Короткі зустрічі на власних похованнях.

Скупа сльоза.

Сто грам і бутерброд.

Щороку саме так.

Листівки. Привітання.

З свободи днем.

Мій окупований народ.

 

***

 

Зібралися в дорогу.

Новенький.

Щойно з масла реманент.

Обличчя витерли дубовою корою.

Махали рідні.

Плакав сивий мєнт.

І піп хрестив тремтячою рукою.

Ну, ніби все, як слід.

Як у дідів.

За спиною манатки.

На грудях знак.

„Той, що пішов шукати ворогів”.

 

***

Йдемо шляхом.

Курним та битим.

Яких сотні по Україні.

Простягнулося.

Звичайний шлях.

А те що піт тут чи кров пролита.

Вбито в пил.

Надійно забулося.

Кров чи піт.

Це не змінює враження.

І розораних курганів приреченості.

Хресний хід.

Перезавантаження.

Зміна цінностей на суперечності.

Йдемо шляхом.

Курним та битим.

Не приймає чорнозем асфальту.

В тих місцях.

„Де лягло спочити...”

Все. Спочили.

Остання Мальта.

Йдемо шляхом.

Ні, Шлях йде нами.

Чи не звідси коріння шляхетності.

Тонкість вражень.

Життя-екзамени.

Зміна цінностей на суперечності.

 

 

Середина спеки.

Середина життя.

Напевно тому й називаєшся літнім.

А не осіннім або зимовим.

Це неможливо зрозуміти в умовному квітні.

Безглузді дурниці.

Непотрібні.

Хоча колоритні.

Напівповний.

Чи напівпорожній.

Намагаєшся зрозуміти.

На межі.

Чи вже за межею.

Босоніж. Не побіжиш.

Час збирати розкидане Нею.

 

Застережень.

Дванадцять речень.

Сонця промінь цілує в губи.

Ми приречені на самозречення.

Граєм в бісер.

Та мідні труби.

 

 

Один одному нічого не винні

Перебігла дорогу

Подумки.

З того боку

Залитого сонцем.

І розграфлений асфальт Києва.

Видається наповненим знаками.

Так і є

Тільки хто здогадається.

Хто збере їх до купи.

В жмені.

А асфальт, як завжди латається.

Мріє стати зеленим лугом,

або річкою.

Що рівновіддалено.

Від реалій.

Але він мріє.

Пробивається трава крізь нього.

Калюжі щодня ширшають

Порожнини цивілізації.

Це неважко.

Лишити в спокої -

Триста років.

Реалізація.

 

 

Герой завжди повинен бути сам.

І тільки листя пада на обличчя.

Не холодно.

До Біблій тулиться Коран.

Ти палиш десь у кулі на узбіччі.

Не тут.

Але іще не там.

Між пальців струменіють протиріччя.

І вже твої відлито

Дев’ять грам.

Як шкода світ.

Як шкода потойбіччя.

Герой завжди повинен бути сам.

 

 

Історія нічого не навчила.

Упевненість у виключності миті,

Упевненість у докорінних змінах.

Але Дракон уже розправив крила.

Але Дракон уже шматує сіті.

І влада справді добра, як ніколи.

Бузок цвіте весняними садами.

Патріархально:

діти йдуть до школи,

І п’ють портвейн подільські Далай-Лами.

Історія нічого не навчила.

І знов портрети на державних стінах.

І знов газетам місце у клозетах...

Здобудь країну,

У Дракона – крила

І впевненість у докорінних змінах.

 

 

Залізним вовком сісти на дорогах.

Від Києва до темного Полісся.

Вони прийдуть.

Упевнений.

З порога.

І принесуть з собою лихоліття.

 

 

 

Святі ліпили горщика.

Не доліпили.

З землі на небо.

Вже будують автобани.

Колишні митарі, розбійники.

Так само.

Шукають Істину,

а на долонях рани.

Співає півень тричі на світанні.

Сухого хмизу

догорає гілка.

Відповідальність

гримає у двері.

На обрії народжується ранок.

І тихо плаче

по тобі

сопілка.

 

 

 

Питання

заслуговують померти

Ти маєш вбити їх, а не вони тебе.

Можливо надто

різко та відверто.

Можливо так ніколи та ніде.

Але повір.

Розвісивши вздовж стріх.

Постріляні безглузді запитання,

Дав відповідь.

Візьмися за батіг,

Почни з своєї спини виховання.

Питання заслуговують

на смерть.

Це їхня доля, сенс їх існування.

Коли усе

навколо шкереберть.

Дай Відповідь дорозі на світанні

Дай приклад щирості.

Будь чесним до кінця.

Брехня солодка.

А солодке шкодить

Твоїм зубам.

Не звикни до вінця.

Ні лавр, ні терен –

тільки Шлях нас робить.

 

 

Простіше не буде

Буде тільки складніше

Застудженим горлом

Повітря Ловити

Шукати щодня

Хто буде ніжнішим

Хто буде надійним

З ким не болітиме...

Простіше не буде

Простіш не буває

Завжди по живому

Хіба ми не люди?

Всіх страчено

Визнали очі. І губи

Як прірва між пеклом і раєм

Простіше не буде

Простіш не потрібно

Триває екзамен, Він зважує долі

Життя вже розміняно

Потрібним калібром

Розважливо й впевнено

Рятуєш від болю

Простіше не буде

Впевненість в цьому

Як сум за бездумно

Загублену цноту

Рятуєш Її від

розпачу та грому

А вічність на шиї тягає гарроту

Простіше не буде.

А ти так хотіла,

Щоранку купатися в теплих долонях.

Це так драматично

Ми зрештою люди

За крок до кохання

... і срібла на скронях.

 

 

Покоління зраджених.

Покоління приречених.

Втоптаних в залишки брудного снігу,

В скло і бетон

Тимчасового Царства.

В цю абсолютно безглузду відлигу.

В тяжкість похмільних

вранішніх спогадів.

Хто там кричить? Не я – гарантовано.

Думки-собаки

гризуться за кістки.

Каміння посіяно, безнадійне врятовано.

Покоління зраджених.

Покоління розлучених.

Для суспільства втрачених першочергово.

Це головне.

Без перекручення.

Ваш президент – священна корова.

Жодного натяку,

тіні усмішки.

Власне так є і так має бути.

Як би там що,

Хай живе Республіка!

Хто там? – Сократ. – Тримай отруту.

Таке життя,

безбарвна мозаїка.

Така ця правда, куди подіти.

Якби би там що,

Хай живе Республіка!

В чергу за кулею, курвині діти!

 

 

Раптово принишклі перехожі.

В повітрі тільки трамвайний стукіт

Карбує обличчя. Такі несхожі.

Такі пригнічені.

Відлунням пафосу вчорашніх мітингів

І самозречення.

Душа скалічена

І скільки втрачено – не перелічено.

Торішнім снігом

слова застуджені, слова приречені.

Агрегор вперто з піску надій будує речення.

Напевно варто покласти край,

напевно треба.

І вже відходить старий трамвай.

По рейках.

В небо.

 

 

Поставим крапку.

Винайдено скло. І порох.

Діалектика прориву.

І відповідь.

Вже зрозуміло хто.

Своїм. Напевно, абсолютно безнадійним.

Прокуреним та зірваним.

Єством.

Підніме ту 4-ту кулеметну.

На нібито бунтівний Арсенал.

Це будеш ти.

Який сьогодні засинає.

В своїй колясці. Під незмінне М1.

Який постійно крутить твоя мама.

Три роки поспіль – 2-ий курс у ПТУ.

Ну, а в цілому, тепла та прийнятна.

Немає батька. Як кажуть, Республіки син.

І ти засинаєш під М1,

як під постріли М16.

Лише стеля твоєї кімнати.

Відбиває індиго очей та аури.

Вже сформована особистість.

У в‘язниці тіла та пелюшок.

Ти ще скажеш своє „Досить”.

І поставиш впевнену крапку.

Засинай спокійно, малий.

Життя буде справді цікавим.

Бо життя - це дорога в вирій.

А не просто якесь RNB.

 

 

 

 

 

Бойовик повертається до рідного аулу. До нього підбігає син. Хвалиться новим годинником.

- Де взяв?

- На АК поміняв.

- Прекрасно. Прийдуть вороги.

- Спалять твій аул.

- Застрелять твою матір.

- Зґвалтують твою сестру.

- Що ти їм тоді скажеш

- – «Пол-второго»?

(притча початку 90-х)

 

Ховайте душу й очі.

Переповнені брехнею та зрадою.

Зрештою, Вам залишаться.

Лише довгі суїцидні ночі.

Наодинці з темним Кабміном

та ще теплою Верховною Радою.

І можливість піти покаятись

До Собору.

Упасти навколішки.

І під шелест листя осини.

Розбивати дурного лоба.

Об столітню бруківку Києва.

Це нестримне бажання з‘явиться.

Дуже скоро.

Бо життя минає.

І інакше лунає Шопен.

З кожним разом,

все більше по тобі.

І чіткішими стають літери.

В тому місці, де про Карфаген.

І колись ще прийде усвідомлення.

Дуже тихо.

Запізнілою карою.

Що все те,

чим ти звик оточуватися.

Це старий зачумлений мотлох.

У такому ж старому бараці.

А ти просто був старшим на кухні.

Упродовж своїх двох каденцій.

Що тоді ти скажеш Країні?

Подивившись на свій „ролекс” -

Компенсацію за ЇЇ Мрію.

„Пол-второго”.

Я майже впевнений.

 

Ми лишаємось на цьому березі.

Де в повітрі запах липи й свободи.

І багато інших речей.

Які ви собі не уявляєте.

Ми пробачимо вас.

А потім.

Розберемо між нами моста.

Без ніякого символізму.

В абсолютно буквальному значенні.

Без такої для вас звичної

Матюгальні і тирення дров.

Ми не будемо вами лякати

Навіть самих відвертих непослухів.

Просто ми гуманісти.

А дітям

Краще слухати інші казки.

І лише вітряним вечором.

Долітатиме ваше „Агов”.

Ми навряд чи вас коли згадаємо.

Бо про вас або добре або...

 

 

 

Старий Імператор

виходить на площу.

Вмивати сльозами обличчя і брами.

Своєї гвардії.

В їх очах – презирство.

Що довго збиралось

в мандрівках по світу.

Ні краплі довіри.

Ні краплі вірності.

Що ж ти зробив з усіма нами?

Тобі в пронизливий

грудневий холод

З усього світу летять телеграми.

Якісь безглузді нещирі речення.

Тебе вітають.

Тобі нагадують.

Сиплять старими

Цвілими штампами.

Про мир і банківське забезпечення.

Про можливість відвідати

разом з родиною

Таке миле тобі Закерзоння.

І ти майже готовий в це вірити, та

Телеграми ламаються

в руках глиною.

Залишаючи тебе на одинці з безсонням.

А твою Гвардію не вміщають вулиці.

Їй тісно на площі

перед палацом.

Недужий Імператор, і твої милиці

Вже стали символом імперської влади.

Можливо наступник,

навіть буде змушений

Теж тягати їх за собою.

Хоча навряд чи.

Ти будеш останнім.

Це єдине, що ще зробить твоя Гвардія.

Тебе поховають як царя і героя.

Така брехня в інтересах нащадків.

Від тебе в історію

візьмуть найкраще:

Твій гордий профіль і міцне підборіддя.

Все інше

буде належно прикрашено.

НІХТО не напише, що ти був негідник.

Ми втомились

від підлості і зрад, Імператоре.

Тому ти будеш останнім і першим.

Спілберг напише тобі історію.

І ніхто інший.

Чого б не коштувало

Це твоїй країні і твоїй Гвардії.

І нехай тільки спробує

він відмовиться.

Описати тріумф і твою Глорію.

І твої руки.

Великі й чесні.

Імператор, на тебе чекає площа.

На твої слова й діоксинові сльози.

Виходь. Хай це буде твоя Проща.

Твоя Гвардія. І твої морози.

 

На площі

падав дощ.

Змиваючи бруд та гамір.

Присмак відстріляних гільз.

Нереалізований намір.

На площі

падав дощ.

Розбиваючи граніт в порох.

Не чекаєш.

І навіть, „не ждешь”.

Ти – в метро.

Пацюки – по норах.

На площі

падав дощ.

На старі незагоєні рани.

На коросту „березовых рощ”.

На будинки твоїх ветеранів.

На прокурені рози вітрів.

Над розбитим залізом зупинок.

На лобастих священних корів.

Тихо сіяв себе Відпочинок.

 

 

 

Побачення.

Від акцій до акцій.

Мигдаль очей.

Та хронічна втома.

Під парканами адміністрацій.

Під відбитки криці і хрома.

Неможливість в кожному русі.

В стиглій каві та sms-ах.

Навіть в Банкової дусі.

Навіть в Імперії інтересах.

Побачення.

Від акцій до акцій.

Подумки вже рахуєш втрати.

Півроку колаборацій.

Півжиття до простого свята.

 

 

Перезимую.

Нікуди не дінусь.

Від Весни.

А вона – від мене.

Засинатиму під старі пісні.

Під зірками.

Під нота бене.

Перезимую.

Спалю мости.

Розвію попіл уздовж Подолу.

Глобалізація.

Кричать коти.

Ти голосуєш за Кока-колу.

Перезимую.

Не в перший раз.

Найголовніше.

Вино і бджоли.

І Бог, звичайно, не видасть нас...

Бо Він не зробить цього ніколи.

 

Любов.

Двадцять п’яті кадри.

Де хтось попіл ногою ворушить.

І розбите збирає до купи.

Загубились ключі.

Від Раю.

Перед очима.

Дверей замок.

Щось важливе в кишенях шукаєш.

...життя у горлі не прожований шматок.

 

 

 

 

 

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

 

Ще вчора Фінський.

З запахом сечі.

З якого в тамбур. Як у Царство Боже.

П’ять рибин і московські калачі.

Короткий шмон валізний уночі.

Золотоверхий.

Випадкові перехожі.

Самотні краплі. На віконнім склі.

Уламки долі в світла переливах.

Чиїсь обличчя. Ледь знайомі.

Геть чужі.

І напівтіні.

І напівножі.

І телеграми на північних крилах.

Холодне море. Тогорічних сліз.

Сухе обличчя і вологі вії.

І перехрестя. З гумою коліс.

Рука на підвіконні.

Ладить кріс.

З Грушевського вертаються повії.

 

 

 

 

Усамітнення. В очей бійниці.

Навіть світло весняного сонця.

Не проб’ється.

Хіба де-не-де.

Чутно запах цитрин та кориці.

І, можливо, Твій запах.

Хоча ні. Пусте...

Перевтома.

Лише здається.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Крок за кроком.

Торішнє листя.

Хтось під ноги кидає навмисно.

Ненадійно збудовані житла.

Переповнені самоіронії.

Самовизначення

Платять мито.

Чи знають кому.

Створені для поглядів й доторків...

 

 

 

Вже стіни Карфагену плачуть воском.

В передчутті повернення пророків.

В передчутті затоплення порогів.

Не усамітнитись.

Довкола, триста років

Самі раби.

Самі пусті дороги.

Горять стовпи.

На них останні Люди.

Або ще ті, хто не продав подобу.

І натовп підкидає хмиз в багаття...

Довкола триста літ - одна худоба.

Горять стовпи.

І світ стає світлішим.

В полин – обличчям.

Винні кляті гени.

Запам’ятати.

Завтра буде іншим...

Вже плачуть воском стіни Карфагену.

 

 

 

В цьому світі так мало твого.

Стілець в кутку

І право стирати пил з картин.

А за всоте оббитими порогами.

Чиясь тінь.

Одін чи інший один.

І солоність кинутого на вітер

Не почутого напевно ніким.

Ось так і лишаєшся

Стояти осторонь

Цього світу

молодший син

 

 

Дурна голова.

Втомлені ноги, як наслідок.

Переслідувань

Що, як відомо, ведуть в Рим.

Там таким „всегда будут рады”.

Арени пісок - тільки їм

Найкращі ґрати.

Та інші принади.

Сухого хмизу найсолодший дим.

І всміхається Колізей

Масними очима та лавками

Що затерті до дірок та шпарин

Суд присяжних

Вина й телебачення

Не пізніше семи годин.

Вимагає

За своє пробачення.

До побачення.

Ніяких пробачень.

Пийте смагу зі спалених шин.

Або, що там у вас замість неї.

Анексовано-кримський шмурдяк

Найкращі враження

ліки від гонореї

Або для

Якщо вживати неТак.

 

 

Тільки так, і ніяк інакше.

Дивність збігів.

Семіотика.

Ти

В марних пошуках втрачених визначень.

Розриваєшся до хрипоти

В канцелярських зашморгів

тісняві

І блювоті банкетних зал.

Перископно шукаєш Істину.

Методично.

За кварталом квартал.

Тільки так.

За лаштунками сцени.

Екзистуючи,

не надмірно вкрай.

Перебираючи власні кістки та гени.

Легіони відходять в рай.

Дивність збігів.

Життя динаміка.

І константа окремих думок.

Спокій внутрішній,

Ойкумени –паніка.

Легіони.

За кроком крок.

 

 

Крізь розбиті вікна маршруток.

Своєчасність.

Проголошених голосно.

Запальних.

Проте переконливих.

Чорноземно-ґрунтовних промов.

І короткий, як життя, погляд.

Через натовп розгублених бюргерів.

Несподіваний в цьому обрамленні.

Звідки ти взяла ці очі, дитино

Хто навчив тебе так дивитися.

Хто дозволив і хто пробачить.

Розмірковування, рухів виваженість.

І кармічність плям від олив.

Через Нижній.

Трамвайними Рейхами.

Зупинись.

Не вплітайся в напрямок

Несумісних з життям поглядів

Безперервних осінніх злив.

Припини.

Не торкайся подихом

Крижаної самодостатності

Перетягнутої тісняви

цих великих вологих судин.

Безперечно без цього досвіду

Ти скоріше знайдеш,

Ніж згубишся.

У вітальнях з брудною підлогою

І розп’ятих на стінах картин.

Крізь розбиті вікна маршруток.

Повертатися до самовпевненості

До чітких життя орієнтирів

І щасливо усміхнено їхати.

Не кидаючи стрімких поглядів.

На роботу.

У Київмлин.

 

Одержимі чеканням змін.

Недалеко, здається, за рогом.

Народилась людина.

А змін все нема і нема.

Тиша.

Невже черговий дільничний

Народився

Сова ногами.

Пускає бульки.

Тиша.

Абсолютно німа.

Чути дзвін нервів

І потріскування жадоби змін

Теж натягнутої.

Між старими будинками.

Знизу їхня Республіка

Намагається встати з колін.

Пам’ятай.

Твоя на них не стояла

В Неї рівна міцна спина.

і очі.

Мудрі великі очі.

Здається десь зовсім поряд

В лабіринтах великого міста – Вона.

Чекає на тебе.

І твоє прагнення змін,

насправді,

Це прагнення повернути Її.

Єдину.

Втрачену ще в пологовому.

 

 

 

Ножі освячено.

Запалено хрести...

А хтось вночі

запалить

податкову.

- „Каторий час????”

- Час сплачувать борги.

Причастя.

Перебіжчиків відлови.

Розбиті шибки.

Вулканічне скло.

Зубами в брамі відгризаючи шеврона,

Молитись вчиться вже якесь жандармське чмо.

Невідворотність випущена з лона.

Ножі освячено.

Присвячено вірші.

Розібрано паркани і бруківку.

Надворі знахабнілий Листопад.

Надворі спроби перешкодить Вчинку.

Під ноги: листя та шматки газет,

Папери з грифами,

Підлога коридорів.

Пуста квартира. Борщагівка. Лавагет.

Під вартою вчорашніх Командорів.

Дроти провисли.

Безнадійність телеграм.

Ніхто не відповість каліграфічно.

Листо′пад.

Самураї монограм.

Вже ешелоном відправляються у Вічність.

Ніхто не відповість.

Нема кому.

Палають перфокарти. Збій Системи.

Холодний вечір.

Ближче до вогню.

Десь плачуть воском стіни Карфагену.

 

 

Знову від нас відсунули обрій.

Вкотре.

З шахівниць на підлогу.

Скільки ще років.

Кроків.

Безнадійної звитяги.

Скільки ще смертників

Вийдуть на стежку.

Яка не закінчується зупинкою гастроном

Або галантерея

Скільки

Не відповідай

Лови широко відкритими очима

Цю весняну вологу

Яка падає на тебе

Зародившись десь високо

В Святому Палестинському небі

Відчуваєш її смак

Смак праматері

А під тобою тріщить лід

Тонкий, як пелюстки deserte rose

Але так навіть краще

Всією вагою притулитись до нього

І всотувати в себе вологу

І спокій

Перепочинок

Перепочинок буде коротким.

Знову мінують наші дороги

Мінують наш Шлях.

А самі в цей час летять в прірву

По своїй вертикалі влади.

Піднімайся.

Стоячи по пояс у житі.

Час ловити.

Адже вони, можливо, теж чиїсь діти?

 

 

Твоє майбутнє.

І моє минуле.

Принади передмість

Та ділення на нуль.

Розхристана.

Розп’ята Субкультура.

Потреби часу.

Необхідність срібних куль.

Спеціалістів вижити у місті.

Знавців метро

І панцирних колон.

Всіх тих, кому кордони надто тісні.

Через кого проходить держкордон.

Твоє майбутнє.

В блисках ноосфери -

Старий мудак.

Риторика питань.

В прямих ефірах „п’ятого” і „ЕРИ”...

Або гірка офіра спецзавдань.

 

 

 

 

Заголовок.

Звичайний ранок.

На невипрасованому листі.

Пляшка “Таврії”- на сніданок.

І чому ти у цьому місті?

Помилково.

Лише осінь знає.

Та недбало забуті газети.

Ми ніде.

Нас давно немає.

Тільки мить і холод “Беретти”.

Рівновага.

В сумних калюжах

Скільки болю сховалось в вії.

Розуміння.

Цей світ недужий.

Абсолютно чомусь не гріє.

Довгий шлях.

Від воріт до лісу .

По абсурдний юнацький сором.

За свою героїнову кризу.

За роботу нічним дозором.

Колисковий

глухий постріл.

На старих етикетках гадаєш.

І дорога.

Не така вже й залізна.

Тільки ти.

І кого караєш.

 

 

Розмірковуючи над принадами консумеризму

Тягнути крізь зуби, як смертельні образи

холодний ірландський віскі

Навпроти місцевий вікарій

З колоніальними зморшками на шиї

В жодній утопії такого не має

Хіба, що синтезований

З крові католицьких немовлят.

І час-від-часу кидати на Сен-Жермен

Повний синівської пошани і вдячності

Не надмірно тверезий погляд

Маскувати обличчя пихатими посмішками

Взятими на прокат у голлівудських пройдисвітів

На них відбиватиметься слайд-шоу

Як на склі православних ікон

(Ти ще пам’ятаєш, як виглядають ікони)

Обличчя відставних герілья

Які ніколи не їхали до Болівії

Що вони забули в тій Болівії

Спокійно доживають віку на своїх латинських ранчо

Надзвичайно милі сусіди.

Що люблять дітей та собаку.

Немолоді німці на прізвище Борман.

Схожі на пару пекінесів-перевертнів

 

 

 

Розкидані

по брудному асфальту

По бруківці київських спусків

Між Дніпром і загатами площ

Випадкові учасники й свідки

Ракетних невдалих пусків

І морозних брехливих прощ.

Наче бісер.

Перед свинячими рилами

Імпотентів і спадкових невдах

Гетьманів на годину

Атлантів, підпираючих дах.

Розкидані

по сторінках історії

По узбіччях

І по сходах біблейських веж

Не враховані

В загальних містеріях

Загублені між моральних меж.

І роками птахи

б’ють шибки.

В перехреснім вогні вітрин

Мандрівні

передчасні свідки

Чистоти своїх власних колін...

 

 

 

 

 

Ласкаво просимо.

Ось так живе сучасність.

Розірвана між Лебедем і Раком.

Чумацький віз.

Твоя спадкова власність

Сузір’я у прокурених кімнатах.

Гардин тривожність

Гіркота полину

Свідоцтва й знаки

А стяги наших Революцій

Втоптали в глину

А тіло наших Революцій

Гризуть собаки.

Тобі, булавний, бандероль.

Бушлат штрафбата.

І самогоном смердить конвой.

Відзнаки здати...

 

 

 

 

Забито цвяхи

Спускають воду

До Суду залишилось небагато.

Гірчить полин

А залишкам народу

Лопат присвята.

Твоїх очей.

Спокійне дно.

Вже ждуть потвори.

А месіанський календар

Сонет повтори.

Лахміття хибнощів

Красу і сміх

Оскал протесту.

Не повернутись

З твоїх доріг

Вогню і хресту.

Забито цвяхи

І труну

впустили в яму.

І тільки криці відчуття

Поверне тяму.

 

Прагматичний характер логіки.

Традицій тьмяне тло.

Навіть не пазли.

Так – дитячі кубики.

Врівноважують полотно

Історичних помилок,

І наших, мала, перепуть.

Кубометрами території

Через сотні самотніх гілок

Невстановлена Директорія

І на Схід відчайдушний ривок

Через сиві поля. Засипані

Палим пір’ям осінніх крил.

Верифікація спостережених

Випадково у небі шпарин.

До повернення метафізики

Лише милиці духа - слова

І вже звикла нічна задуха

І олива, фортеця, сова...

 

Шматки старої мішковини.

Сталевий профіль герба.

Черговий вибір.

Когось чекає калина.

На когось – паля, петля і верба.

Когось сухостій зачекався надмірно

І Арсеналу розстрільний мур.

Підраховано, зважено – все вірно.

На тілі Країни сліди тортур

Вимагають від тебе адекватності дії.

Послідовності кроків.

Ваги хвилин.

Тобі платити за Її мрії.

Тобі припиняти чумний карантин.

Не варто боятись ганьби чи болю.

Ми всі померли давним-давно.

Це останній шанс.

Його милість і воля.

Безсмертя...

Чи напалмом залите дно.

 

 

 

Ось і межа.

А ти збирався повертатись.

Мемуари, теплий хатній халат.

Це не твоя земля.

А тому й не твої спогади.

І залишиться третій зайвий.

Бо останній завжди собі, брат.

І тому не тобі повертатися.

Тріумфально.

Між ліхтарних плям.

По залитим вдячністю вулицям

„Где-то тихо спит гаолян”.

Не тобі.

Здичавілим собакою.

Тихо вити на зорі Кремля.

Безпонтова звитяга = відзнакою

Й 2х2 = не твоя земля.

 

 

Можливо справедливості нема.

А тільки ніч і довгий шлях до неї.

І вздовж дороги тисячі облич.

Мовчазні. Хочеш кликати. Не клич.

Такі самі. Команда Одіссеї.

 

Можливо справедливості нема.

Є тільки ніч і довгий шлях додому.

І за порогом зарегоче сич.

І ностальгія сяде пліч-о-пліч.

І вип’є чаю і варення з брому.

 

Можливо справедливості нема.

Гіпотетично, як і все, що було.

Є тільки вічність. Брама і пітьма.

І навіть ніч залишиться сама.

Були свічки. Ймовірно їх задуло.

 

Можливо і не буде перемог.

А лиш пожеж нестомлені заграви.

І горизонт. Перетин наших меж.

Можливо дзену перемога теж

У необхідності відмовитись від кави.

 

Можливо і не буде перемог.

А тільки ліс і вже замерзлі руки.

І zeis-у оптика, поставлена на кріс.

Й ліцензія на полювання лис.

Червоних лис, яких полюють чорні круки...

 

 

 

Сосни зелені.

Палітра осінніх фарб.

Тисячоліття останні

прожиті були не марно.

Карми світоч -

Сивий старий ліхтар.

Ніби й не світить.

Але стоїть як гарно.

Київські храми.

Обличчям своїм на Схід.

Голови золоті

і золоті подвір’я.

Все, що не зроблено.

Зроблено вже, як слід.

Перший сніг.

Або може перше осіннє пір’я.

Сонце ранкове.

А за туманом кордон.

Тисячоліття останнє

на тисячоліття схоже.

Вже шикуються черги.

В арсенал та в гастроном.

Що, по рахунку великому, „одно і то же”.

Спить повстання.

Спокійним дитячим сном.

Ковдра вкриває плече.

Або може татуювання.

Стиглим небом

Бродить його фантом.

А ще якісь пташки над Патона несуть чергування...

 

 

Ми жили у містах.

Серед сонця, журналів і війн.

Серед спогадів, серед них навіть є колекційні.

Йшли роки і колони людей в орденах.

Переважна більшість порядних

Проте траплялись й політнадійні.

Ми жили у містах.

Серед неба й бридких забудов.

Що клонованим стадом, забивали собою підгір’я.

Йшли дощі і інколи навіть кров.

Й заливала собою чиїсь анонімні подвір’я.

Ми жили у містах.

Серед краху імперій і мрій.

Серед звалищ сміття і старих візантійських соборів.

Відходили потяги. Залишаючи вічність колій

І ганебну банальність вокзалів й партійних зборів.

Ми жили у містах.

Серед вітру та тютюну.

Серед суму підземних нічних переходів.

З суми звершень та вчинків

Будували Велику Стіну.

І ніхто не винен, що вийшли звичайні сходи.

Ми жили у містах.

Серед наших тріумфів і втрат.

Серед флюгерів напряму, намертво прибитих надійно.

Ми жили у містах.

А вони, в свою чергу, в нас.

З нами поруч пісні і війни.

 

 

Каміння відчуває важкість ніг.

І дні, закуті в сірі однострої

Цього не змінять

Первородний гріх

Гра в бісер і в вичісування бліх.

І попелище над валами Трої.

Каміння, що посіяно в пісок.

Уже зійшло могильними хрестами

і напрямом тролейбусних гілок.

І вказівним, яким натиснеш на курок.

І нашими, в майбутньому, містами.

 

 

Змінити світ.

Здобути Україну.

В зубах принести втрачену Любов.

У жмені стиснути холонучі жарини

Її коріння і Її церков.

Змінити світ.

Принести перемогу.

Щиту Європи й Азії спису.

Хай плачуть ті, хто будував дорогу

І зрадив вірності єдиному Шляху.

Змінити світ.

Оточення прорвати.

Надихатися вітром і дощем.

Спалити ідолів. І інших не шукати.

Дістати плуг і йти орати чорнозем.

 

 

В одній країні

п’яних погромів

І соматичного пошуку раю.

Час тверезо поглянути на певні речі.

На стадо вовків та свинячу зграю.

В краю недолугих суспільних абортів

І простуватих інтриг павутини.

Просторих кімнат

міністерських курортів

З запахом сексу і блювотини.

В одній банановій псевдодержаві

Заселеній густо

бидлом неляканим.

Яке відгукалось ще на „шураві”

І вічно велось на солодке патякання.

Смоктало палець.

Кричало смачно.

Щиро любило свою окупацію.

І добровільно.

Що найбільш лячно.

Йшло на плаху або дефлорацію.

В провінції ставили „Ідіота”

Фьодор Міхалич.

Обертальна машина.

Саша Матросов на грудях дота.

Власне трагікомічна картина.

Така собі бунтова сублімація.

Нехірургічний випуск пару.

У сотий раз запліднена нація.

Сотий аборт.

І батьків – на нари.

 

 

 

Все омана.

І часу мало.

Нас полюють притулки понтові.

Передчасна пихата шана.

Безпідставні вінки лаврові.

 

 

 

Не намагаючись прокинутися іншим.

Вини холодні спраглі камертони.

Без жодних рухів. Тиша.

Місяць. Як амальгама. Зірок корони.

І вуличні філософи принишкли.

Розбиті руки. Вилиці з синцями.

Ліквідування запитань. Колишні

Вишколи. Ворота між світами.

 

 

 

Прокляття вчителів.

На свою хвору душу.

Немає інших ліків.

Компрес з арманьяку.

І знятий не з хреста.

Хіба я хочу? Мушу.

Даруючи чужі.

Втрачаючи свою.

На шальцях терезів

Крихке скупе кохання

І маяків твоїх

Стійкий дороговказ.

Черговий чесний change.

Свободи на визнання.

Дієта почуттів.

Твій внутрішній Кавказ.

Під маскою собі

Сам плескаєш в долоні.

На політичних картах

Бракує білих плям.

Звільнити б пєдестал.

Та зачекались коні.

Чергують крові спраглі

Антракти біля брам.

 

 

 

Розламати життя навпіл.

І тобі, мала, - найкращу половину.

Там, де літо, де роса, де серпанок.

Там, де ноги босі місять білу глину.

 

Там, де ранок - з поцілунка у шию.

Там, де губи водночас солодкі й солоні.

Там, де я тебе ще кохаю єдину.

Де стискаю твої міцно долоні.

 

Там, де все вже було так, як треба.

Де нічого вже не зіпсувати.

А собі лишу оцю. Простонеба.

З тінню шибениць, що впали на грати.

 

 

Хитаючись стояти

В вікні розхристанім.

Викликом цьому склу й бетону.

Цій осені, що вже присмерті.

Цім присмеркам, що її вводять в кому.

Цім тіням,

що замість листя,

Засипають котрий день підвіконня.

Цьому чужому тобі місту.

Його нежиті, нудьзі й безсонню.

Стояти незгодою

З дійсністю, що вже над прірвою кришиться.

Стати власним часом і погодою.

Власне не стати, а собою залишитись.

Стояти дихати

Димом вогнищ родинних.

Розбиваючи Вічність перекурами.

Як клепсідра.

Ні, просто годинник

Що над валами або над мурами.

 

 

Вже Вічності, як і мені років.

Десь на обрії.

На станціях приміських снігу груди.

Поступово довшими стають кроки.

Поступово дешевшими стають люди.

Хто мірилом стане нас і над нами.

В межичассі.

Де пропиті але щирі міркування.

Знову діри чорні, чорні плями.

Напівстихлі УНіСОнні коливання.

Власне. Вартий Київ месси

чи не вартий.

Все вже вирішено. Дим на дорогах.

Час від часу допити нічні і нічна варта.

І на мапах замість рози вітрів - лик Бога.

 

 

 

 

Високосний день

Фіксує спад шлюбів.

Й перетриману паузу в нашій розмові.

Скупий Касьян кривить тонкі губи.

І з-під нігтів вичищає рештки овечої крові.

Овертайм.

Призначений нам Арбітром.

Отже, між зимою й нами нічия поки.

Безперспективно. Ось-ось і пустять титри.

А там і крихкий мир на чотири роки.

 

 

 

Відчуття двоякі.

Велич і горе.

Атмосфера загальної піднесенності.

Карбується каблук.

По грабовому паркету дряпають шпори

Легіонерів. Чиї профілі вже майже готові іти в друк,

Увіковічнитись погруддями і меморіальними дошками

На розах вулиць, що були для глибоких ліній їхніх рук

Єдиними суддями, катами й ворожками.

Полотном, на якому без чорнеток жодних

Вони так натхненно писали долю. Собі й Країні.

Санітари суспільства й ночей холодних.

Ночей зі смаком заліза й солі.

Проте на чоло лягли довгі грудневі тіні.

Відлунням чужого тупого болю.

Тріумф.

Проте навколо лише

Лицемірні посмішки і очей масло

Коханок колишніх господарів зали.

На стінах - випадково видерті з доктрини гасла

На склі - відбитки пальців, які так нічого й не вкрали.

Тріумф.

Однак довгі грудневі тіні

Наполегливо. В вікна. Дві тисячі літ.

І черевик - на протипіхотній міні.

...І від цього ще більше нафтою пахне світ.

 

 

Через Твої державні кордони.

Через цю недемарковану досі фікцію.

Через розстріляну тричі(останній раз в п’ятому) душу.

Виходиш, легко зістрибуєш на окупованих станцій перони.

Крізь заслони тубільної зубожілої міліції

Що страйкує, вимагаючи права бити затриманих і «баклуши».

Виходиш, в гаманці небезпечне лезо.

І поголена ним фотокартка в паспорті.

І тіні війни. Неприспані досі. Вдають співробітників федерального розшуку.

Лізуть в душу. Зважують щось там на терезах.

На коліні слинявлять свої рапорти.

Обстежують на предмет вибухівки бабусині великденні кошики.

Весь час благально заглядають в очі.

Наче пси. Звичайні. Не пси Господа.

І наче милостині, просять кулі, або на худий кінець, зашморгу.

Тоді лікування у відомчому в Сочі.

А потім начальником місцевого ОСВОДа.

Або дивитись скляним поглядом в брудну стелю вокзального моргу.

Що все одно краще, ніж так як зараз.

Щодня зустрічати ці санітарні потяги.

Які з Того Боку завозять час від часу. Її Право і Її Звичай.

Примушуючи пильно дивитись під нари.

Винюхувати тривожно протяги.

Шукати Її незворотню помсту, ховати свій безнадійний відчай.

Звичайне чергове відрядження

Звичайний черговий інцидент прикордонний.

Нагадування про наявність Господаря, про те що спротив не буде марним.

Дефензива відбиватиме тобі нирки й враження.

І тут штовхне назустріч поріг бетонний.

Килимовий удар, з епіцентром ураження –

тобою…

І ранок стане справді гарним.

 

 

Залишились поля.
Перші зливи і перші твої ощадкаси.
Винаймання порожніх квартир
В зубожілих вдівців-шахраїв.
У чергових. Безликих райцентрах,
Трохи осторонь світу і траси.
Де відсутність крамниць і води.
Компенсується браком надій.
Залишились поля.
Проросли вже щільним передмістям.
І балансом аптечним
Свого кисню і вуглецю.
Час вертатись у лоно.
В асфальтні родинні обійстя.
Де наявність доречна
Твого срібла і Твого свинцю.
Залишились поля.
І узбічні ранкові суниці.
Та життя.
Вже народжує в роті Свій смак.
Смак зброярського масла і пістолетної криці.
І відтінком ялиці – останній тифозний барак.
Залишились поля.
І останні слова за собою.
Чим зарадиш у скруті. Коли треба самому собі.
Знову скроні напнуті. Натерти дуба корою.
Помолитись. На зброю.
Й на позицію вийти. На тому самому горбі.

 

 

 

читати