(Оповідання)

 

 

 

Я приїхав до рідного села Капустинці на початку березня 1983 року. Уже наступала весна, та зима ще не хотіла миритися з тим, що пора її пройшла, що мають настати теплі дні пробудження землі і довколишньої природи й продовжувала чіпко тримати все в своїх крижаних обіймах. І хоч я був одягнутий у пальто і шию закутав теплим шарфом, холод у пів порожньому автобусі таки пробирався до мого тіла, мов ковтун колотив мною на сидінні. Відчуття змерзання посилював ще майже зимовий краєвид за шибами: крізь чорне гілля яблунь, що коливалося перед очима, замайоріла пелена безсніжного поля, показалися силуети колгоспних ферм і водонапірної вежі, – все, це, мов синькою, було обведене весняною синявою. Думкою я простягнувся далі, за ці видимі об´єкти, і почав пригадувати назви місцевостей: Пастуше – потонула в густому тумані смуга лісу праворуч; Переходи – поля, що тягнулися від цього лісу униз до річки, до колишнього панського фільварку; Кінський хребет – гряда гір, що починалася зразу ж на тому березі Нічлави; далі виднілися Полівці, Горішнє. Місцевість добре знана мені, бо тут пройшло моє дитинство, тут я пас худобу, а перед тим, як мене забрали до війська, два роки працював на тракторі і два літні сезони – на комбайні; то ж зрозуміло, що тут відомий мені кожен кущик, кожен струмочок, кожна вибалка. П´ятнадцять років пройшло відтоді, як я виїхав з села і тинявся по світу, однак якась незрима, невидима нить єднала мене з цією землею, і морозна скриня тодішньої весни лише чіткіше викарбовувала в моїй пам´яті срібні ключі тих далеких спогадів. Я тісніше обкутав шию шарфом, глибше застромив у кишені пальта свої червоні, обморожені в дитинстві руки, які чутливо реагували на холод і всім єством подався назустріч рідному селу.

 

Дахи будинків, мов зуби пили, випилювали з синяви живе обличчя мого села: показався великий сільський стадіон, на якому в дитинстві мене добряче потовкли по ногах, і приперта до нього широка бокова стіна Будинку культури. Коли цю споруду будували, то не знайшлося ні пристойного архітектора, ні доброго керівника будови, ні тямущих будівельників: у результаті й виросла широченна, схожа на колгоспну стайню, двоповерхова цегляна халабуда, зведена абияк і з несмаком. До неї ще мали приліпити ґанок з якимись колонами, але як-то в нас буває, задуманого до кінця не довели, то ж і вийшла вона без ґанку і без колон – стодола та й годі. Та все ж з цією стодолою мене багато чого зв´язувало: тут я часто ходив на танці і зітхав з туги за своєю однокласницею, за якою упадав колгоспний бригадир. У недільні і святкові вечори у цьому Будинку культури я сідав за шахову дошку  і по черзі грав з юними і старшими односельцями на висадку, аж поки не доходила черга до мого рідного дядька Андрія, кандидата в майстри спорту з шахів, він кидав домино і пересідав за шахову дошку. Довкола нашої шахівниці збиралося півсела: насамперед, завжди напідпитку дядько Олексій (старший брат Андрія), який ніколи не грав у шахи, але міг спостерігати за чужою грою до глибокої півночі; тут же були й ті, які перед тим програли мені, а тепер очікували, як розв´яжеться наша з дядьком партія, бо коли йому інколи й доводилося комусь програвати, то хіба що мені (адже він мене і навчив грати у шахи і «зробив» з мене чемпіона району серед школярів на першій дошці).

 

Тепер, коли автобус розвертався перед вікнами Будинку культури, «стодола» пустувала і чекала вечора. Люди юрмилися не біля неї, а навпроти, біля криниці на подвір´ї школи. З криниці зірвали дах і припасовували над цямринами великий дерев´яний вал, опертий на тут же збиті козли. Я вистрибнув з автобуса і підійшов до гурту заклопотаних людей, що вовтузилися тут з пилами і сокирами.

 

– Що тут сталося? – запитав я.

 

– Мабуть, хтось упав у криницю, – сказав мені мій колишній однокласник Євген Педорич. – Два дні з неї чути зойки і стогони, а сьогодні вийняли відро води, а вона червона від крові. Певно, у криницю хтось упав або, може, його туди втрутили.

 

«Чи не дядько Олексій часом?» – подумав я. Він уже кілька разів мало не потрапив в обійми смерті. Раз його знайшли напівзаметеним у снігу, іншого разу він п´яним валявся на дорозі і його ледь не розчавила машина. Я тільки подумав так і сам злякався цієї думки, злякався від того, що саме так може статися. Не дай Бог, щоб це трапилося. Поки що в моєму селі на цвинтарі з нашої родини лежить лише одна особа: мій дід Володимир, рідний батько Андрія, Олексія, Катерини і моєї матері. Вся наша родина – не тутешня. Дід з дружиною Ганною і шістьма дітьми жили в селі Щитків Любачівського повіту Львівського воєводства, Польща. Дід родом із сусіднього села Дуброва, у Щиткові женився на доньці місцевого війта Марека Новосельського Ганні, там завів своє господарство, там народилося шестеро дітей. Був добрим господарем, мав свою хату, стайню, двадцять гектарів поля, три корови, кілька пар коней. І невідомо, якби склалося їхнє життя, якби не сумнозвісна операція «Вісла», під час якої всіх українців, які жили на Підкарпатті, вирішили виселити в Україну, а українських поляків – до Польщі. Ні дід, ні інші такі, як він, не хотіли виїжджати, віятися світ за очі, кидати родину, господарство, рідні землі. Спершу їх просили і переконували, потім суворо наказували, а як це не допомогло, застосували репресії. Усім заправляла російська, або створена із зрусифікованих поляків і агресивних націоналістів місцева міліція і армія крайова. Спершу українців у Польщі почали грабувати. Якось вночі увірвалися до дідового господарства і пограбували все, що можна: плуги, борони, діжі, цебри, кожухи, подушки, перини, кухонне начиння. Дід заздалегідь здогадався, що таке може бути, і частину домашнього добра (взуття, одяг) замурував у комин. І там знайшли: напівзруйнували комин і все поцупили до цурки. Потім українців почали бити. Сусідові Іванові повикручували руки. А Параску, що жила через дві хати від дідової, знайшли зранку розіп´яту на плоті з розбитою головою і розбризканим мозком. Після цього схопили мого діда: завели до ґміни і били палицею спершу по колінах, а потім по підошвах; били так, що додому його привезли напівживого, ноги посиніли, вся шкіра на ступнях відстала…Місцеві українці почали тікати: хто до Франції, хто до Америки, хто до Канади… Побитий дід підкорився долі і разом із сім´єю потрапив до ешелону, який перевозив переселенців на Україну. Виїжджав побитий, пограбований і скривджений з єдиною думкою, якби врятувати свою сім´ю. Так він опинився у селі Капустинці на Тернопільщині, куди тепер мене привіз автобус і тут, торішнього року, на вісімдесятому році життя, він упокоївся і спочиває тепер на місцевому цвинтарі.

 

Всі ці події якось калейдоскопічно промиготіли в моїй свідомості за час, коли я автобусом приїхав з райцентру до села і опинився біля шкільної криниці. Сам про себе я вирішив перевірити версію щодо дядька Олексія і зразу ж пішов не додому, а до баби (після смерті діда баба Ганна і її донька Катерина і син Олексій, мій дядько жили в окремому будинку, який у шістдесятих роках збудував дід тут, недалеко від школи, у видолинку). Тут виросла ціла нова вулиця, що єднала теперішній новий центр села з тракторною бригадою і фермами. Тітку Катерину я зустрів по дорозі: вона про щось розмовляла із сусідкою, теж, до речі, переселенкою з Щиткова. Ми з тіткою поцілувалися.

 

– Ти лише тепер приїхав? – спитала вона, озираючи оком мій портфель, із яким я незмінно з´являвся в селі.

 

– Так, щойно з автобуса.

 

– Надовго?

 

– На тиждень-два.

 

– Як наука?

 

– Поволі дописую дисертацію. А як ви поживаєте?

 

– Мама весь час слабує. Знову діставала їй ліки від шлунку. Не може їсти, живе лише на печеній картоплі. Погано спить.

 

– А дядько Олексій?

 

– А ти що, не знаєш Олексія, п´є та по кілька днів пропадає. Ось уже третій день нема вдома.

 

Вістка, що його вже третій день нема вдома, кольнула мені під серце, я знову подумав про криницю. В душі стрибав якийсь біс і підказував, що подібна трагедія може статися. Я не дослухався до його голосу і продовжував розмову:

 

– А може він у нас ночує?

 

В останні роки дядько Олексій виробив собі звичку ночувати у нас. Йому й раніше робити цього ніхто не завадив, він заходив до другої кімнати, лягав на ліжко і спав, скільки хотів. Але тепер він так почав жахливо пити, що втрачав контроль над собою і опорожнявся прямо під себе, що викликало різні невдоволення і мами, і вітчима, і моєї сестри. Тож він призвичаївся ходити до стодоли. Вона була до половини наповнена соломою, а на стінах висіли старі фуфайки, кожухи, плащі. Дядько Олексій залізав у цю солому і засинав, а коли вночі прокидався від холоду, то накидав на себе кожух або фуфайку і продовжував спати. Мати нічого йому не казала, бо десь глибоко в серці все таки жаліла рідного брата, який був чудовим столярем, мав золоті руки і спився до цурки. Тож він міг ночувати і в нас.

 

– Хороба його знає, де він ночує, – сказала тітка Катерина.

 

– Оце йшов біля школи, –а там коло криниці багато людей зібралося.

 

– Криницю будуть чистити, – сказала вона.

 

Я на це не відповів нічого, але подумав: не логічно, щоб криницю чистили на початку березня, коли ще у кюветах лежать сніг лід, а вода холодна-прехолодна. Хто ж насмілиться залізти у таку крижану воду? Хіба який морж, який чистить криниці виключно взимку.

 

– Добре, – кажу, – ми ще побачимося. – Я на хвильку загляну до бабки.

 

– Приходь на обід, коли я буду вдома, – сказала тітка Катерина.

 

Бабуся з підперезаним хусткою попереком поралася біля кухні. За ці роки, що я її не бачив, вона майже не змінилася: те саме довгасте, схоже на лик богоматері обличчя, обгорнене білою хусткою, карі пронизливі очі під вигорілими бровами, випнуте вперед підборіддя. Вона стояла зі скорботною усмішкою на устах. Очі променисто дивилися на мене і в них я бачив своє дитинство. Я довго вдивлявся в її старе, пошарпане недолею обличчя. Коли вона ставила на плиту каструлю або щось на плиті пересувала, то робила це з особливими жестами: довгі пальці на мить завмирали в повітрі в якійсь  мимовільній паузі, як завмирають рухи диригента.

 

– Де Олексій? – перепитала. – Я й сама не знаю, де він. В останні дні він ходив якимсь дивним, зосередженим. А позавчора помився, поголився, вдягнув нову сорочку і костюм, сказав, що піде до райцентру влаштовуватися на роботу. Але хіба він там довго наробить? Перед цим же мав добру роботу: працював біля парових печей у нашому клубі (це баба так про Будинок культури). Це недалеко від дому і чергувати там треба було дві доби підряд, а дві відпочивати. Так ні – пиячив, пиячив, поки його звідти не вигнали. Я вже на знаю, що з ним робити. Кара божа впала на мою голову. Весь час п´є, і п´є, і п´є. Ні сім´ї, ні жінки, ні дітей, лиш одна горілка. А чоловік має уже п´ятдесят два роки. Чи не пора йому опам´ятатися?

 

Я подумав, що йому, з його золотими руками, не було потреби шукати роботу. Робота завжди шукала його. Весь наш рід з діда-прадіда був багатий на чудових теслів і столярів. Покійний дід робив діжі, бочки, цебри і найчастіше – колеса до воза. Не можна сказати що на той час не було коліс. Їх можна було будь-коли купити, вони вільно продавалися в магазинах, але то були колеса-інваліди, бо їхні шпиці точно не заходили в отвір головки, а трималися на плішках. І варто було, аби таке колесо раз-два змокло або перевезло якийсь великий тягар, як плішки вилітали і спиці зразу ж ламалися. Дід спиці робив віртуозно точно, із засушеного перед тим дерева. Дід помер рік тому, а на його колесах досі їздить пів села. Мене найбільше вразила картина похорону діда: у похоронній процесії брали участь не тільки рідні, близькі, знайомі, сусіди, а й вози на його колесах. Їх я нарахував двадцять чотири. Вони вишикувалися в довгу колону і печально за людьми потягнулися на цвинтар, віддаючи останню шану тому, хто за життя був справжнім колесарем. Тітка Катерина каже, що в знак вдячності за дідову роботу їздові, яким дід робив колеса, і досі її худобі привозять конюшину, траву, овес. Таки живе в селі добра пам´ять про майстра.

 

Дядько Олексій починав майструвати під дідовим началом. Спершу помагав робити діжі, бочки, цебри, робив дахи будинків і стаєнь. Я пам´ятаю, як вони розклали крокви на нашому подвір´ї і приміряли дах на стайню. Їх було тоді семеро, і всі – переселенці з Польщі. Дід, дядько Олексій, Семенчук, Уранковський, Радченко, Гринів і Чебан. Тоді я якось найвиразніше побачив за роботою двох майстрів одразу, діда і дядька Олексія, тобто батька і сина. В золотому призахідному промінні вони стояли на верхівці стайні, як боги. То був дуже важкий час, удома не було горілки. Мама побігла до сусідки і позичила в неї пляшку самогону. Сусідка, щоб він був міцнішим, чогось до нього вкинула – не то вапна, не то карбіду. Їм сімом, і восьмому, моєму вітчиму, який допомагав їм, тоді стало погано, вони почали рвати. Мама дуже вибачалася тоді, переживала і плакала.

 

Потім Олексій почав працювати сам. У нього з´явилася своя спеціалізація: він виготовляв в основному вікна і двері і здобув собі репутацію першого майстра на селі. Ні циркулярок, ні стругальних станків тоді ще не було. Все робив уручну: тесав, стругав, різав. Робив веранди з прямими і фігурними шибками і часом, коли ми йшли удвох, говорив: он бачиш хату Войцехівського, це я робив для неї вікна і двері. Або: зверни увагу на веранду Войтка. Чоловік захотів фігурних шибок. І довго ж я над ними намучився. Його обсипали замовленнями, привозили додому гори матеріалу і він увесь підсихав, складений у піраміди. А ще він робив труни, удвох із своїм приятелем Романом Гримайлом. Коли хтось помирав, приходили до дядька Олексія і до Романа і приносили розмір домовини. Тоді вони кидали всю роботу і бралися за труни, часто працюючи цілу ніч. Можна сказати, що всі небіжчики пройшли через їхні руки.

 

Така кількість виконаних замовлень (я не кажу про труни, бо за них грошей не брали), звичайно, приносила великі прибутки. У дядька Олексія завелися гроші. На той час він був чи не найбагатшою людиною на селі. Коли я ще ходив у 9-10 класи, то він не раз давав мені гроші і на зошити, і на книги, і на кіно, і на танці, і на поїздки до Львова і Тернополя. Часто купував додому вугілля, дрова чи ще щось украй необхідне, але найчастіше ці гроші йшли на випивку. Сім´ї в нього не було, піклуватися було ні про кого, тож він піклувався в основному про себе, а потім забув і себе, піклувався в основному про горілку. Майстер Олексій був благородною, доброю людиною, він жертвував своїм благом ради інших і завжди був справедливий. Можливо, мав надто слабкий характер, щоб сказати «ні» тоді, коли на початку столярської кар´єри його часто причащали горілкою, що з часом привело до трагедії. Кажуть, що добра не та людина, яка вміє робити добро, а та, яка не вміє робити зла. Він був саме таким. Його любов до столярства оволоділа ним, як демон, що й привело його до приреченості. Однак, завдяки особливій місії столярського таланту, навіть незважаючи на розлад із світом, він був дивовижно злитий із своїм часом і концентрував у собі прикмети своєї епохи, зосереджував кращі риси української людини, такі, як добре серце, мужність, енергія, працьовитість, співчутливість до інших.

 

Думка про горілку, як мара, переслідувала його на кожному кроці. Я це помітив ще зразу ж після сьомого класу, коли навчався столярського ремесла у дядька Олексія. Він уже тоді у своїй майстерні тримав горілку і часто перед тим, як приступити до роботи, випивав чарку-дві, закусуючи яблуком або помідором. З часом втягнувся все більше. Почав переступати міру. Це особливо впадало в око під час родинних свят, коли в діда і баби збиралася майже вся сім´я: тітка Катерина, дядько Олексій, прибулі з Харкова  дядьки Юрій і Василь, моя мама з вітчимом, дядько Андрій, який із жінкою жив тут, у Капустинцях, і я. За столом дядько Олексій вимагав, щоб йому наливали тільки по повній, і зразу ж п´янів. Щоправда, через якийсь час відходив, грав у карти чи спостерігав, як ми грали у шахи. Уже в цей час в уяві села образ Олексія почав складатися зовсім інший: це був образ людини постійно п´яної, запущеної, хоча тихої і сумирної, яка і мухи не образить. Звичайно, якби він мав жінку, дітей, то життя його так не склалося б: тут за приклад може служити доля Романа Гримайла, з яким вони робили домовини. Роман теж любив випити чарку, але міри ніколи не переступав, а згодом зовсім перестав пити. Збудував собі і двом своїм синам нові будинки, купив їм по автомашині, а собі – перший в селі стругальний станок. Напевне ж, турбота про сім´ю була для нього найголовнішою і не дозволила йому опуститися до рівня пересічного п´янички. Але ж скільки сімей є нещасними саме через те, що батько пиячить, скільки сімей зруйновано, скільки дітей стали півсиротами і в них зламані долі? Та чи міг уже в цей час дядько Олексій мати сім´ю? Пригадую, як вітчим переповідав підслухану розмову між сусідкою і дядьком Олексієм. Сусідка Євка, красива, енергійна, працьовита жінка, яка мала дитину і не мала чоловіка, якось звернулася до дядька Олексія з проханням зробити їй канапу. «Канапу зроблю, якщо віддашся мені», – сказав дядько Олексій. «Віддамся, але на канапі», – усміхнулася молодиця. Канапу він справді незабаром зробив і вона запросила його на вечерю. Поставила добрий могорич, закуску. Коли вже дядько Олексій добре випив, вийшов надвір і зібрався вже йти,  молодиця спитала його: «А як щодо канапи?». Він нічого не відповів. Він вийняв гульфика і почав пісяти: піссь-пісссь-піссссссь… Думаю, що бажання до жінки, мабуть і до сім´ї в нього вже було атрофоване.

 

Удома ні мати, ні вітчим нічого певного про дядька  Олексія сказати не могли. Вони не бачили його кілька днів. Стодола іззовні була защеплена на гачок, що рідко траплялося, коли він спав на соломі. Я скинув гачок із ржавої скоби і відчинив двері у півтемне приміщення стодоли. В обличчя вдарило запахом соломи, духом старого одягу і перчастим подихом порохів, що обсіли січкарню, солому, купу старого взуття у кутку, бочку, накриту мішками і квітчасті візерунки павутини на стінах, під балками. Я обшарив усю солому, обстежив увесь завалений горохв´янкою під, але дядька Олексія не знайшов. Не було його ні в дроворубі, ні в кімнатах. Мій здогад ставав тривкішим, десь на денці душі сатана усе більше натужувався і повторював: «Він у криниці, у криниці».

 

З уст рвалося благання. Невже це правда? Мені забивало дух. Нічого як слід не пояснивши ні мамі, ні вітчимові, я чимдуж помчав до школи. Біля криниці коливався натовп людей, біля щойно налаштованого валу кілька чоловіків, брудних і нахмурених.  Вони місили ногами залишки криги біля криниці. У повітрі пахло печальним, ледь відчутним запахом вишневої кори, який пробивався крізь мертве гілля садів талої криги, і давнім духом землі. Але чоловіки не чули цього запаху.

 

– Відсуньтеся, не заважайте, будемо опускати в криницю Кацюбу, – сказав передній.

 

– Міцно обмотайся ланцюгом. Дивися, щоб не розщепився, бо ще й ти опустишся на дно.

 

Натовп немов хто згріб у жменю і жбурнув до криниці. Звідусіль натискали сірі фігури, у шапках, у хустках, великими очима дивилися на обмотаного ланцюгами Петра Кацюбу. Чекання важко тріпалося поміж натовпу, лізло на цямрини. Чоловіка мали опустити в криницю і всі чекали, що з того вийде. Врешті-решт, коли його важке тіло зникло в напівобмерзлому отворі криниці, натовп причаїв дух.

 

– Є-є-є! – донісся з глибини землі глухий і захриплий голос Кацюби.

 

– Хто є-є-є? – перепитали.

 

– Люди-и-ина!

 

– Жив-а-а?

 

– Не зна-а-а-ю, не ру-у-у-хається.

 

– Посі-і-пай нею.

 

– Я прив´язав її до ланцюга. Тягніть. Лише не забудьте мене звідси витягти.

 

Людина, яку витягли з криниці, була схожа на підлітка: вдягнута в зелену куртку і чорні штани, вона виглядала маленькою і скоцьорбленою. Ноги були зігнуті, руки задубіли, а обличчя залите кров´ю, яка, навпіл розмішавшись з водою, стікала на землю. Ніс широкий, з клаптиками волосся, що вибивалися з-під ніздрів. На перший погляд, у цьому утопленикові важко було будь-кого упізнати – настільки він посинів і набряк, настільки зжився з мікрокліматом криничної води, та я упізнав цю людину одразу – це був дядько Олексій. Я упізнав його по великій вм´ятині на щоці; колись у Щиткові, коли він був маленьким, то якось цвігав прутиком по нозі коня, той відмахнув копитом і влучив хлопчикові прямо в щоку. Можливо, рана й не була страшною, але чим її не лікували – вона довго не гоїлася. Хтось порадив бабі Ганні прикладати до неї глевкого пшеничного хліба, від того рана почала гнити, і відтоді на щоці утворилася вм´ятина, схожа на денце черпака. І чим більше Олексій дорослішав,  тим вм´ятина більшала. Коли в 1956 році він, зразу ж після демобілізації, приїжджав до нас у Макіївку, де вітчим з мамою працювали на шахтах, ми сфотографувалися в місцевому фотоательє (я тоді був ще чотирирічним хлопчиком); на цьому фото дядько Олексій виглядав ще молодим і незіпсутим горілкою, – шрам був схожий на невеличку ямку. Але пізніше, коли він почав усе більше і більше пиячити, він якось макабрично деформувався – поглибився і його  краї стали схожими на спотворений чотирикутник. Сліди цієї вм´ятини  я помітив одразу, допоки чоловіки ще не встигли витерти з обличчя криваво-водянистий пісок.

 

– Та це ж Олексій Мостіпан, – скрикнув хтось із натовпу. – Ось знак на щоці від кінського копита.

 

– Їй-богу Олексій.

 

– Біжи до Катерини і скажи, що Олексій втонув у криниці, – звернувся до мене Педорич..

 

Та я не біг, я стояв у якомусь заціпенінні і спостерігав за цією картиною далі, допоки з криниці не витягли півмокрого Петра Кацюбу. Тут же налляли йому гранчак самогону, якого встиг хтось із сусідів принести і накинули на нього шубу. Потім вантажною машиною під´їхав наш сусід Петренко, відкинув задній борт і дядька Олексія затягли в кузов. Він був мертвим і з ним, звісно, поводилися як із неодухотвореним предметом: спершу висадили на кузов, а потім за руки і ноги відтягли його  на середину кузова. Двоє хлопців стрибнули на кузов і машина поїхала до лікарні, де йому мали робити скриття.

 

Тільки тепер я отямився і покинув натовп, щоб сповістити рідних про трагедію. Боже, яка страшна смерть, подумав я собі, якщо сусіди кілька діб чули глухі крики і стогони з криниці, чули і вчасно не прийшли йому на поміч. Очевидно, в нього було два убивці – алкоголь, який довів його до такого занедбаного стану, і людська байдужість, через неї він у страшних муках кілька днів умирати на дні криниці. Мабуть, падаючи углиб, він розбив голову і не міг кричати сильно, тому його крик був глухим і нагадував тужливий стогін. А, може, є ще й третій убивця – той, хто штовхнув його туди? Тепер це назавжди залишиться таємницею цієї криниці, з якої школярі, і не тільки вони а й усі люди села, бо розташувалася вона при в´їзді до села, у спеку пили воду. Тепер це місце трагедії, за моєї пам´яті уже другої трагедії, бо десь у 60-их роках, приблизно на цьому ж місці трапився ще один нещасний випадок: хлопець з нашого села, який працював у райцентрі, в технікумі механізації, наприкінці серпня, якраз у храмове свято, кажуть, узяв з роботи вантажну автомашину і повертався додому. По дорозі підібрав людей із сусідніх сіл, які йшли до нас на свято. І сердечні не помітили, що водій був п´яним, якраз на повороті біля школи, при в´їзді до села не впорався з кермом і машина врізалася в криницю і перевернулася. Двоє людей вбилися на смерть, а решту – покалічило. Так що це місце є нещасним місцем і в двох цих випадках трагедія спричинена алкоголем.

 

Коли я прийшов до баби Ганни, то вона вже про трагедію знала. Рік перед цим вона поховала свого чоловіка (тобто мого діда), залишивши біля його могили місце для себе, сподіваючись, що другою вмре вона. Але у плин подій втрутилася божа воля і все переінакшила. Приголомшена, вона присіла на ліжко. Якби дядько Олексій не пиячив, якою пропащою силою не був би, він для неї – рідний син, рідна кровинка, частина її єства, многотрудного і багатостраждального життя. Вона почала плакати і витирати рукавом сухі сльози, що зарясніли на її сивих повіках. В останні роки нещастя одне за одним посипалися на її голову: спершу у Франції помер її рідний брат Дмитро. Згодом корова рогом вколола діда в око і, на останок, дід помер. Ці трагедії остаточно підірвали її і без того не таке уже й міцне здоров´я, вплітаючись у загальну канву тих подій, які їй довелося пережити на своєму віку: першу та другу світові війни, репресії польської поліції і армії крайової, переселення з Щиткова, з Польщі, у село Капустинці на Тернопільщині, боротьба ОУН з комуністичною владою (спершу бабу і діда з сім´єю переселили у будинок біля сільської ради, і вони опинилися у зоні постійної стрілянини, що ледве їм не коштувало життя, якби вони одразу ж звідти не вибралися: сім´ю Бликів, що після них зайняла цей будинок енкаведисти замордували (нібито за зв´язки з бандерівцями), дві пожежі у хаті, яку збудував дід і в якій живе тепер моя мама з вітчимом, ув´язнення моєї матері за «колоскову справу», голод 1947 року, каторжна праця в колгоспі. Цих трагедій вистачило б і на кілька життів, а вони всі убгалися у рамки 78-річного бабиного віку.

 

Смерть дядька Олексія приголомшила й інших птахів з великого дідового гнізда: тітку Катерину, мою маму і дядька Андрія, що з сім´єю жив окремо. Трьом іншим рідним дядькам послали телеграму до Харкова. Спішно почали готуватися до похорону, якого ніхто не сподівався. Я пішов до Романа Гримайла замовити дядькові Олексієві  труну. Він гиблював дошки на домовину, плакав і виливав мені душу: скільки трун удвох із ним ми зробили – півсела лежить у них, і серед них наші родичі, сусіди, близькі знайомі. Від слів майстра щеміло серце. Коли я востаннє (звісно, ще до смерті дядька Олексія) був на цвинтарі, мене справді вразило те, що, пробираючись до дідової могили і розглядаючи чужі надгробки, я зустрів тут – могила в могилу (як і зрештою, хата в хату) – майже кожного з тих людей, яких раніше добре знав, з якими спілкувався, які бодай епізодично увійшли в моє життя: ось могила Ужви, мого найближчого сусіда, який мав гострого язика і, щоб старого запроторити в тюрму, влада йому під хату підкинула зброю. Трохи далі лежить Поборознюк, теж наш сусід, спираючись на палицю, він виходив у сад і подовгу любив стояти між молодих яблунь, наче придивляючись, чи вони ростуть. Тут же знайшов спочинок і його син Іван, прекрасний чоловік, який збудував нову хату, стайню і залишив по собі трохи молодшу за мене дочку – його скосив туберкульоз. А ось надгробок із написом «Василь Белей». Тут похований мій хрещений батько, фронтовик, прекрасний швець, який, добряче випивши, завжди влаштовував буйні сцени, збігалися всі, щоб його приборкати. Стара Гаврецька, могилу якої зараз майже ніхто не доглядає, отруїлася грибами. Далі маленька, прикрашена скульптурою ангела могилка дворічної доньки моєї першої вчительки Тетяни Євгенівни Ковалик  – малятко гралося над рікою, біля кринички, і випадково впало в неї. Ближче до краю могила Дмитра Войни, найближчого Романового сусіда; Война теж із переселенців, його город, що за річкою, на горі, завжди ряснів соняхами і він їх сушив удома, на стрісі, розклавши у кілька рядів кружала зернятками униз, щоб їх не клювали птахи. Боже, скільки їх тут, цих людей, яких я добре знав, які складали духовний горизонт мого дитинства – працювали, веселилися, раділи, страждали, плакали, а тепер сумирно лежать під настом цвинтарної трави, а душі їх, як ангели, десь витають над нами. Яке місце займає у цій ноосфері моє рідне село Капустинці, ті люди, яких Роман Гримайло (разом із дядьком Олексієм), як Харон, перевіз на той берег буття у човнах домовин?  Тепер до них долучився ще один земний страждалець, сам Майстер. «Ніколи не думав, що йому, багато молодшому за мене, робитиму труну, – каже Роман. – Чоловік мав золоті руки. Йому ще б жити і жити, завести господарство, сім´ю, ростити дітей і внуків. Горілка звела його в могилу, цей гіркий скляний меч, який завойовує цілі народи і якому далеко не кожен може протистояти».

 

Наступного дня ми з дядьком Андрієм поїхали до райцентру за тілом небіжчика. Він лежав в одній із прибудов лікарні, в моргу. Відчиняємо сірі залізні двері з темно-зеленим одвірком. Посеред дверей, саме навпроти очей, відхиляється краєчок невеличкої завіски, бряжчить ланцюжок, воруши­ться клямка, й двері поволі, наче під тягарем, прочиняються. Бачимо жінку, що, ступивши крок назад, вітається, відклавши на бік відро зі шваброю. Вона була мала ростом, з дещо потовстілою фігурою, блондинка, з нездоровим яскравим рум´янцем, з величезними сірими очима і з нервовим сіпанням в правому кутку рота. Схоже, що це прибиральниця. Проти світла важко дібрати, але, видно, вона вже старша, хоча й невисокого зросту, шия в неї довга, якби було темніше, то можна було б подумати, що ця жінка  молодша.

 

Я сказав, що ми приїхали за небіжчиком. Жінка заговорила пошепки хрипким голосом. Ні, во­на не хвилювалася. Просто в неї такий голос. Я поду­мав, що, може вона простуджена або смок­че цукерку.

 

– Він тут, – сказала вона, показуючи нам на настил.

 

Пройшовши кілька кроків, ми опинилися у просторому приміщенні, де посеред кімнати, на настилі лежало двоє тіл. Половину лівої стіни за­кривала якась шафа, а другу – вікно, яке було заклеєне. Ліворуч, коло вікна, на дерев´яній поличці телефон. «Мабуть, небіжчикам інколи телефонують», – подумав я про себе. Приміщення видавалось дуже глухим. Звук у ньому тонув, звучав без стереофонічного ефекту.

 

Тепер ми з дядьком Андрієм могли краще розгледіти у півтемряві, хто ж лежить на настилі. По ліву руку лежав дядько Олексій, сумніву бути не могло. Маленький на зріст, голий, він немовби складався лише з грудей, в які йому зашили язика, бо посередині них було помітно розріз розтятої горлянки; бліде обличчя, облямоване сивуватими цятками. На щоці виднілася ямка від кінського копита. Подумалося, що у воді він був занадто довго і кістки набралися води. Від нього виходив запах води. Прибиральниця вибрала з його волосся залишки піску і трави, тепер він нагадував рибу, очищену від луски. Вона встигла його помити і поголити. Він виглядав так, ніби смерть переносив з гордою гідністю – на обличчі його не було вираження самотності, – властивого тим, хто потонув у воді, але не було в ньому і відразливого виразу муки, написаної на обличчях тих, хто гине у муках. Він ще видавався сильним, мужнім чоловіком, таких ми з дядьком Андрієм не раз зустрічали в своєму житті, і навіть тепер, коли він лежав уже мертвий, гіпнотично дивилися на нього, бо його смерть ніяк не вкладалася в нашу уяву.

 

Поруч біля нього, закинувши на дядька Олексія руку, лежала маленька гола дівчина з худими в суглобах пальцями, подібними до стручків квасолі, з ніжною шкірою, і налитим грудьми. Ми надзвичайно яскраво бачили перед собою її обличчя: круглий овал, матова блідість, брови майже прямі, дуже чорні і густі, у переніссі вони сходилися у вигляді темного граната, що надавало їм дещо суворого вигляду; рот маленький, чуть правильний, чуттєвий, з повними, різко окресленими губами; матове волосся зім´яте і недбало розкидане. Вона приваблива і приємна, на обличчі вирізняються двоє заплющених очей, відтінених довгими густими віями. Її важко уявити мертвою, беззахисною, схожою на всіх дівчат. Прибиральниця не витримала, від зітхань перейшла до плачу.

 

– Вона померла від серцевої хвороби, – зітхнула прибиральниця. – Дивіться, яка прекрасна пара, ще могли б жити і жити, дітей народжувати…

 

Не треба було цього ще раз повторювати, ми з дядьком Андрієм  і так це зрозуміли. Таких прекрасних людей на світі більше бути не може, і ось вони лежать перед нами в обнімку, витягнувшись, як риби на березі. Є щось дивне в їхніх німих обіймах, вони нагадують причаєний плач. А за вікном дерева в цей час погойдуються і ніби гудуть своїми верхівками, вітер свистить і плаче, як у трубі, і при кожному новому пориві здається, ніби хтось жбурляє у шибу жмені дрібного сухого снігу. І коли я прислухаюся до цього вітру, моя думка мимоволі ще раз зупиняється на тому, що я стою тепер з дядьком Андрієм у цій холодній залі, загубленій серед сумовитих світляних плям на стіні, стою перед цією німою парою, перед цим літнім чоловіком, що ніколи не знав жінки, і перед цією дівчиною, що ніколи не знала чоловіка,  і мені починає здаватися, що ніколи вже більше не закінчиться цей гул вітру.

 

Уява домальовує, як вони могли зустрітися. Теплий безвітряний день. Тільки далеко на горизонті, в тому місці, де зайшло сонце, небо ще жевріло багряними смугами, ніби воно було вимащене мазками широкого пензля, змоченого в червону барву. На цьому дивному і грізному тлі зубчаста стіна дерев чітко вимальовувалася грубим, темним силуетом, а подекуди стирчали над нею прозорі круглі верхівки голих беріз, здавалося, вони були намальовані на небі легкими штрихами зеленої туші. Дещо вище відблиск згасаючого заходу непомітно для очей переходив у слабкий відтінок вицвілої бірюзи. Повітря уже потемніло і в ньому виокремлювався стовбур кожного дерева, кожна гілочка, з тією м´якою і приємною ясністю, яку можна спостерігати тільки ранньою весною. Запущений парк здавався сумним і таємничим. Блідо світив місяць. Тіні оголених дерев лежали на доріжках чорними, мінливими силуетами. Коли вони вийшли з-під темного і начебто сирого зводу беріз, він обійняв її за талію і тихо, але наполегливо пригорнув до себе. Вона й не пручалася. Її тонкий, гнучкий, теплий стан лише ледь-ледь здригнувся від дотику його руки, що ніби горіла в лихоманці. Ще мить – і її голова притулилася до його плеча, і він почув ніжний аромат її пухнастого розвіяного волосся. Він сказав: «Мила, як я люблю тебе… Я обожнюю тебе»… Вони зупинилися. Руки дівчини обвилися навколо його шиї. Його губи зволожив і обпік поцілунок, такий довгий, такий пристрасний, що кров вдарила йому в голову і він захитався. Місяць ніжно світив прямо в обличчя дівчини, в це бліде, майже біле обличчя. Її очі збільшилися, стали великими і в той же час такими темними і глибокими під довгими віями, як таємниці безодні. А її вологі губи звали все до нових, невгамовних, болісних поцілунків. А він все повторював: «Мила… ти моя?... зовсім моя?...». «Так… зовсім… зовсім». «Назавжди?». «Так, мій милий…». «Ми з тобою ніколи не розлучимося?». В її очах промайнуло незадоволення: «Навіщо ти про це питаєш? Хіба тобі не добре зі мною?». «Дуже добре». «То навіщо питати про те, що буде?. Живи сьогоднішнім днем». Час зупинився… Він не міг пригадати, скільки минуло хвилин або годин від  початку їхнього побачення. Дівчина схаменулася перша і сказала, вислизнувши з його обіймів: «Пізно… Мене можуть розшукувати батьки… Проведи мене додому». Коли вони знову йшли по темній алеї беріз, вона притискалася до нього з гарячою і лагідною котячою грацією. «Мені самій було б страшно. Який ти сильний… Обійми мене… Ще… міцніше, міцніше…».

 

– У мене таке враження, що це їхня перша шлюбна ніч, –  сказав я. – Дуже дивно, що не було першого сватання, коли староста з дружбою і молодим-князем йшли до молодої  і клали на стіл хліб і сіль. А князь казав: «Трапилася мені куниця, красна дівиця. Не їм, не п´ю і не сплю від того часу, та все думаю, як її дістати? Допоможіть мені спіймати її».

 

– А що батьки? – запитав дядько Андрій.

 

– А батьки зверталися до доньки: «Годі тобі піч колупати – давай чим оцих молодців пов´язати». Тоді молода вносила рушники і хустку. Ними перев´язали старосту і хлопця, а хустку дівчина заткала молодому за пояс.

 

І знову цей дивний краєвид за вікном. Дерева, оповиті в туман, дрімали в нерухомій величі. Іноді з верхівок зривався шматочок снігу, і чутно було, як він шарудів, падаючи і чіпляючись за інші гілки. Глибока тиша і неспокій будили в наших душах якісь незбагненні почуття. На небі, зблідлому від світла, не було жодної хмаринки, але на закуреному горизонті, якраз над сизою і зубчастою смугою саду, де-не-де простяглися тонкі білі хмарки, які відливали по краях аквареллю. Сонце сідало в пожежі надвечір´я, коли яскраві барви зорі згасли і весь горизонт засвітився рівним пильним рожевим сяйвом. Нарешті і це сяйво померкло, і тільки невисоко над землею, в тому місці, де сонце зайшло, залишилася неясна рожева смужка, вона непомітно переходила вгорі в блакитний відтінок вечірнього неба, в внизу здіймалася сизувата мла. Повітря згустилося. На сході, за хвилястою лінією садів, розросталося темно-золотаве світло місяця. Раз у раз легкі маринки,  схожі на пухнасті шматочки вати, набігали на світле коло місяця і раптом вкривалися химерним золотим сяйвом. І мені, і дядькові Андрієві було моторошно і сумно. Ми вперше в своєму житті відчули жахливе усвідомлення цієї невблаганної перепони, що постала між цими двома тілами.

 

– А в нас у Босирях у Бориспільському районі справляли заручини, – сказала прибиральниця. – Сходилися подруги дівчини, вся родина. Молода також виносила рушники та хустку, кланялася тричі і підносила їх старості. Його перев´язували через плече навхрест. А молодому пов´язували хустку на праву руку.

 

 – І після цього молодих благословляли? – перепитав дядько Андрій,

 

– Так, благословляли. Шлюб вважався основою багатства і заможності. Тому дбали про заручини, вели розмову про майно, укладали договір про посаг, віно, грошову винагороду. А в п´ятницю бгали коровай.

 

– Як бгали? – запитав я.

 

– Запрошували поважних жінок, які приносили з собою борошно, яйця, горілку, йшли до дому молодої і після благословення старости, співаючи пісні, замішували у великій макітрі тісто, а староста доливав до нього горілки, щоб коровай був «веселий».

 

– А наше весілля тут, у моргу, буде без сватання, заручин, благословення і бгання короваю, – сказав я, – показуючи на незворушні тіла. І навіть не буде весільного поїзда, яким вирушали до молодої староста, дружби, світилки й музики. І співали пісень про ламання «високих замків», пробивання «кам´яних стін», здобуття красної дівиці.

 

Вітер за стінами шаленів. Недалекий сад безперервно гудів прихованою глухою загрозою. Вітер забирався до цієї довгої зали, де лежали мертві тіла, вив десь у трубах вітер, і старе приміщення, розгойдане, діряве, наповнювалося дивними звуками, до яких ми прислухалися з мимовільною тривогою. Ось воно зітхнуло в кінці зали, зітхнуло глибоко, переривчасто, сумно. Ось загойдалося і заскрипіло поряд, ніби висохла підлога під чиїмись важкими і безшумними кроками. Відчувалося, що поряд із залою у коридорі хтось ходив, обережно і наполегливо натискав на дверну ручку і потім, раптово розлютившись, бігав по всьому приміщенню, потрясаючи вікнами і дверима, або, зібравшись у димар, скиглив так жалібно, нудно і безперервно, піднімаючи все вище, все тонше свій голос, схожий  до жалібного вереску, то спускаючи його вниз, до якогось звіриного гарчання. Часом хто-зна звідки з´являвся цей страшний гість у нашій залі, пробігав раптовим холодом у нас по спині і змушував гойдатися лампочку під зеленим паперовим обгорілим абажуром. Я почав уявляти собі, що цілі роки, а може і десятки років буде тягнутися ця шлюбна ніч небіжчиків, буде тягнутися аж до моєї смерті, і так само буде ревіти за вікнами вітер, так само тьмяно горітиме лампа під убогим зеленим абажуром, так само тривожно ми з дядьком Андрієм будемо стояти у цій залі, а біля нас щось говоритиме прибиральниця.

 

– Чого ж ви такі насуплені? – спитала прибиральниця. Мені все таки вдалося під нездоровим рум´янцем помітити її рожеві губи і тьмяне сяйво губів у той час, коли вона, не помічаючи нашого збудження, продовжувала розповідати про влаштування шлюбу. – Весільний поїзд є, тільки йому дороги не заступає калина і хлопців не пригощають горілкою.

 

Прибиральниця подалася до кутка, де лежало якесь ганчір´я, і ніби зразу ж зблідло, потьмяніло враження від неї. Ми глянули в бік ганчір´я, чи нема чого підозрілого. Та чого це нас охопив такий моторошний настрій? Хоч як завжди, в березні ще вечоріло швидко і віконні шиби зажевріли надвечірнім відблиском. Вона перекинула ганчір´я. Темно-синє сукняне пальто з широким коміром… вовняний шарф, якісь рукавиці і черевики… У куточку щось зашелестіло. Наче під час сеансу ілюзіоніста гойднулося шмаття, жінка зникла і ні я, ні дядько Андрій ніяк не можемо пригадати її обличчя. Невже воно у неї таке невиразне, неіндивідуальне? А як вона вбрана, до подробиць пригадати не можемо. Щойно бачили обриси її тіла, не кощавого, проте повнявого і зграбного. А тепер її нема. Замість з неї з кута виповзають трупні хробаки, довжина кожного п´ятнадцять-двадцять сантиметрів. Якогось ясно-сіруватого, чорно-бурого і навіть вишнево-червоного кольору. На кожному безліч кілець, а спина опукла і темна, вкрита якоюсь клейкою рідиною. Вони переплітаються, схожі на рухоме мотуззя, і повзуть уздовж стіни. Але чому ж ми не бачимо обличчя прибиральниці? Ні, бачимо, ймовірніш, пригадуємо нервове сіпання в правому кутку рота. Її бліде волосся, що звисає на чоло з-під хустини, прикриває його ліву половину… Може, вона зумисне уникає нашого погляду, не хоче, щоб ми  по обличчю відгадали її думки? Або, може, за той короткий час вираз її обличчя геть змінювався п´ять чи шість разів… Ні, щось тут не так…

 

– Оце і є весільний поїзд, – ніби з туману каже мені прибиральниця. Тільки замість дружби, свахи, світилок, музик – трупні хробаки. Якби молодий випив чарку горілки і перекинув через голову, то староста мав би їм дати кусень короваю. Однак,  вслухайтеся в шепіт і розмову цих учасників весільного поїзда і відчуєте радість з приводу весільної ночі, трагізм весільної драми і співи дружби, дружок і світило, які вславляють молодих.

 

Ми найтоншим слухом відчуваємо дихання трупних хробаків. Ось найперший з них, вкритий густим шаром слизу, що зберігає його від засихання і допомагає йому пересуватися. Схоже, що це представник молодого. Всіх представників молодого називають боярами, дружбами або маршалками. Це, мабуть, старший боярин, а за ним повзуть інші, що знають усі весільні звичаї, примовки, пісні. Цікаво, чи є в них нервова система і як розвинений головний мозок, коли вони такі чутливі до важливих подій?

 

Боярин І:

 

Прийди, Боже, до нас,

 

Тепер бо гаразд у нас:

 

У нас тепер гараздечко –

 

Веселе весіллячко.

 

 

 

Боярин ІІ:

 

– Ти по горі, Оленочко, не ходи,

 

Фіялочки на віночки не ломи,

 

Ой бо тебе фіалочки ізведуть,

 

Від мене до Василечка проведуть.

 

 

 

Боярин ІІІ:

 

Стояли коники на оборі

 

По копиточка в соломі,

 

По колінечка в золоті;

 

Не їли коники, не пили,

 

Лиш жалібненько квилили,

 

Бо чули на себе дорогу

 

По Оленочку молоду.

 

 

 

Боярин ІV:

 

А матінка горілку носила,

 

Та свого синочка просила:

 

– Їдь же синочку, мій Василечку,

 

По молоду невісточку.

 

Як вона добра є,

 

То її привези,

 

А як вона лиха є,

 

То там її залиши.

 

 

 

Боярин V:

 

Під стіною горіх стоїть,

 

Листячко нахиляє,

 

По слову промовляє:

 

– Десь була тут наша мила,

 

Що з нами говорила.

 

Вона з нами говорила

 

І нас сюди запросила.

 

Ми не самі сюди прийшли,

 

Ми сюди запрошені

 

На медок, на горілку,

 

По молоду дівку.

 

А ті, з боку молодої, їх називають дружками. Ось виповзає з кутка старша дружка, помітно, що в неї добре розвинена мускулатура, бо під шкірою помітно м´язовий мішок. При скороченні м´язів її тіло вкорочується і гладшає. А за нею повзуть і інші трупні хробачихи, витягуючи передній кінець тіла і чіпляючись щетинками за підлогу. Трупні хробачихи, себто дружки, разом з молодою усіх запрошують на весілля, виплітають молодій вінок, боронять молоду від бояр, розплітають молодій косу і також весь час співають пісень.

 

Дружка І:

 

– Ой ти, матінко моя,

 

Чи ж я не дитинка твоя?

 

Чи я, мамко, не дитинка у тебе,

 

Що мене даєш молоденьку від себе?

 

Що мене даєш прічки

 

Проти темної нічки?

 

Ти мене даєш,

 

Сама не знаєш,

 

Що за доленька буде?

 

– Я, донько, не бог,

 

Не божая мати,

 

Доленьку вибирати,

 

Всього ти даю,

 

Що вдома маю,

 

А доленьку не вгадаю.

 

 

 

Дружка ІІ:

 

Низенько місяченько над нами,

 

Вибирайся, Оленочко з нами.

 

–  Добраніч, матінко, добраніч,

 

Іду від тебе, моя мамко, на всю ніч,

 

А від ночі, моя мамко, на увесь день,

 

А від днини, моя мамко, на увесь рік,

 

А від року, моя мамко, на увесь вік!

 

 

 

Дружка ІІІ:

 

Ой ти цілуй, Оленочко,

 

Татка у коліно,

 

Коли тобі обіцяв, хай тепер дає

 

Сиві воли у віно.

 

Тепер же цілуй свою матінку у ноги,

 

Хай тепер дає писану скриню з комори.

 

 

 

Дружка ІV:

 

Горілочку мати носить,

 

Свого зятечка просить:

 

–  Ти зятю-голубочку,

 

Не бий мою дитиночку,

 

Я тобі дам, зятечку, гороху,

 

Не бий мою дитиночку до року.

 

Я тобі дам, зятечку, ще й маку,

 

Не зроби донечці ні знаку.

 

Я тобі дам, зятечку, бичата,

 

Не зроби тілечку синьчата.

 

 

 

Дружка V:

 

Оленка стала, задумалася,

 

Та щиренько заплакала:

 

–  Ой боже, боже, тепер каюся,

 

Що кепсько зробила,

 

Мою матінку, як ластівочку,

 

Тепер залишила.

 

Хто ж із неї сорочечку випере?

 

Хто ж їй тепер водиці винесе?

 

Хто ж їй тепер постілочку пристелить?

 

Хто ж її тепер світличку вимете?

 

А є ще хробачихи – світилки, ті, що виконують обряд тримання свічки на весіллі. Ось одна виповзає із них і нишпорить м´язовою глоткою по закутках, друга проковтує якісь дрібки з підлоги і пропускає їх через кишечник, залишаючи після себе невеликі грудочки. За нею –третя, четверта, п´ята, шоста… ціле кубло, що задихається нестачею кисню і харчується трупним запахом і гноєм. Вони також беруть участь у переспівах між боярами і дружбами.

 

Світилка І:

 

Ой ходила Оленочка по межі,

 

Синій цвіт ізвивався їй по нозі,

 

Та збирала синій цвіт до сім літ

 

Та своєму родочкові на прихід.

 

 

 

Світилка ІІ:

 

Ой червона ружечка – синій цвіт,

 

Чому твого таточка пропав слід?

 

– То мій тато у коморі думає,

 

Сльозами обличчя вмиває,

 

Дочку свою рідну втрачає.

 

 

 

Світилка ІІІ:

 

Ой червона ружечка, синій цвіт,

 

Чому ж то Василечка пропав слід?

 

Чи я тобі віночок не звила?

 

Чи я тобі сорочечку не зшила?

 

Чи я тобі хусточку не купила?

 

 

 

Чи я тобі вечеречку не зварила?

 

Чи сама ти, молоденька, не мила?

 

Писала б листа тобі – та не вмію,

 

Послала б посланники – та не смію,

 

Ішла б сама, молоденька, – боюся:

 

Темна нічка, бистра річка, – втоплюся!

 

 

 

Світилка ІV:

 

Ой благослови, Боже,

 

Та й Ти, Божа мати,

 

Ходи нам помагати

 

Молодих проводжати

 

До церкви, до шлюбочку,

 

На щасливу долечку.

 

 

 

Світилка V:

 

Ой попе, батьку наш,

 

Одомкініте церковцю перед нас,

 

Одомкніте церковцю перед нас

 

Та звінчайте двоє дитят з-поміж нас.

 

Наша церковця під вінцем;

 

Звінчайте Оленочку з молодцем.

 

– То ви тепер переконалися, що чоловік тричі дивний буває, коли народиться, жениться і вмирає, –  каже прибиральниця. –І весільна ніч є свідком зрілості людей і їх повноліття, щоб стати до шлюбу і створити сім´ю.

 

–  Весільна поезія у виконанні трупних хробаків прекрасна, –  каже дядько Андрій. – І настрій цих пісень якраз відповідає атмосфері весілля у морзі.

 

–  Зверніть увагу на ліричну атмосферу, що проходить через шлюбну ніч. – каже прибиральниця. – У центрі пісень образ молодої, що тужить за своїм дівоцтвом, за матір´ю, родом.

 

Досить мати трохи фантазії і тоді багато чого можна уявити. Весільний шал трупними хробаками вчащає до нас тоді, коли ми вже попрощалися з молодим віком. Годі думати про те, що небіжчики пройнялися відповідальністю за своє особисте життя, за сімейне щастя, любов, терпимість, справедливість, розподіл домашніх обов´язків.  Проблема тільки в тому, що в майбутнє заглянути не реально. А ці хробаки, що співають весільних пісень – мости над прірвами забуття великого майстра і незнайомої дівчини. Учасники цієї шлюбної ночі залишаються невідомими не тому, що не мали здібностей стати великими, а тому,  що не мали можливості за життя в своєму оточенні розвинути і втілити цю велич.

 

Ми винесли труп дядька Олексія з моргу і висадили на вантажну автомашину, а самі подалися до зупинки, щоб сісти на автобус до села. Йшли мовчки. Назустріч рівною стіною тягнулися берези, коливаючись від вітру. У їхньому коридорі було доволі прохолодно. Бліде сяйво місяця тонкими узорами прорізалося через їхні густі віти і подекуди ледь-ледь сріблило білу кору. Часом над нами розтягалася нависла на вітах купка снігу, осипаючись м´яким і холодним пухом. Між гнучкими гілками цідився відсвіт темно-синього неба з великими далекими загравами. Верхів´я беріз лукаво коливалися, ніби виражали різні  емоційні стани: одні були зажурені, інші загрозливі, треті, ніби нахилялися до перехожих. Трохи далі, за березами, снували автобуси й автомашини. Вони за кілька секунд зникали в  гущавині дерев, потім виривалися звідти, оповиті димкою і гриміли десь на дорозі. Ввижалося, що вони в одному місці уповільнюють свою ходу, а в іншому – здригаються і рухаються, тільки вже в зворотній бік. Нам з дядьком Андрієм з дитинства був добре знаний цей фізичний обман, та ставало моторошно від того, що вони підкреслювали тривогу цього безконечного вечора з уявним шлюбом двох трупів. Побувавши на такому святі, ми ще раз переконалися в тому, що життя – це не випадковість, а один із вічних світів, і печальний, і радісний, проте від нас залежить, як він розвиватиметься і яким буде для тих, що прийдуть після нас. Від нас залежить, наскільки ми можемо втілити в ньому свої призначення і покликання. Бо, на прикладі майстра Олексія помітно, що вони за своєю суттю трагічні, не відповідають офіційним вимогам цього світу, бо світ не розуміє їх, не вміє оцінити їхньої жертовності. Звідси – розлад із дійсністю, стурбованість і страждання, що, в нашому випадку, привели до шлюбної ночі. Однак, животворна сила таланту, як і невмирущість цих беріз, переходитиме із покоління у покоління і їх не вичерпати, не знищити, як не усунути деталей сакральної топографії природи– міфічного ландшафту пам´яті про майстра Олексія, якого через кілька днів мають поховати у ямі, біля батькової могили, на сільському кладовищі.

 

читати