Завантажити

середина осені
попереду ще півроку холоду
ще довго нам мерзнути в руки і видихати пару
прокидатися під монотонний стукіт дощу
в такі дні тільки і залишається що перебирати пошту
старі квитки на концерти й футбольні матчі
займати свої місця на сходах біля входу в метро
поміж бомжами що сплять обійнявшись
і голосними студентами
та оживлювати у пам’яті давні розмови

те що ти розповідала тоді звучало для мене
як щось з паралельного всесвіту
все це листування сполученням харків ужгород
яке розрізало країну навпіл
всі ці дальнобійники метафізика кримського автостопу
тієї зими ти вперше показала своїй дівчині море
яке вона ніколи доти не бачила

залиш адресу
я теж напишу тобі листа
розповім сумну казочку на ніч
наприклад про такий собі шкільний урок
на якому вчитель історії каже дітям
якщо читати підручники з кінця все буде правдивіше
вони пробують і назавжди звикають сприймати світ саме так
запам’ятовують зовсім іншу ретроспективну історію
читають про добровольчі загони які вертались з війни
кожна війна закінчується коли вертаються добровольці
завжди між собою подібні окопні зомбі
про що вони думають що наспівують сходячи з поїздів

наші веселі фрайкори в пост-дощовому берліні
наші двадцяті прокурені джазові хриплі і зголоднілі
наша програна партизанка втомлена інтифада
безнадійна герилья безалкогольний путч

наші сумні плацкарти і товарняки
тоді ми їхали у напівпорожньому вагоні
і провідниці радили нам зійти
пропонували купити нам квитки
на інший потяг який ішов до криму і поїхати до батьків
ми відмовляли казали що ніхто нас не змушує ми ж добровольці
це означає дешеві берці
молитовники під бронежилетом сірі розтягнуті кофти
які за версією одного з нас видавали
в американському спецназі для тренувань
але мені це більше нагадувало про львівський секонд

засинати з ножем в руці на бетонній підлозі напоготові
прокидатись від вибухів з думкою що міг би спати ще дві години
в той самий час ти мерзнеш на трасі чекаючи на авто і
полюєш на одну з п’яти жінок-дальнобійниць на всю країну
бідолашну країну яку розрізають вервиці вагонів
товарних поштових спальних заіржавілих
з фронту на фронт визначаючи де проходять кордони
для тих хто вертається їде живих і вцілілих

хто сидячи біля входу в метро перебирає старі квитки
згадує підтрибунні приміщення з яких починалися бійки
що перетікали у громадянські війни і навпаки
поки у сутінках загорались перші зірки
над автотрасою де тримаючись за руки дві лесбійки
намагаються зупинити хоч когось і водії
які евакуюють приголомшених футболістів
дізнавшись від однієї що за море чекає її
залишаються з ними та з солідарності теж не зрушують з місця

вірш який стане гімном цілого покоління
який цитуватимуть на холодних зупинках
декламуватимуть дорогою від метро
який кожному нагадає про щось своє
розслабся
ні ти ні я
його не напишемо

читати