Завантажити

підвестися.
— Іваночку, та озвися ж до нас хоч словечком! Та чого ж на тобі така біла сорочка?
— А я сьогодні переходив у другий клас, — сказав Орлюк, щасливо посміхаючись.
— Да там же війна, де ти був? — поспитала мати.
— Війна, мамо... Там все. Всенький світ. А видно!..
— Горить?
— Ой горить!.. І видко, мамо, на сто років уперед.
— Та й коли вже воно скінчиться?
— А наказ же був.
— Який наказ?
— А шукай мене, моя мати. Шукай мене, моя мати, в степах край дороги. Там я буду, моя мати, тричі зимувати, своїм чубом кучерявим степи устилати, своїм тілом комсомольським орлів годувати, своєю кров'ю гарячою річки виповняти, людство визволяти.
— Так це ж пісня?
— Ні, співаємо іншої. Ось пісня, — посміхнувся Орлюк і стиха заспівав: “Дівчино Уляно, збуди мене рано, та так збуди рано, а ще й не світало. Щоб у барабани та не вибивали, золотії труби та не вигравали...”
Уляна не витримала пісні й тихо заголосила.
— Ну, а це що за мертвяки? — запитав дід, показуючи на побитих фашистів у ногах Орлюка на дні човна.
— Це вороги, — сказав Орлюк. — Я був навідником. Кричу — вогонь на мене! Вогонь на мене!.. Вони до мене: “Вер іст дорт?” А я: “Смерть!” Ай!..
Гітлерівці тримали його за ноги задубілими руками.
— Втрачаю свідомість, — сказав Орлюк тривожно й голосно, неначе щоб пробудитись, зупинити прудководу річку. Він лежав на полі битви в крові й бруді, вчадівши від трупного смороду.
Потім, непритомніючи, він знов полинув додому, але вже не міг наблизитись.
— Гей, гей!.. Уляно!.. — гукнув він до своїх рідних, простягаючи руки, але вони хутко віддалялись. Щось нестримно несло його геть з рідного саду.
До Орлюкової хати підходили з Західної Європи найогидніші її представники — гітлерівські фашисти.
Вони ввійшли в село під барабанний дріб і музику губних гармошок. Вони стукали в кожні двері, в кожне вікно. Вони майже всі щось їли, жували, деякі здавались п'яними. У водяних очах окупантів заяяла духовна вбогість.
Йшла війна в ефірі. Відбувалися сутички між радіостанціями. Радіостанції Берліна, Києва, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима розносили по всьому світу промову фюрера України Еріха Коха:
— На безмежних просторах України є земля для всіх солдатів. Солдати, ви мені можете повірити, що я витягну з цієї країни останнє, щоб забезпечити вас. Сорок п'ять гектарів на солдата! Ось що значить воювати, коли тебе веде Гітлер!!!
— Хайль! Хайль! Хайль! — хрипів ефір.
— Говорить радіостанція імені Тараса Шевченка! Дорогі товариші робітники, колгоспники й трудова інтелігенція України! Гітлер і його банди прагнуть завоювати світ і створити світову рабовласницьку імперію...
— Говорить Будапешт! Хайль! Хайль! Хайль!
— Говорить Берлін! Солдати! Збувається вікова паннімецька мрія об'єднання Балтійського й Чорного морів під скіпетром фюрера! Хайль! Хайль! Хайль!
— Говорить Москва!.. Що сталося б з людством, коли б не було нас. Радянського Союзу? Де черпали б народи силу й мужність в боротьбі з фашистським гігантом? Куди покотився б світ? В яку безодню?..
— Говорить Берлін!.. Убивайте, вбивайте, вбивайте нещадно партизанів і всіх, що діють разом з ними, наказую в полон не брати й не розстрілювати, а тільки вішати.
— Говорить Москва!.. Брати й сестри! В цій велетенській боротьбі двох світів вирішується доля Радянського Союзу, а з ним Української Радянської держави. Вирішується питання життя народів взагалі і нашого народу. Чи розвиватиметься наша культура, чи загине разом з нами? Чи буде Україна вільною Радянською республікою, чи щезне й обернеться навіки в фашистсько-німецьку колонію?..
Тоне звернення уряду в хрипінні й витті радіостанцій Заходу.
— Хайль, хайль, хайль! — вигукували продажні диктори цілої майже Європи, а слідом за ними надривали голоси й нужденні українсько-німецькі націоналісти.
Але ось радіостанція Тараса Шевченка знов заволоділа ефіром:
— До зброї, народе-воїне, до зброї! Винищуйте, громіть фашистського звіра! Хай до неба здіймається священний вогонь ненависті до окупантів! Слава крові вашій і безстрашшю! Смерть фашистським окупантам!
— Говорить Москва! Говорить Москва! Говорить Москва!
— Живу! — прошепотів Орлюк сержантові Дубровіну, що підбіг до нього. Ані кровинки не мало вже в собі його обличчя. Дубровін сам був поранений в голову, але йому ще вистачає сили підняти Орлюка.
— Живемо... Звичайнісінька рана... Ага, друга. Ух, ти!.. Тамуй кров! Затискуй!
— Не кидай мене, Степане.
— Не чую. Глухий!
— Не давай мені лягати! Тримай на ногах!
— Ага! — відказав Дубровін. — А ти опинайся, топчи її!
— Топчу...
— Топчи, не давайся!
— О Стьопо! — заскреготів зубами Орлюк. — Топчу...
— Топчи-и! Ми ще себе покажемо! Ще вони побачать нас усі! — Дубровін глянув на захід і взяв Орлюка на плечі.
Поранені виходили з

читати