Завантажити

…львівський double-deck відходив вже по тому як вщухло та зітліло гучне сонце, довкола головної київської автостанції сичала та купчилася яра серпнева темрява й незлічені помаранчево-затруєні ліхтарі, які мов тернові кущі та виноградні лози розросталися вздовж транспортних розв’язок та симетричних перехресть вже були не в змозі ані розігнати ані притлумити її, вдень темрява спала ув утробах старих дерев та ув утробах рокованих на викорінення старих одноповерхових будівель, вона сусідила із безпритульними людьми та із безпритульними собаками попід круглими люками-отворами каналізаційних проток, що вели до підземного міста, до засліплених підземних річок та до знищених по декілька раз цвинтарів, наразі вона раділа тому, що пощезле сонце вже втратило свою владу понад землею і її незлічені пазурі та гострі кігті вже плотожерно та хижо торкалися автобусних вікон у марній спробі проломити їх…Двоповерхові автобуси у Британії називають двопалубними автобусами й сидячи на другій палубі цього автобусу ти мимоволі переконувався у тому, що це войовниче та витончене плем’я знову ж таки правильніше за слов’ян визначає та висловлює у світ те, що бачить – рух автобусу крізь темряву та темне місто нагадував плавбу вітрильника, який вперто та засліплено йшов у західному напрямку, навздогін пощезлій днині, пропанахуючі глибокі неситі води цієї серпневої ночі й ти бачив на їхньому дні двори, будинки та вулиці. Автобус виривався на волю крізь провінції пажерливого імперського міста. Автобус йшов крізь колишні передмістя та прикиївські селища, які вже достатньо давно перетворилися на здобич. Київ заковтнув та майже перетравив їх, лишивши декілька поодиноких хуторів на узбіччі та декілька гаїв у глибоких ярах – ці приземкуваті хутори із товстими кріпкими стінами, подібні до вівчарських псів, що пильнують вже вирізані отари, блискавично спалахували та згасали вздовж шляху твого немов горючі церковні свічки у проточній воді. Ти був на другій палубі і хуторські двори вже не приховували від тебе своїх таємниць. На ганку одного з цих хуторських будинків стояв та палив вже немолодий чоловік, бронзовий від засмаги. Він щойно видубав із глибин виноградної рясної зарості свого двору, за його спиною примарно вгадувалися мисливський карабін, трохи стримана лють та присутність скажених псів у дворі, псів тієї ж воїнської породи, що й цей чоловік й цей вцілілий впертий будинок. Цей чоловік вже знав, що цієї ночі вуличні банди із найближчого пролетарського гетто продовжать нескінчену війну на винищення проти нього та проти таких як він – засмаглий чоловік знав, що йому радше за все доведеться відстрілюватися та спускати з ланцюга вартових псів. Ти помахав йому рукою, але він не помітив ані тебе, ані жесту твого. Він вже занурювався до щонічної війни за виживання….

… до Брест-Литовського проспекту, до головного шляху, який веде зі столиці на захід автобус діставався близько двадцяти хвилин, зробивши напівколо, він спускався естакадою, він майже торкався до жовтувато-цегляних стін придорожнього та високого кубоподібного будинку, на останньому поверсі світилося вікно, одне-єдине на весь будинок, ти знав що поруч із цим будинком таїться нескінчений чорний гай, то була кіностудія, ти знав, що саме зараз крізь гілля старих яблуневих дерев, повз брами безлюдних павільйонів летіли стрімголов примари Параджанова та Ільєнка, по смерті вони перетворилися на пажерливих та прудконогих песиголовців, вони полювали на тих, хто наважувався вночі потайки перелізти огорожу, вони шматували та розривали до смерті людей, вранці поліція знаходила поміж яблуневих дерев закривавлені частини людської плоті, декому із мертвих, знаний витівник Параджанов, вкладав чи до розірваного рота, чи то до розірваної горлянки недозріле кисле яблуко, зірване з найближчого дерева, саме тут автобус робив поворот, немов прощаючись із Києвом…ти озирався і бачив як біжить в гору прямий та геометрично-бездоганний Брест-Литовський проспект, ти бачив як починається один з найвищих київських пагорбів, основа високої та незнищенної вежі, ти знав достеменно весь напівлабіринт-напівамфітеатр провулків, прохідних дворів, гаїв та важких для підйому вгору древніх вулиць, крізь які ти міг пройти із заплющеними очима, їхнє строкате зібрання увінчувалося пишною візантійською короною Святої Софії, там песиголовці та вовкулаки вже вистоювали зиму у високих кадубах, там висів, обертаючись довкола себе, обертаючись проти годинникової стрілки, висів у повітрі незнищенний заморожений дракар когось із перших київських норманів, вовкулаки та песиголовці сповнювали його до країв тим колючим смертним снігом, який дозрівав у кадубах й ти знав, що невдовзі вони летітимуть понад землею, вправно повторюючи у польоті своєму наземні стежини, вони розкидиватимуть сніг по всій київській землі, вздовж усіх кордонів та вздовж усіх Змієвих Валів стомленої Імперії…це станеться дуже скоро, за якихось три-чотири місяці…Київ не хотів відпускати вас на захід…не лише тебе… невдовзі почнуться святкування, двадцять шість років чергової республіки, чотири роки війни, яка вже поглинула багатьох твоїх друзів, яка раніше чи пізніше вб’є й тебе…буде парад, цим проспектом до київського середмістя рухатиметься бронетехніка, тому проспект треба привести до ладу…біля тебе сидів львів’янин, веселий, голомозий бородатий хлопчина…Лікар…Його також вб’ють на цій війні…Ти бачив це по його приречених очах, по його приречених рухах, по його неприродно-блідій шкірі, хоч він і жартував безугавно і сміявся і радів тому, що їде додому… Київ не відпускав вас – через дорожньо-ремонтні роботи на проспекті утворився корок і автобус повільно повз на захід…Київ поволі згасав – незлічені пащеки підземних переходів, де жеврів хворий неон, прозорі мов бурштин будівлі бізнес-центрів, із прегарно освітленими утробами великих залів, по яких нудьгували столи, комп’ютери на столах та зручні шкіряні стільці, вуличні кафе, де світла вже було менше, де під пухирями брезентових чи то парасоль чи то ковпаків дозрівали бійки та поножовщини, неоново-смарагдові букви, які означали спуск під землю до вже зачиненого київського метро, все це крутилося та сліпило очі велетенською нескінченою дзиґою, яка раптово скрикнула та згасла лише тоді, коли автобус врешті-решт перетнув останній рубіж міста…

… коли Київ пощез, коли не стало ані світла його, ані настороженої темряви його, тоді автобус обступило декілька мороків та декілька тиш… серед них був морок придорожнього притлумленого хутору, серед них був морок придорожніх сосон, серед них була тиша мостів, збудованих понад трасою, серед них була тиша зупинок на незалюднених перехрестях, коли шепіт польового ручая за півкілометра від автобуса був чутним у середині автобусу й цей ручай, якій о великій спеці зникав під землею долучався до розмов тих людей, що їхали поруч із тобою...ув автобусі було багато галичан, ти відрізняв їх за їхньою говіркою, вони говорили, немовби співаючи – у Європі музична побудова буденних фраз зберігалася лише у Галісії, на Галичині та ще десь у балканських закутках…окрім того хлопця, що сидів біля тебе, решта галичан не були мешканцями Львова, ти зрозумів це за уривками їхніх розмов…у Львові вони лишень робили пересадку, вони їхали кудись далі, туди де починається повільний, але невідворотній підйом у гори…шлях до верховини…шлях на гору…декому з них доведеться йти вгору пішки, адже автобуси не дістаються туди…там немає доріг…там дерев’яні мости понад швидкими костоломними річками не витримують автобусної та автомобільної ваги…там вирубають праліси, але завжди лишаються ті верховини, куди не дістатися й по тих верховинах вздовж стежин, що ведуть від одного колодязя до іншого, у глибинах цих колодязів, у великих завжди студених озерах, у занедбаних австрійських або польських чи то метеорологічних станціях чи то обсерваторіях, посеред колючих та темних пралісів, де навіть серед літа може випасти сніг, навіть серед літа річкова вода, озерна вода, колодязна вода може розрізати до крові гортань тому, хто п’є її – розрізати дрібними прегострими крижинами, які встигають народитися впродовж недовгої липневої ночі, тільки там все ще ховалися місцеві вовкулаки та песиголовці, інші народи та племена темряви, ті, що сиділи у колодязях, ті що перетворювалися на дітей, що заблукали та просили подорожніх провести їх додому, а потім вбивали їх та пили їхню кров, усе це сонмище тікало на верховини…у долині, там де стоїть Львів ти не очікував побачити чогось цікавого, адже праліс там перетворено було на оранжерею, гори – на декорації, річку там засліпили та ув’язнили під землею…у перекази про річкових драконів, що вціліли у темних водах підземної Полтви ніхто не вірив, ніхто не вірив у те, що під Оперним Театром ховається засліплене чорне озеро…мовляв, у театрі є потаємні гвинтові сходи до того озера…ув озері щось є…якісь озерні люди…вночі вони ходять театром, хто їх побачить або божеволіє, або стає одним із озерних людей та переходить жити до озера…не даремно ж, архітектор, що зводив цей театр, застрелився…львів’яни не хотіли і не могли у це повірити, тобі вони нагадували тих істот, що не здатні дивитися на небо, але здатні лише бачити його відбиття у калюжах під ногами…коли у Києві починалася чергова смута, коли плебейську Республіку нудило та пучило до кривавого проносу, тоді у Києві з’являлася сила-силена львів’ян…тобі згадалася крихка, смуглява дівчина-львівянка із носом, схожим на дзьоб великого ворона…вона трохи відстала від гомінкої ватаги друзів своїх на головній станції київської підземки…невдовзі почнуть вбивати, вода перетворюється на кров, кров’ю плачуть ікони, вона приїхала на Майдан, Україна – це Європа, для неї це та Європа, кастрована та засліплена, на яку перетворили Львів поляк та австрієць, побудувавши підземну в’язницю для Полтви…Дівчина дивилася на строкаті мозаїки, якими було прикрашено головну станцію київської підземки…Ті мозаїки відтворювали орнамент приспаної воїнської держави – чорнобривці та соняшники, які цвітуть посеред опівнічного сну й ти занурюєшся до їхньої велетенської пахучої зарості й падаєш немов у колодязь, знаючи, що десь на дні буде глибокий холодний потік…Так уявляли рай на Старій Гетьманщині…Львів’янка, схожа на ворона, знімала мозаїки на мобільний телефон, марно намагаючись зрозуміти летючу симетрію мозаїк, вона була відверто приголомшеною, це й близько не нагадувало те, що вона звикла бачити у своїх снах про свій рай…Так, усі квіти були двоглавими та вищими за будь-яке дерево, за сосну чи за дуб, їхнє стебло вигиналося немов тулуб річкового дракона, який занурювався до більших глибин десь поміж «биків» київського метромосту, лишаючи по собі рясні брижі на вже притишеній воді, можна було подумати, що то лишень тіні чи то від місяцевих чи то від сонячних дихань, що переплеталися тугими невидимими вузлами у присмерковому повітрі…річковий дракон допливав до бакенів та до мілководдя, його тінь повторювала у собі й візерунок сонця, що згасає разом із бджолиним літом й геометрію перших місяців, що поволі запалювалися у бездонному київському небі й геометрію та візерунок мандрівної пташиної зграї, що прямувала від своїх старих гніздовій на Перуновому Пагорбі попід усіма мостами незнищенного великого міста на імлистий південь…так починався твій недовгий переджитомирський сон…

… першою зупинкою після Києва був Житомир…ти прокинувся на самому початку його…денне місто та нічне місто відрізнялися одне від одного немов відкрита книга від закритої книги, ти знав про це …повз тебе мерехтіли поодинокі ліхтарі та галявини їхнього холодного сивого світла, невисокі триповерхові старі будівлі купалися та вистуджувалися у сивому крижаному сяйві, згадуючи спекотну виснажливу днину…поруч із ліхтарями росли високі пірамідальні тополі, кидаючи на асфальт та на землю по три колючі тіні, двері, що вели до будинків та до їхніх глибоких снів були міцно зачинені й ті двері були дуже близько до тополь та до ліхтарів – вочевидь, крізь вікна до помешкань, крізь двері та брами на сходи, потраплятиме восени багато жовтуватого та червоного тополиного листя…автобус йшов до місцевої автостанції, оминаючи чорні та невидимі гаї, великі-великі гаї, поруч із автобусом, то відстаючи від нього, то випереджaючи його з’являлися поодинокі велосипедисти-сновиди, їхні ліхтарики світилися так само зимньо та сиво мов великі ліхтарі коло будинків…у цьому місті живе Великий Письменник…є Сліпий Аргентинець, є Серб-Чорнокнижник і є Він… Сліпого Аргентинця та Серба-Чорнокнижника читають та знають, Його знають лише обрані, невеличкий гурт хлопців та чоловіків із виголеними скронями, цей гурт вже зменьшився через війну…шкода…але його треба читати…ти колись зустрічався із дівчиною з Житомира, ти питався в неї про Нього, вона відмахнулася трохи роздратовано, сказавши, що не читала, але Його дружина викладала у неї у місцевому педінституті українську мову…ти подумав, що якби й читала вона Його – крихка, але дуже розбещена та хтива та ласа до єблі дівчина із на диво невеликими грудьми, але високою шиєю та пружними високими сідницями – то навряд би щось второпала…Він є охоронцем та знавцем тієї приспаної воїнської країни, у раю якої ростуть хижі двухглаві квіти…Призабута країна та призабутий час, коли ми ходили зі зброєю навіть до церкви та знали дев’яностий псалом напам’ять, коли хижі Імперії боялися нас, коли столицею був не Київ, Київ тоді був містечком, столицею було одне із теперішніх містечок на південь від Києва серед пагорбів, глибоких ярів та пралісів… їй важко було зрозуміти той час і тому той час був для неї не цікавим…вона перед війною одружилася із ментом-спецпризначенцем, на початку війни житомирських спецпризначенців відправили до Юзівки, захищати якісь адмінбудівлі, вони не витримали штурму, вони здали ворогу ту будівлю, яку мали охороняти, вони тікали крізь двори та провулки, лишаючи зброю та щити…автобус зупинився, усі палили попід ліхтарем, ти розповідав своєму попутнику-лікарю про Великого Письменника та радив почитати Його…той схвально кивав своєю трохи завеликою біло-жовтою голомозою головою та навряд чи збирався читати Його…

… ти подумав, що було б добре якби Великий Письменник раптово з’явився на цій нічній автостанції…він палить люльку, можливо він вийшов до найближчої цілодобової крамниці купити трохи запашного тютюну …у нього безсоння, він перекладає з латини чи зі староукраїнської чи з польської…кажуть, що у нього є дещиця польської крові…дивно, адже та стара Україна воювала із Польщею – воювала на винищення…Польща відступала та відповзала на захід до теперішніх кордонів своїх, лишаючи свої спалені фортеці та річки, багрові від польської та галицької крові…Зараз, також, іде Війна й вже Україна намагається не відступити та не відповзти навздогін сонцю як Польща свого часу й річки, також, є багряними від крові й там риба пожирнішала від мертвої людської плоті, у річках там багато трупів…У Львові, той хто зголоситься бути твоїм Вергілієм у цьому місті покаже тобі колодязь, до якого кидали поляків, чи то францисканців чи то єзуїтів…Ця Війна торкнеться жирно та смертно і тебе і твого попутника-лікаря і ще багатьох чоловіків у цьому автобусі, але поки що ви всі просто палите міцні цигарки у сивому світлі високого ліхтаря…Великий Письменник так і не вийшов зі світлої темряви рідного містечка й тобі так і не випало поговорити з ним…автобус йшов далі – ви усі заходили до автобусу, готуючись до чергового занурення до мороку та до кочових неспокійних снів, ви перетинали нерівну майже чотирикутну площу сивого-сивого світла й кожен з вас ще кидав на асфальт, стомлений велетенським огненним літом по три колючі тіні…як нічні пірамідальні дерева та нічні ворони у цьому місті…

… їхати до Львова та не думати про поляків було б не правильно…ти мало що знав про них та надто мало спілкувався із ними… навіть, коли ти вчився у Британії та Штатах ти, майже, не бачив їх…світловолосі та тонкокостні хлопці у великих круглих окулярах, дівчата, приземкуваті та товсті, без шиї із обов’язково фарбованим волоссям або смрагадовим волоссям або отруйно-червоним волоссям…ви ходили різними стежинами, ці стежини не перехрещувалися…у цих хлопцях та дівчатах не було геть нічого щоб спонукало тебе виявити цікавість до їхнього племені…вони нагадували двокольоровий пташиний послід… тебе завжди дивувало те, як ці хлопці, подібні до схарапуджених голодних горобців та дівчата, подібні до діжок із переброділим віном, могли належати до войовничого та пихатого сонмища, із закривавлених пазурів якого нам доводилося декілька разів видирати Львів…ці горобці, вочевидь, могли видзьобати очі…ці діжки могли чи то розчавити чи то напоїти до смерті отруйним вином…не даремно ж, їх кидали у колодязі…у Львові, у багатоповерховій « Гасовій Лампі» ти почуєш польську мову…турист-поляк дасть комусь невидимому чайові, офіціант-невидимка дякуватиме польською…немов пшона набрано було до рота обох людей – і того хто давав чайові і того, хто їх брав…на будинках ти бачитимеш написи польською, те ж таки колюче чужинське пшоно з каменистого поля у роті…польська та поляки дратуватимуть тебе… але то буде згодом…автобус лише раз збочив із траси та заїхав до темного та одноповерхового міста…то був Новоград-Волинський…автобус проїхав по мосту над чорною водою…перила та узбіччя мосту пофарбовано було у жовто-блакитні хижі кольори…через кожні п’ять кроків на пішохідній частині мосту стовбичив жовто-блакитний прапор…це нагадало тобі війну…річка попід мостом називалася Случ… «знай ляше, по Случ – наше»…так казали під час тієї старої війни, вже потім поляками годуватимуть львівські колодязі…поляки програли ту війну, вони програли ще безліч воєн, вони звикли бути битими, вони почали пишатися цим, вважаючи це чеснотою…галичани навчилися у поляків пишатися тим, що зазнали побиття…ти зрозумів це із розмов з ними коли війна тільки-но починалися…вони нагадували людей, які танцюють на крижині, що тане та думають, що їхній танок врятує крижину від невідворотного перетворення на чорну голоду воду…вже пролилася перша кров…у великому ведмежому Харкові почалася облога штаб-квартири…Братство Вольфсангеля…Вовчий Гак…Твої друзі відстрілювалися із вікон…Відстрілювалися із доброї та перевіреної мисливської зброї…АК з’являться потім…Отруйний фабричний чорнозем піднявся та пішов проти них… « На хуй она нужна ваша Украина» …Стріляли влучно…Розкраяні голови та розкраяні черева…Зеленувата кров, блідно-червоні мізки та глевкі нутрощі на бруківці…Хтось з ворогів, вже смертельно поранений, скавучав та крутився закривавленою дзиґою у пітьмах – життя та нутрощі вивалювалися на землю крізь тричі розірваний живіт…Треба було протриматися до сходу сонця… « Мій фюрер чекає на мене у Вальхалі» - сказав хтось із твоїх друзів, відповідаючи на питання, а що буде якщо підмога не підійде вчасно…Підмога зав’язла, заходячи до най-най-найсхіднішої вкраїнської столиці Полтавським Шляхом…Напоролися на декілька засад на Холодній Горі…Ти вже знав, що великі війни починаються із саме таких антично коротких та відморожено прозорих фраз, сказаних крізь зведені від ненависті зуби у перервах між пострілами…Ти розповідав знайомим галичанам, про те, що у Харкові вже почалася війна … « То не є можливим» - сказав тобі десь на Ярославовому Валу у Києві, у затишному пабі, вже колишній приятель-галичанин, схожий на поляка тонкокостний хлопчина, який не вмів битися, не любив битися та боявся битися, знав латину, писав вірші, викладав латину…Він продовжував танцювати на крижині, хоча чорна вода вже їла його босі ноги…Духмяне пиво…нові переклади Овідія…війна не є можливою…Двокольорове пташине лайно…Чорна вода…це був вже другий твій сон у цю мандрівну літню ніч…ти ніколи не бачив цього галичанина…ви лише листувалися та помірно сварилися ув інтернеті…потім ти написав в’їдливий та колючий відгук на останню книгу його віршів, він образився й ви перестали спілкуватися…але уві сні ви сиділи за пивом на Ярославовому Валу й до пабу у якому ви сиділи ломилося з вулиці яре сонце… паб було оздоблено картинами норманського імперського Києва… « то не є можливо…війна це огидно…це бридко» … він писав це в інтернеті…у Харкові вже пролилася кров…спецназ чавив кацапські осині гнізда та кулеметні гнізда, прориваючись на допомогу твоїм друзям…підмога прийшла вчасно…прийшла тоді, коли вже гортанно та хрипко кричали півні на хуторах вздовж Полтавського Шляху… « іще співають півні у Медінаселі»… спомин про сивого та мудрого Езру Павнда…він вважав себе учнем Павнда…але ж сам був антифашистом… « то не є можливо»…

… Війна нагадала про себе ще раз…Автобус вже їхав Галичиною…Твоє місце на другому поверсі було неподалік від сходів, що вели на перший поверх…вони вели, майже, до самого водійського місця …водій слухав радіо…посеред уривків рекламних оголошень, посеред кастрованих пісень, що були ані солоними, ані солодкими раптово спливла радіостанція, яка передавала фронтові зведення, скупі зведення штабів, подібні до прози Юлія Цезаря…ти почув ці зведення майже крізь сон, у них згадувалися ті фронтові та прифронтові селища, у яких тобі доводилося бувати…там був інший ворог, геть не схожий на поляків … бронелобий, нахрапистий, кусючий…ми його колись приборкали та прикормили з долонь вишуканою візантійською їжею…він прийшов їсти з наших долонь та відгризати наші руки…лінія фронту йде вздовж річок та вздовж трикутних териконів, шляхи та автостради перерізано…ми та й вони зійшлися лоб-у-лоб…вночі вони намагаються пройти водою, перейти річки, але натрапляють на наші «секрети»…мов хижий звір – мохнатим черевом на гострокіл… у тих річках риба жирнішає, поїдаючи їхню мертву плоть…на базарах у прифронтовій зоні продають багато риби…її ловлять голіруч, трохи нижче за течією…вона розплодилася та розжиріла…вона їсть ворога – вона їсть людей з важкими та голомозими лисячими головами…щось подібне є у Шекспіра…ми їмо рибу, риба їсть черв’яків, які їли мертвих у могилах…так, Шекспір…

…перекладену з німецької мови на російську мову книгу про Шекспіра, ти побачив ув одній із пристаркуватих та старосвітських львівських книгарень… « Шекспір та німецький дух»…книга стояла була на одній із найвищих полиць книжкової шафи, до неї вела хитка дерев’яна драбина, така ж пристаркувата як і сама книгарня…ти багато чув про цю книгу, твої знайомі британці відверто знущалися та сміялися з неї…її автором був єврей та гомосексуаліст, дотичний до потаємного кола інших гомосексуалістів та дияволопоклонників, те коло очолював Стефан Георге…поет…породистий сухий чоловік, схожий на птицю-некрофага…він, також, страждав на хлопчиколюбство…Фюреру подобалися його вірші…з того кола виповзли ті, хто хотів вбити Фюрера…про них у Голівуді зняли незграбний та брехливий фільм…його інколи показують на українських телевізійних каналах напередодні щорічного святкування перемоги над Рейхом…ти розповів про це чоловіку, який був твоїм Вергілієм у місті Лева…він запитав, який твій улюблений твір у Шекспіра… « Сон у літню ніч»…Чому?...Там багато магії…Багато світлої ночі…Недовгої ночі посеред літа…Шекспір не був англосаксом, він був валлійцем…Вони чимось подібні до нас…Майже українська чародійна ніч серед літа…Зорепади ще не розпочалися, роси вже холодні…Чи варто купити цю книгу?...не знаю, мені було б бридко до неї торкатися…чому?...через того, хто написав її…Вергілій незлобливо розсміявся - ви рушили далі крізь вогненний львівський день, крізь глибоку тінь старих лип та розпечені пустелі площ…ви йшли із самого львівського дна, йшли вгору крізь студений морок та пекуче світло…велетенське біло-червоне літо обпекло і цю землю…ти думав, що тут буде холодніше…вже посеред галицької ночі, наближаючись до Львова, ти бачив як клубочиться гіркий змієподібний дим понад придорожніми хижами…там палили груби…роси вже впали…а може то лише наснилося?...ти розповідав Вергілієві про те, що « Сон у літню ніч» нагадує тобі наближення грози…вона ще далеко, вона ще не перетнула незлічені горби та потоки…її високі вогненні стовпи спалахують і згасають із певним проміжком…декілька хвилин…це нагадує виставу – це нагадує освітлений раптовим вогнем фрагмент перевтілення, хтось стає зачаклованим гетьманичем із головою віслюка, хтось перевтілюється на перелесника, звичайні хуторянки переходять до племені лісових мавок, але вогонь згасає, розквітає морок, клубочиться чорна завіса, а коли черговий вогневий стовп прорізує навпіл темряву – то на сцені вже прошумів черговий вихор перевтілень й царевич-віслюк й перелесник вже грають інші ролі…

… місто Лева нагадало тобі строкатий темно-червоний пазл…він складався із кількох найголовніших фрагментів, які ти запам’ятав найкраще…той, хто був твоїм Вергілієм у Львові добре знав це місто…ти попросив його показати тобі не той Львів, який бачать натовпи туристів…ще у Києві ти знав, що хочеш побачити…ви пройшли крізь спекотне місто, у якому панує велике безводдя…ви пройшли крізь глибоке середмістя лев’ячого міста…ти марно сподівався на те, що тут холодніше аніж у Києві…велетенське та гучне євразійське літо сповнило вщерть усе місто й ви пройшли містом немов крізь нескінчене пасовище тисячі багать…ви немовби пройшли по розпеченому вугіллю багатьох й багатьох пекучих кострищ…ви пройшли крізь ватру, на яку перетворювалися кожна вулиця та кожна площа вздовж вашої дороги…було лишень декілька пристановищ напівмороку, кілька пристановищ вибагливої стужі посеред літа, тієї стужі, яка так полюбляє колодязі та старі будівлі…першим пристановищем, першим фрагментом львівського пазлу була вірменська церква…Ян Розен…він створив той рокований та крихкий світ, який дивився на тебе зі стін церкви…високе, глибоке та темне гніздо кочового народу сповнено було людьми, подібними до янголів…у них було світле волосся та очі їхні були світлими…було важко розрізнити, де були чоловіки, де були жінки на тих строкатих картинах, немовби спольщений єврей викликав із найглибшого мороку та воскресив винищених та вигублених андрогінів…неначе він воскресив із попелу та горючої солі прокляту книгу Єноха…янголи, що чинили блуд із дочками людськими утворювали нетривке безплотне коло навкруг кожного, хто входив до церкви…серпнева спека та серпнева задуха безводного міста, похованого у долині, лячно зупинилися на порозі храму та не наважилися слідом за вами потрапити до мороку цього єретичного гніздовища…на одній із картин зображено було обезголовлення Іоанна Предтечі…голову вже відтяли, голова заклякла у невипотрошеному ситому повітрі…симетричний багровий рот був привідкрився зовсім по-риб’ячому…обезголовлений тулуб ще не впав, хіба що ледь-ледь хитався і на тому місці де щойно знаходилася голова, горіло холодним світлом чорно-біле хрестоподібне сонце…іншими пристановищами стужі та мороку були львівські брами, темні просторі шлюзи, які відокремлювали невидимі двори від вулиць, деякі з туристів заходили до цих брам та знімали на відеокамери або на гаджети чорні утроби цих шлюзів і в кожній брамі сиділа своя власна холодна ніч, яка чекала на присмерк…двори були вузькими, двори були подібні до колодязів, у дворах пишно та ув’язнено буяли квіти, але не чутно було бджіл і це трохи здивувало тебе…по периметру кожного з тих дворів тяглися довгі балкони, на яких примарами темряви у глибинах помешкань та спалахами повсюдного сонця ближче до вікон та балконних дверей позначав себе невидимий та потаємний рух чоловіків та жінок, які жили у цих старих будинках…їм, вочевидь, остогиділо те нещире свято, під покровом якого Львів намагалися продати чужинцям, вони відокремлювалися від язичницького торговища темними шлюзами, до яких вони саджали холодну ніч, саджали темною вартовою собакою, саджали на невидимий ланцюг, але це не допомагало й тоді вони зачинялися у темних склепах своїх осель й лише гра світла та тіні, ламкий танок їхніх чорних тіней, схожих на довгі смугляві пальці, що торкаються золотисто-білих клавіш, нагадував про те, що тут живуть люди… « ходімо, друже, ходімо» - казав тобі Вергілій – « ти ж маєш побачити все» й ви йшли, йшли, йшли постійно вгору…

…ти знав, що є долішня Галичина і що є горня Галичина…паралельна, правдива, інша Галичина… ти почув її ув автобусі…іще до війни ти трохи доторкнувся до неї…адже були два міста, дві брами, два шлюзи крізь які можна було потрапити до горньої Галичини…Львів та Франківськ…ти колись був у Франківську проїздом та майже не бачив його, ви йшли у гори, до сонць та до хмар, ви пройшли лише першу половину дороги гірськими стежинами…ви дійшли до мертвої метеостанції…твої супутники злякалися йти далі…приміщення метеостанції було зачинено ззовні, декілька дверей неможливо було відчинити, хоча один з вас пропонував переночувати саме у цій метеостанції…хтось чув, що у середині щось є, у середині немов скавучав хтось та дряпався із середини…ти чув декілька голосів із середини…мабуть, то був солонуватий та холодний карпатський протяг…цар-вітер, який їсть сніг на верховинах, запліднює озера кригою та підморожує чорні угорські стійбища потойбіч гір…але, вони злякалися…серед них було троє львів’ян, які вперше мандрували у горах…похід зірвався…у Львові горня та крижана навіть влітку, чесна та пістна Галичина вийшла на яв іконами та іконостасами у музеї Князя Церкви…кожна з них немов заперечувала гріховну крихкість янголів у вірменському гнізді…чорно-біле хрестосонце обезголовленого пророка, воїна та суворого вчителя, найпершого Князя найпершої Церкви сповнило вщерть музей із незліченими бічними сходами, які перетиналися десь у пітьмах, із нішами, залами та галереями, яким не було кінця…у цій Галичині о півночі річки перетворюються на кров…у цій Галичині вже почався Страшний Суд й дерево гріхів прорастає крізь потворні тіла грішників із атрофованими дитячими м´язами та розриває грішників навпіл…у цій Галичині полум’я поглинає католиків та мусульман…у цій Галичині панують ворон та окунь, вони пильнують повітря та воду, ти бачиш крізь них, ти бачиш, що і в середині ворона і в середині окуня горить церковна свічка, якої вже трохи торкнувся іній…навіть влітку у горах буває іній…ти це знаєш…Вергілій згадав, коли ви виходили із музею Князя Церкви, про Самотнього Волхва, вже мертвого та дивного чоловіка…він писав про те як з Високого Замку сходять олені до нічного Львова…він помер наприкінці першого року цієї війни…калинова хвороба зжерла його із середини велетенською ящіркою, яка оселилася у бронхах та легенях…Вергілій знав його особисто…ти лише чув апокрифи та байки про нього…казали, що він може харчуватися отруйними грибами, що він грав на свирілі у Києві, у підземному переході попід Європейською площею…великий підземний перехід…він веде від Хрещатика у бік неприборканої київської сельви, за площею починається праліс, переважно дуби та здичавілі акації, він рясно вкриває схили київських гір та тягнеться вздовж Дніпра за місто…потаємними стежинами звідти можна пройти до пішохідного мосту, який виводить на острів…там завжди холодна вода, сонце не відгріває її як слід впродовж усього літа…тим пралісом ув особливо холодні та сніжні зими до київського середмістя діставалися звірі – олені, косулі, вепри, рідше вовки…у Львові такого не може бути…тільки хіба що на Високому Замку… « невдовзі побачиш…Замок ось-ось буде» - сказав Вергілій…ви продовжували йти вгору…

… ти знав, що між людьми горішньої Галичини та долішньої Галичини є суттєва різниця…горяни були схожими на вовкодавів, мешканці ж долини нагадували тих собак, яких на хуторах господарі беруть холодними ночами первозим’я до ліжка свого аби ті, не загинули надворі від ярого морозу та відігріли ліжко… львівські долиняни любили сидіти годинами у кав’ярнях, пити міцну турецьку каву та говорити не про що, вони ховалися у брамах, потойбіч шлюзів, у дворах-колодязях, де від віку не було зоряної води, де від віку не було видно ані зір ані зорепадів …вони боялися води…у них не було річок..вони не вміли плавати…вони переконували тебе в тому, що ти не любиш Україну…що ти не знаєш, що то є Україна…вони вважали, що в них була монополія на це знання та на цю любов…вони були нащадками провінційної аристократії, яка зберігала пам´ять про Київську Імперію та про Київський Престол, але Престол та Імперії були для провінціалів лише ритуалами, лише костюмованими святами, коли можна було ненадовго та знічев’я вдягати однострої розгромлених армій, лише візерунками на вишитих сорочках…метрополія, імперська Вкраїна, надто довго спала, немов ув анабіозі…вона виходила із цього густого запаленого сну, ламаючи голіруч скляний кокон поганого миру та брехливого спокою, помноженого на нещире братолюбство…вона видиралася на волю, до вовчого пралісу чергової світової війни…адже коли пробуджується імперська метрополія, то починається несите гарчання багатьох та багатьох стомлених пристаркуватих хижаків та гієн, що підбирають недоїдки за хижаками…змінюються кордони…річки та праліси сповнюються некрофагами…обпечено кричать поранені республіки та рохкають хтиво й гортанно пристаркуваті імперії, чуючи кров…життя стає вовчим…або ж вовкодавським…оранжерейні провінційні та столичні юнаки та юнки не є придатними до цього…коли ти вертатимешся до Києва з тобою ув одному фургоноподібному мікроавтобусі будуть саме такі львів’яни…хлопець та дівчина…крихкі та безборонні…ті, що живуть потойбіч брами…хлопець злякається, коли вже ближче до Києва побачить вздовж узбіччя колону бронетехніки…ти скажеш йому, що невдовзі парад…він буде вельми здивований…

…Високий Замок починався тим, що більшало дерев…то були клени…стежина довго та втомно бігла в гору поміж старих кленів, які міцно та вперто розрослися на схилах, їхнє коріння розривало ґрунти і до нього можна було доторкнутися рукою…коріння йшло вглиб старої превисокої гори та сягало, вочевидь, володінь місцевої Прозерпини…Вергілій казав тобі, що львів’яни не дуже то й люблять відвідувати Високий Замок, казав що у дев’яностих роках минулого століття під час кримінальних міжусобиць сюди вивозили у багажниках людей та вбивали їх тут серед кленів…тебе це не здивувало, ця місцина була надто київською, надто імперською, надто незатишною…Високому Замку передував колодязь, у якому топили поляків…поруч із тобою та другом твоїм до Високого Замку підіймалося ще трохи людей…ти почув смачну та щиру говірку лівобережних гетьманських містечок…хлопці-відчайдухи, незважаючи на стежину дерлися вгору навпростець по крутосхилу, неначе їх хтось невидимий несамовито кликав до себе на верховину, до високої глибини та до незлічених виріїв холодного солонуватого вітру… вони були такими ж самими прибульцями, що й ти…вони прийшли до цього міста із того ж краю, що й ти, вони прийшли із прадавнього трикутника імперської метрополії між Києвом, Черніговом та Переяславом…можливо, вони були ближчими до Чернігова ніж до Києва…вони були із тих містечок та селищ вздовж трас та дочірніх дніпровських річок, де містечко поволі перетворювалося на селище, до вибагливо-крихке абрикосове дерево, поступалося своїм життєвим простором міднолобій та високій корабельній сосні, де постійно тривала запекла нічна війна між вовкодавом та вовком…подорожуючи від Києва у бік Чернігова вночі можна побачити багряні пузирі далеких вогнищ – то вони пасуть коней посеред летючих зоряних присмерків та туманних пожеж або ще ярого або вже над’їденого місяця …вони охороняють коней від вовків…якщо хтось із них гине у костоломній та криваво-жирній бійці, коли селище йде проти селища стінка на стінку під час танців просто неба десь у повітовому містечку або тоне ув одній із дрібних річок, необережно напоровшись на притлумлений чорний водовирій чорного підводного сонця - тоді вони переходять до потойбічної чорної Вкраїни, до задзеркалля своєї Гетьманщини, вони вже випасають не коней, вони випасають вовків та вовкулаків, тих, що у паралельній Софії, у чорній заздзеркальній Софії доглядають приспану зиму, вони разом із ними розкидають сніг по тих хуторах та по тих дворищах, де колись жили…але поки що, вони, біжучи вгору навпростець, повз фортечні стовбури та цвинтарні тіні кленів досягли верховини Високого Замку й вже занурилися до холодного снігородного вітру…ви із Вергілієм почули їхні радісні вигуки, немов вони увійшли до солоної та прозорої морської води…постійний шлях вгору, поступове наближення до хмар та до сонць породжувало оманливе очікування…тобі хотілося побачити або море або велике озеро…але річку було ув’язнено під землею, море було далеко, до озера, у якому вода завжди народжує крижини та крижаних вужів було трохи ближче ніж до моря й саме звідти дув холодний та солоний вітер, немовби чорне дно озера провалювалось щохвилини до великої та потьмареної безодні, до царств та угідь великого холоду й понад поверхнею його народжувалися міріади протягів та вихорів, вони летіли понад горами та перевалами, пробуджуючи приспаний сніг, пробуджуючи та непокоячи уві сні закляклу та білоголову боярську зиму, пробуджуючи посеред темряви, тих що роблять сніг та роблять град…ви дивилися на Львів, який брунатно-золотавим тотемним звіром чи то дикобразом чи то видрою згортався у кільце на дні своєї долини-в’язниці…Вергілій показував тобі ті місцини, де ви ще не були…золотава майже осіння мла сповнювала вщерть глибини дворів та вулиць, але у самому корені цієї золотавої юги, невловиме серце якої розквітало над площею Ринок вже угніздилися ще безплотні, ще невидимі обіцянки холоду та мороку…старе місто відчувало наближення негоди з півдня, де насправді таїлася та спала із відкритими очима місцева північ, свист та шепіт ураганів, народжених у великому чорному озері вже чутно було і драконам у підземній Полтві і людям-ящіркам у меншому, але небезпечнішому чорному озері попід Оперою…ви зробили коло, адже оглядовий майданчик на верховині Високого Замку мав бездоганно круглу форму…на сході небо було ясним й там клубочилася інша юга…там, вочевидь, було ще спекотніше…місто Лева купалося у золотавій імлі й лише на його підземних поверхах невидимий вовкулака випускав на волю крижаних вужів із заплічного шкіряного мішка…попід вежею Корнякта…попід каплицею Боїмів…попід музеєм Князя Церкви… « буде дощ» - сказав ти, відчуваючи наближення небесних ще пароподібних вод до безводного міста… « може бути» - погодився із тобою Вергілій – « пропоную випити пива»…

… зворотній шлях до Києва був значно коротшим – маленький автобус, подібний до фургону їхав, немов поспішаючи на свято, він завбачливо та насторожено оминав великі міста, він заїздив до околиць темних та холодних, через темряву, здрібнілих містечок, він підбирав галицький плебс, який їхав на заробітки до столиці та ще далі…за Дніпро…ти спав, торкаючись головою вузького вікна…окрім тебе до галицького плебсу не належали лише двоє – хлопець та дівчина…львів’яни…здається вони вперше їхали до Києва…невдовзі парад…попід Києвом вздовж траси стоятимуть бронетранспортери…хлопця це приголомшить чомусь… «під час Війни має бути парад» - скажеш ти йому й він трохи злякано подивиться на тебе…перед Києвом ти вийдеш палити у Житомирі й не відчуєш звичаєвого холоду перед сходом сонця…у твоїй Україні пануватиме передгрозова задуха, роси ще не впали й холодно лише на дні Дніпра, попід мостами, у пащеках та утробах водовиріїв й тому вдень посеред чорної спеки та чорного сонця хочеться спати під водою…

… коли ви йшли у львівську долину із Високого Замку, ти згадав вірш одного із поетів, дотичних до Київської Школи…довкола було багато кленових дерев й ти мимоволі згадав його вірш, побудований у формі діалогу між кленом та парканом, паркан хизується новим поясом та рогатою королівською шапкою, клен каже йому, що він князь, князь-паркан питає у клена, а чим той може похизуватися…клен каже, що крізь нього пролітає птаха, у середині птахи горить свічка й навкруги дуже тихо…свічка у середині птахи…вочевидь, тією птахою є ворон…як на іконах, де зображено Страшний Суд… « і як ти витлумачив цей вірш?» - запитав тебе Вергілій, ти відповів, що ти побачив у цьому вірші теогонію двох вищих каст, воїнської та священицької, клен був священиком, адже дерево є посередником між небом та ґрунтом...паркан є воїном, він охороняє та відмежовує простір… « все правильно» - сказав тобі Вергілій – « але скільки людей могли б зрозуміти твоє тлумачення?...думаю, що небагато…незрозуміле дратує їх» …ти погодився…ви занурилися до пивного Львова…ви відвідували певні паби, переважно пили пиво на літніх терасах й говорили про поетів…передусім про Київську Школу…поетів тієї Школи свого часу стерли із життя…немов єретично-соромицьку фразу, писану крихкою крейдою на чорній шкільній дошці… вони сторожували у яблуневих садах …сторожа яблуневого саду…сторожа у саду Гесперід…їх цей світ не те що не ловив, цей світ просто забув про них…і це було справжнім щастям для них…ви згадали ще декількох письмаків…вже мертвих пащекунів та магів й вони немов би пішли разом із вами від одного до іншого, перетинаючи трохи навкіс місто Лева, у якому невблаганно меншало сонця…

… негода, народжена у крижаних бездонних водах досягла міста Лева тоді, коли ви переходили від однієї літньої тераси до іншої…сонце зникло й у донедавна густому та млосному повітрі відчувалася крижана присутність невидимих крижаних вужів…несите далеке озеро наздогнало кожного з тих, хто був на невеличкій вулиці ув околі площі Ринок й немов би торкнулося крижаною долонею до потилиці чи то до чола кожного, хто був надворі…ви пили пиво за столом попід великим брезентовим ковпаком й саме він повідомив вас про наближення озерних гостей…коли найперший озерний вихор долетів до Львова та немов розвідник продирався крізь хащі старих будівель, повторюючи у польоті своєму лабіринти підземних поверхів та підземних потоків, то цей брезентовий ковпак ожив та почав дихати й хлопати у неіснуючі долоні, немов дрібний біс, оселився у ньому… коли тверді та дзвінкі градини почали падати довкола, ви як раз говорили про тих, що воюють на сході…серед них були ваші друзі…Вергілій поцікавився чому у добровольчих батальйонах побутує римське привітання…ти сказав йому, що це привітання означає рух від серця до сонця…дощ, гар та вітер оточили вас, ви були останніми людьми на літній терасі…решта побігла до кафе…ви хіба що продовжили пити пиво, стоячи…офіціанти дивилися на вас із відчинених дверей старого кафе…між вами та ними був колючий та холодний параван прийшлої озерної води та летючої озерної криги…офіціантів трохи налякало римське привітання, яке ти напідпитку продемонстрував своєму другові… « як ти думаєш, війна триватиме довго?» - запитав він… « дуже довго» - відповів ти.

читати