ну так…

- Я знайшов ці підземелля завдяки книзі, що випадково потрапила до мене у Львові від єврейського перекупника. Яка іронія. Чи не так?

- Я не вірю.

- Своїм очам не віриш? Тобі дисонанс між картинкою нагорі й унизу в голову не б’є? Між іншим, я майже переконаний, що ті, хто планував будівництво цього заводу, не тільки знали історію Украйни й Ярограда як такого, але й спеціально побудували фабрику саме тут. Заводські мури майже повністю, за винятком єдиного фрагменту, повторюють фортечні мури Ярограда. Це хотіли сховати тут назавжди. Цей завод, усі ці п’ятирічки, все це виробництво – лише величезний, монументальний і остаточний надгробок на могилі того народу, що називав себе украйнами.

- Я не вірю, – тепер промовив і Славко.

- Добре. Я вас замучив натяками. Перейдемо до конкретики, хлопці? Ніхто не проти?

- Ні, – хором, але мляво відповіли ми.

І тоді Вагнер пішов до однієї з книжкових шаф і з нижньої полиці вийняв товстий том у коричневій потрісканій шкірі із двома перехрещеними колосками пшениці на обкладинці. Я похолов, серце почало стрибати по грудній клітці від хвилювання. Те, що звалилося на мене, як сніг на голову, і у що я не міг повірити, заскочений абсурдністю натяків Вагнера, раптом із якоїсь старечої маразматичної легенди перетворилося на цілком реальну, пропахлу древністю книгу, товщиною у цілу долоню і розміром сантиметрів сорок на тридцять. Книга заворожувала, я одразу помітив це – мій погляд прикували до себе колоски, які вже бачив у своєму сні, а потім тут, на стіні підземелля.

Вагнер дав кожному з нас торкнутися її. На дотик обкладинка була жорстка, але приємна, насамперед від того, що при торканні її подушечками пальців до голови приливала кров і у вухах починало приємно шуміти. Книжка була важка й однозначно стара, але судячи з усього, напрочуд гарно збереглася. Великі округлі літери з чудернацькими закарлючками було акуратно виведено на пожовклому від часу папері чорними атраментами, на самому початкові, ще перед текстом, у лівому верхньому кутку було виведено – Львів, осінь 1649.

Жоден із нас уже майже не сумнівався в достовірності речей, про які говорив Вагнер. Тепер просто кортіло дізнатися деталі, і ми, мов малі діти, забувши про свій вік і соціальний статус, з’юрмилися довкола цього діда, і кожен наш порух, кожен погляд, кожен затиснутий в горлі звук вимагав посвятити нас в цю таємницю, прочитати нам цей літопис, дати доторкнутися до сивої давнини і, судячи з усього, – одного з найбільших секретів історії Європи.

Клаус Вагнер розгорнув книжку і, посміхнувшись собі у вуса, почав читати.

 

 

Рукопис слюсаря Вагнера

 

«Перебуваючи в війську колись поневолених, а зараз вільних, готуючись душу віддати за діло святе оборони землі рідної від знахабнілих панів і ксьондзів, готуюся просити громаду позбавити мене чину обозного писаря і довірити зброю, щоби в міру своїх скромних сил допомогти нашому Війську Запорізькому здолати твердиню Львів. Нас ціле море під містом, ми натхненні й повні рішучості скинути з власних рамен ярмо гніту.

Для того проситиму громаду про цю послугу, що зі Львовом маю власні рахунки, і тому справою честі вважаю поквитатися з ним. Маю надію, що товариство мене зрозуміє і моя неприязнь до цього міста знайде собі вихід під час найближчих нападів. Єдине, що я маю зробити до цього часу – довершити й упорядкувати записи, веденням яких я займаюся все свідоме життя.

Писання це не матиме автора – я волію не називати свого імені, щоби в очах нащадків не компрометувати жодного з тих визначних людей, що ділять зі мною хліб і воду, а також, щоб випадково не ускладнити життя залишеним мною на берегах Дніпра дружині і синам. Адресата воно також не матиме, бо народ, якого це стосується – винищений під корінь і світом мандрують лише приблуди, що мають, може, десяту частку тієї славної крові, чистота якої так береглася в давнину. Вони взяли собі славетне ім’я, привласнили неймовірно красиву мову, щоправда, добряче обтерши її в товариствах польських панів, московітів-бояр та залишках диких орд із Тавриди, але не мають у своїх серцях і сотої долі тієї звитяги, якою колись славилася Украйна. Раніше наша мова одним своїм співочим і потужним звучанням наводила страх на ворогів, тепер вона стала ознакою рабів.

Я просто хочу зафіксувати це знання в той спосіб, у який вмію, аби воно жило хоча б якийсь час, – нехай і випадковими шляхами потрапляючи в руки до абсолютно байдужих до цієї історії людей. Я просто хочу розповісти правду, яка вже зараз уважається красивою легендою, а ще через кількасот літ навіть легенда ця зникне і всі імена, всі події тих славних часів попросту загубляться у безодні часу. Зараз, коли трохи більше п’ятдесяти років минуло від розгрому останньої нашої фортеці, ніхто уже не вірить у те, про що маю намір розповісти, і страшно подумати, як впевнено підіймуть на сміх того, хто знайде сміливість розповісти про це в далекому майбутньому.

На цьому закінчую розводитися з приводу скорботної долі держави Украйна, що лежала колись у степах межи Славутичем та морем Сурозьким і зажила такої слави серед своїх сусідів, що її було зрівняно з землею і навіть назва її стала проклятою. Надалі переписуватиму літописні архіви, частково, на жаль, втрачені, які я впорядкував і переписав більш сучасною говіркою і які до рук мені потрапили від моєї бабці, а як ці папери потрапили до неї я не відаю, хоча і здогадуюсь.

Львів, осінь року 1649 від Різдва Христова.

Украйна веде свій початок від часів перед Великим Хрещенням. 969 року від Різдва Христова під час повернення з хозарів князь Святослав Ігорович розсварився із великою частиною своєї дружини через те, що вони, порушивши неписаний закон Руської дружини і наслідуючи матір його, велику Ольгу, таємно прийняли християнство. Військо стояло табором серед степу, на відстані одного дня ходу кіньми від моря, і в двох днях від порогів. Новонавернені християни зібралися в одному з найбільших шатер для Божої служби, аж ось, перервавши ритуальну відправу, до шатра увірвався запеклий язичник Святослав і, розкидавши похідний вівтар, зарубав на місці одного зі своїх воїв. Його товариші кинулися мститися за померлого і виникла велика бійня в стані Святославовому, в якій мало людей згинуло, але багато отримало поранення, в тому числі й сам молодий князь. Насилу заспокоївшись, дружина зібралася вранці на віче. Вирішено залишити християн у степу, відібравши в них зброю, запаси харчів і коней. Дружина знялася з місця, залишивши в пустелі близько двохсот воїнів.

Вої вирішили не повертатися до Києва, не шукати заступництва у Ольги, а зі справжньою християнською сумирністю прийняти свою долю й оселилися в степу, там, де їх і залишили. Перші дні жили, як тварини, харчуючись з полювання на степних птахів, дрібних гризунів та перемелюючи щелепами гіркий полин. Згодом кожен викопав собі власними руками, без жодних інструментів, нахилені нори в землі, в яких можна було сховатися від палючого сонця. Так з’явилося перше поселення вигнаних воїнів. Ще за кілька днів їм неймовірно пощастило, бо невеликий загін печенізький зупинився на ніч просто поруч із ними, не зауваживши в сутінках нір. Коли кочівники позасинали, вигнанці спокійно скрутили в’язи печенізьким стійчикам голими руками, а потім за лічені хвилини умертвили всіх печенігів, легко привласнивши собі їжу, зброю, одяг і тварин.

По тому тримали віче. Один із найсильніших воїнів, на ім’я Яр, дякуючи Богові за цю нічну виправу, казав, що це знак Божої волі, і запропонував будувати місто йі жити тут, посеред степу, де нема законів, а, значить, і несправедливості. Де всі рівні, де на всіх вистачає землі й сонця, де вони не зобов’язані захищати нікого, крім самих себе й своєї віри. Останній аргумент був настільки сильним, що решта люду тут же погодилась і в той же день відрядили вершників на пошуки найближчої балки, яка мала стати головним постачальником деревини для нового поселення. Так було засновано місто, яке на першому ж віче в середині новозбудованого гостроколу отримало ім’я Яроград – на честь свого найсильнішого і наймудрішого мешканця. Того ж Яра було обрано головою віча.

Так розпочалося місто Яроград, якому згодом судилося стати містом прекрасним і величним.

Року 970 від Різдва Христова, як повідомляють перші хроніки поселян, мешканці поселення витримали кілька боїв із печенігами і одного разу вв’язалися у бій із недобитком війська якогось київського воєводи, що, обстежуючи кордони, далеко відійшов від останніх форпостів, і вирізали всіх до єдиного. Щоразу удача посміхалася малочисельним, але хоробрим воякам, котрі під мудрим керівництвом Яра легко обертали на втечу будь-яку атаку.

Місто забудовували всією громадою – спершу побудували один великий дім, де вмістилися всі дві сотні мешканців, щоб ніхто не залишився без даху над головою, за тим на вічі постановили розбудовуватися і, помолившись, прийнялися за справу пристрасно і сумлінно. Більшість працювала від світанку до заходу сонця, і лише деякі загони займалися хто полюванням на дрібного звіра в степу, хто ловлею риби в річці неподалік, хто постачанням деревини до Ярограда.

До кінця року в Ярограді налічувалося вже понад двадцять хатин і кілька будівель, де ті, хто вміють, займалися ремісництвом – робили грубі, але міцні меблі, ліпили посуд і виготовляли інструменти та зброю.

Року 972 від Різдва Христова у Ярограді сталося безліч подій. Серед основних літописці називають мирну виправу до найближчого міста на Славутичі з метою дістати якого-небудь насіння: яричі збиралися розбити поле перед своїми стінами. Розповіді вигнаних воїнів спричинили велике вражіння серед тих городян, і, зрештою, слідом за ними в степ з доброї волі відправилося, зібравши усе своє скромне майно на вози, близько десяти найбільш убогих родин. А серед інших почали гуляти домисли та легенди про місто «у краю», де нема ніяких законів і де люди живуть щасливо.

Так у місті з’явилися жінки, а значить, і діти. Того року було збудовано першу школу, де навчали діточок справ домашніх, а також лічбі. Жінкам було дозволено згуртуватися у свою громаду і від її імені мати голос на загальних зібраннях.

Гострі суперечки викликало питання про те, чи з одним чоловіком бути жінці, чи дозволити бути з багатьма. Багатожонство суперечило вірі, через яку ці бідаки опинилися в пустелі, і багато хто був проти такого, хоча й жінки не відав уже роки зо три. Суперечки були тривалими і даремними, аж врешті Яр запропонував дізнатися думку власне жіночої громади про ситуацію. Хазяйки тримали невелику, спокійну пораду, після чого всередину кола вийшла якась Оляна, що серед жінок вирізнялася ставністю та розумом, і повідала загалові, що жінки готові йти на порушення християнського закону, але з тією лише богоугодною метою, щоб місто не вимерло в самому початкові.

Таким чином, на зібранні було вирішено, що жінка повинна понести дитятко раз на два роки і ніколи – двічі підряд від одного й того самого мужчини. Щоправда, з’являтися на людях із чужим чоловіком було категорично заборонено, лише з тим, з котрим ділиш хату і хліб. За порушення цього правила жінку можна бути вигнати з міста, але, як свідчать літописи, за всю історію міста таке сталося лише одного разу, що безумовно підтверджує категоричне і безумовне дотримання цього правила всією громадою.

Цей закон, дуже дивний для решти словен, у майбутньому зіграє важливу роль у становленні величі і так само у подальшому занепадові Ярограду.

Того ж року на узвишші в північно-східній частині огородженого тином поселення закладено дерев’яний храм, будівництво якого було повинністю усієї громади. Кожен із мешканців по десять годин на тиждень повинен був приділити в міру своїх сил і вмінь побудові Храму Божого. Спроби уникнути своїх обов’язків привселюдно каралися батогами й голодом.

Року 973 від Різдва Христова у Ярограді народилася перша дитина, хлопчик, названий Славояром і хрещений біля стін недобудованої церкви. Будівництво її тривало цілий рік без перерв, хіба що одного разу через потужну зливу міщани поховалися по своїх домівках, покинувши інструмент просто біля підніжжя храму. Того року всіх мешканців міста було поділено на декілька загонів, кожен із яких мав своє основне заняття ‒ так звані цехи. Цехи були нечисленні, але найвищою чеснотою після побожності в них вважалася відповідальність перед громадою, таким чином у місті не було нестачі в тому, чого міщани потребували насамперед. Тогочасний писар згадує про цехи кожум’як, гончарів, деревників, завдяки злагодженій роботі яких в оселях яричів було з чого їсти, на чому спати, а також у чому ходити.

Окремо згадуються дружини, що займалися землеробством, полюванням та рибним промислом, бо вони мали величезний авторитет.

Яроград поступово стає міцним поселенням із розвиненим господарством, того ж року літописець згадує про «сльози щастя, котрі застилають очі мешканцям міста, коли вони вимовляють його назву».

Наступного року, 974 від Різдва Христового, було завершено будівництво церкви на пагорбі. Усі міщани зібралися тоді, аби помолитися й подякувати Богові за те, що не залишив їх без віри й надії посеред степу голого, а рівно й дав сил збудувати містечко і храм во славу Господню. На віче під стінами новозведеної святині було вирішено в Бога вірити, але священиків до міста не пускати, аби кожному вільно було до Всевишнього промовляти без посередників, і кожен, щоб міг розуміти віру по-своєму, а не за законами книжними. На тому ж зібранні церкві було дано ім’я. Перший храм Украйни став носити ім’я Мудрої Ольги, першої християнської княгині Русі. Того ж дня хрещено ще трьох діточок, народжених раніше, а також біля двох десятків селян із берегів Славутича, що прийшли степами до Ярограда, наслухавшись легенд про вільне і щасливе життя.

Того ж року було завершено будівництво тієї кількості помешкань, якої вистачило би для проживання кожного з членів громади. Планування міста було круговим: довкола першої великої будівлі і майдану перед нею, що тепер використовувалися для міських зборів і отримали назви Зборні і Вічевого Місця відповідно. Будинки – одноповерхові, прості і невибагливі, проте міцні й на совість складені – розташовувалися довкола Зборні колами, перед кожним домом залишено невеликий шматочок землі, де господар міг на свій розсуд у вільний від громадської роботи час робити те, що його душа забажає. Кіл було три, найширше в діаметрі мало півтори версти. Кола прорізали дев’ять вулиць-променів, які розбігалися від Вічевого Місця аж до стін. Таке просте і водночас зручне й практичне планування дозволяло всім мешканцям збиратися для наради перед Зборнею за лічені хвилини.

Тоді ж було закладено ще кілька важливих міських об’єктів – Сторожову Вежу в протилежній від храму Мудрої Ольги частині міста, яка мала стати спостережним пунктом, а також вітряного млина для переробки багатого врожаю, що його чекали наступного року.

На той час, повідомляє нам писар, у місті панувала повна злагода й християнський спокій. Місто налічувало близько двохсот п’ятдесяти осіб, серед яких було майже двадцять родин і четверо малих дітей.

На початку року 975 від Різдва Христова до міста прибув чималий загін із Києва. Сполохані тривожними вигуками з верхівки храму, яричі схопилися за зброю, яку мали, і всім гуртом – навіть жінки і діти – стали під брамою міста, готові прийняти бій. Військо наблизилося, від нього відокремився статний вояка, що, зійшовши з коня і залишивши зброю комусь із підлеглих, став перед мешканцями, просячи головного до розмови. На перемовини вийшов Яр і, поклавши зброю на траву, рушив уперед. За хвилю міщани зітхнули з полегшенням, оскільки Яр, повернувшись після короткої розмови, повідомив, що це дружина князя Київського, яка хоче оголосити містові звернення від самого князя. Ворота розкрилися перед дружиною, і весь люд поспішив на Вічеве Місце. Потім слово тримав воєвода з Києва. Він розповів, що князя Святослава, гніву котрого завдячував Яроград своїм виникненням, вбито на порогах печенігами ще три роки тому, і княжить тепер його син – Ярополк Святославович. Молодий княжич не бачить нічого поганого в поклонінні єдиному Богові, більше того, сам схиляється до прийняття християнства та хрещення всієї Русі. Натомість загрозу вбачає в печенігах, що, мов голодні вовки, блукають в степу і загрожують мирним селянам від порогів на Славутичі і вище – аж до самого Києва. Виходячи з цього, князь Ярополк Святославович дуже наполягає на тому, аби Яроград, місто чесних і сильних людей, про яке вже ходять легенди землею Руською, визнав його – Ярополка – владу і вимагає розмістити в Ярограді як у місті, що лежить в самому серці степу, частину його війська для боротьби зі спільним ворогом – печенігами. Військо заздалегідь згоджується жити за законами міста, окрім хрещення, і зобов’язується всіляко сприяти розквітові й захистові громади, не чинячи жодних утисків і злих діянь проти мешканців. У випадку, якщо мешканці Ярограда не погодяться з умовами князя, місто захоплять силою й перетворять на степовий форпост, яких би втрат серед міщан і дружинників це не коштувало.

Віче по тому тривало недовго – Яроград довірився милості князя Ярополка Святославовича і пристав на його умови – справедливі й доволі м’які. За один день населення Ярограда виросло майже в чотири рази й тепер становило близько тисячі осіб. Міщани відслужили молебень за здоров’я Ярополка і справили тризну за язичницьким обрядом за загиблим воїном Святославом, на якого зовсім не тримали зла, а лише висловлювали щире захоплення його вдачею.

До Києва було відправлено гінця від воєводи і кількох представників від Ярограда, щоб скріпити мирну домовленість. Дари князеві міщани відправляти відмовилися, кажучи, що їхнє місто, яке вірою служитиме Ярополкові, – і є найбільшим даром, а все інше виглядатиме, як блюзнірство та рабська покірність, а великий правитель заслуговує не рабів собі у підлеглі, а гідних людей, що знають собі ціну.

Того часу літописці зазначають уже перші топоніми, що сформувалися в новому місті. Так є запис про пожежу на Дров’янці, де хроніст пише також і про першого покараного злочинця в місті – «недбалий учень теслі, що запалив Дров’янець із чистої забавки та ледве не згубив цілий Яроград дурістю власною, покараний місячним заточенням до підвалів Сторожової Вежі». Місцевість довкола Сторожової Вежі називалася серед людей Вежне, а місце, де оселилися княжі вої і яке спершу знаходилося за гостроколом – Княжий Горб. Пізніше Княжий Горб та Яроград було обнесено ще одним частоколом, вдвічі масивнішим, ніж первинний, і Яроград перетворився на справжнє військове поселення.

Владу князя Київського яричі визнали, але жили й далі за своїми законами, як і було дозволено владикою. Зокрема, не змушували воїнів князевих хреститися, на відміну від тих селян, що час від часу добровільно приходили під брами міста, шукаючи кращої долі, але й ставити язичницьких божків у межах міста не дозволили, запропонувавши поклонятися їм там, де не буде видно з верхівки Вежі. Княжа дружина на загальному вічі запротестувала, але яричі поступилися лише трохи – дозволили воїнам носити зображення своїх богів на мотузках на шиї або прикріпленими до зап’ясть.

Такі відмінності і стійкість у віруваннях аж ніяк не впливали на стосунки княжого війська й яричів. Ставилися вони одне до одного з величезною повагою і за потреби радо поспішали одне одному на допомогу в справах як побутових, так і оборонних.

Року 979 від Різдва Христова завдяки легендам, що розповідали про Яроград неймовірні речі, завдяки періодичним набігам печенігів, що гуртували мешканців перед лицем безжального врага, а також за сприяння князя Ярополка, що дуже турбувався про місто, населення Ярограда сягнуло двох із половиною тисяч душ, що жили «як сім’я велика і братерська». За чотири роки після прибуття князевої дружини до Ярограда, під стінами міста відбулося сім зіткнень із печенігами, і кожне з них завершувалося тим, що кочівники розвертали коней і зникали на сході – там, звідки приносив їх гарячий степовий вітер.

Пропорційно до збільшення кількості населення збільшувалося й саме місто. Десять років після заснування Яроград виглядав уже так: обнесений невисоким тином Вільний Город, що забудовувався колами від Зборні та Вічевого Місця, де височіла церква Мудрої Ольги, вітряк та аж три сторожові вежі; поруч, на відстані півверсти стояв Княжий Горб, обнесений міцним гостроколом; ці дві частини міста були обгороджені одним загальним масивним тином, в середині якого на вільному місці були хлібні поля; за цією загальною стіною продовжували будувати свої хатинки новоприбулі, і їхнє поселення також було по периметру відгороджене від степу тином, над яким височіли дев’ять сигнальних башт.

Яроград являв собою тепер міцну й непоступливу, насамперед через завзятість і відданість мешканців, фортецю, що мала бути першим місцем оборони Русі від жорстоких кочівників.

Року 980 від Різдва Христова дійшла до міста вість, що Ярополка скинув із трону княжого його молодший брат Володимир і тепер княжить у граді стольному. Мешканці були одностайні в своєму рішенні – визнати нового князя, щоб уникнути непорозумінь і зберегти Яроград, але поводитися з новим властителем не втрачаючи власної гідності, бо «хто рабом виглядати хоче, хай на схід сонця до печенізьких отар іде ‒ там таких люблять».

Року 982 від Різдва Христова до Ярограда прийшли перші чужоземні торговці, вірмени та юдеї. Привезли з собою десятки возів найрізноманітнішого краму й звернулися до громади з проханням виділити їм ділянку в місті, де вони могли би торгувати й жити. Яр, промовляючи від імені всіх мешканців, дозволив іноземцям поселитися в улоговині якраз між Княжим Горбом та Вільним Городом, щоправда, з умовою, щоб приїжджі мужі навчилися розмовляти «по-місцевому, аби ніхто нікого не дурив і всі одне одного розуміли». Тих, хто проживе рік у місті й не оволодіє місцевою говіркою, належало виганяти за тин, забравши товар. Така умова зіграла на руку містові – іноземці справді намагалися порозумітися з яроградцями і, коли це їм зрештою вдалося, полюбили їх всією душею, після чого покинули думки про збагачення, з якими, як відомо, торгівці їздять світом, і почали серйозно перейматися справами громади. Зокрема, більшість чужаків охрестилася, дехто випросився у громади до школи й у вільний час учив охочих дітей своєї мови.

У ті ж часи між Горбом та Городом було засновано Низький Торг, де можна було купити, виміняти чи навіть випросити щось потрібне або просто приємне. Поява купців у місті підштовхнула торгівлю, і згодом вже місцеві мешканці часом виїздили на довгих возах до Києва та Переяслава на торговиці і на повен голос славили яроградське зерно, шкіри та посуд.

Року 987 від Різдва Христова до Ярограда приїздив князь Володимир. Міщан вразило, що їхній правитель прибув до міста абсолютно тихо, несподівано і без жодної свити – лише з двома охоронниками. Літописець розповідає, як посеред білого дня з храму Мудрої Ольги заголосили одразу в кілька голосів, люд водномить зібрався на Вічевому Місці, і зі Зборні вийшов Яр у супроводі миловидного зрілого мужа. Чоловік виявився Володимиром Святославовичем, перед яким умить впали на одне коліно присутні. Князь просив усіх встати і продовжувати займатися своїми справами, а Яра просив показати йому град. Одна з найстаріших легенд Ярограда розповідає, що остаточним поштовхом до рішення хрестити народ руський стало те, що Володимир був приголомшений порядками у Ярограді, який існував, як відомо, за християнськими законами.

Князь гостив у місті тиждень і встиг ознайомитися з укладом міста, вільно, без дружини ходячи вулицями й розмовляючи з випадковими перехожими. Від більшості торгівців того часу можна було почути ще впродовж років п’ятдесяти, як одного дня князь Володимир саме в нього, обраного купця, одного прекрасного дня придбав хлібину.

Від’їжджаючи, Володимир Святославович пожалував Ярограду герб – два перехрещених колоски пшениці, які від цього часу були неодмінним знаком усього, що виробляли чи будували міщани, а також обіцяв прислати з Києва майстрів для благоустрою вулиць.

Року 988 від Різдва Христова було похрещено Русь. Для Ярограда ця подія стала дуже важливою, оскільки в той день Володимира супроводжував Яр – наймудріший мешканець Ярограда. Таким чином, слава Ярограда вперше не примарою, а великим мужем сягнула найвеличнішого з усіх міст Європи – стольного граду Києва.

Літописець, описуючи радість яричів з причини визнання їхньої віри, зазначає, що Яроград став єдиним містом Русі, де ідоли та їхні поклонники не трощилися і не знищувалися бездумно, де запеклі язичники не втягалися силоміць до води, а їм було надано вільне право дотримуватися своїх вірувань і надалі. І правда, промовляючи до громади, повернувшись із Києва, Яр звертався до князевої дружини: «Ви браття наші, але не за вірою, а за волею. Не нам вирішувати, яким богам ви волите служити. Ви ані словом, ані ділом не образили віри нашої в той час, коли вона була ще забороненою, тож і ми не заподіємо вам шкоди. Якщо хто хоче – охрестимо. Якщо не бажає – носіть надалі свої поганські образки на шиях і зап’ястях, жодного з нас це не ображає». Товариство вітало цю промову схвальним ревом, а вої, що вже боялися за свої життя, похилилися на коліно перед громадою і пообіцяли в разі потреби захищати Яроград до останньої краплі крові. По цьому кілька днів тривали гуляння та учти по всіх усюдах, і хмелю випито було без міри».

(…)

читати