Завантажити

тільки відвертання уваги й енергії від справжніх пекучих питань — знищення кріпацтва, звільнення селян із землею. Адже всі ці комітети, підкомітети — це влаштовує лише поміщиків, власників, а селянам буде ще гірше, вони будуть обдурені.
Раптом чоловік розпалився. Він говорив, як усі прислухаються до “Колокола”, він говорив про свої почуття особисто до нього, Герцена, у нього з'явились навіть сльози на очах, і Герцену здалося його некрасиве обличчя одухотвореним, а очі прекрасними. Але він пристрасно докоряв, гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змінити мотиви дзвону.
— Коли б уряд наш був трохи розумнішим, — говорив Чернишевський, — він би вам, Олександре Івановичу, дякував за ваші викривання. Ці викривання дають йому можливість тримати своїх агентів на припоні, лишаючи весь устрій недоторканим і непохитним. Вам тепер треба виставити свою певну політичну програму — чи конституційну, чи республіканську, чи соціалістичну, і ви б в усіх своїх викриваннях повторювали б “Cartnaginem esse delendam” — Карфаген мусить бути зруйнований.
Його, Герцена, обурили і самовпевненість, і накази, і поради, і він досить холодно відповів, що не може стати на таку вузьку позицію, і раптом Чернишевський зупинився, уважно поглянув і немовби розсердився сам на себе, що так “заінтимничав” з людиною, яку бачить уперше, так одверто виявив свої душевні почуття до нього. Адже казав він колись друзям: “Я так поважаю, так поважаю Герцена, мені здається, що нема такої справи, яку я не зробив би для Герцена!”
А тепер вони сиділи віч-на-віч, і того глибокого контакту, що жадав він сам, що жадали і чекали там, у Росії, ті, що послали його сюди, здавалось, не виникало.
Та чим більше минало часу, тим більше розумів Герцен, що ці “семінаристи” праві і, можливо, вони там, на батьківщині, швидше й вірніше збагнули, що потрібно. Дедалі він розумів, що їхній шлях єдино можливий.
Але ж не виникло дружнього, інтимного, людського контакту. Надто багато вимог виставили один до одного.
Другого дня була вже спокійна ділова розмова. Домовлялись про друкування “Современника” в Лондоні, якщо заборонять у Росії, домовлялись про дуже важливу справу — друк революційних листівок та пересилку їх, говорили про напрямок таємної російської організації, її перші вимоги.
— Головне — Земля і Воля! — впевнено сказав Герцен.
— Земля і Воля — це найперше і найголовніш — твердо повторив Чернишевськнй.
Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншої конспірації, про це можна було говорити лише в найтіснішому колі одиниць, і, може, саме через цю потребу і вимоги конспірації врешті і Герцен, і Чернишевський перебільшували перед знайомими і навіть друзями, які знали про побачення, своє взаємне розчарування і невдоволення. Правда, в “Колоколе” потім Герцен написав пояснення до своєї статті.
Той приїзд, те побачення не лишило радісного сліду. І Олександр Іванович зовсім не був тим гостинним господарем, як тоді, коли возив по всьому Лондону Шелгунових і Михайлова, або як нині — з такою радістю приймав Маркевичів.
Дивно, а Наталі так по-людяному, замислено й сердечно сказала по від'їзді Чернишевського:
— Яка людина! Зовсім не вродливий, коли розібратися, а який надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути.
— Він, певне, погладив і похвалив Лізочку? —спитав Огарьов.
Наталі спалахнула:
— Так, і це було. Але я не про це зараз. Він знає свою важку, може, страшну долю, але відданий до глибини душі й розуму.
У всіх лишився якийсь ніяковий слід — не так, не так зустрілись, не так прийняли, і найскребучіший слід був у Олександра Івановича, хоча він про це мовчав.
Може, тому він так зрадів Марії Олександрівні, — цій безпосередності, легкості, з якою зустрілися. Здавалось, від неї самої, як і від її оповідань, віяло степом, лісом, рідним зіллям.
 
* * *
Домовились, що побачаться незабаром в Остенде.
— Набрид цей помийний туман, набридли англійці, які наче і не люди, противно не люди, — скаржився Олександр Іванович. — Я поїду до Брюсселя, напишу бельгійському міністру юстиції, — чим чорт не жартує, — а може, дозволять жити в Брюсселі? У кожному разі, проїздом в Остенде ми обов'язково побачимось. Я передам вами для Марії Каспарівни “Под суд”, “Думы” і останній “Колокол”. Так що тільки до скорого побачення.
Прощаючись із Наталею Олексіївною, Маруся щиросерде запропонувала:
— Якщо хочете щось передати в Росію — листи тощо, я з великою радістю це зроблю.
І, може, вперше за це короткочасне знайомство очі Наталі Олексіївни потеплішали.
— Може, я напишу сестрі. Вже стільки років її не бачила. А що ж можна одверто, докладно написати по пошті?
— Будь ласка, я з радістю все передам, — повторила Марія, і чомусь їй шкода стало цієї жінки, хоча ще вчора, повернувшись до готелю, вона думала: “Жити в такій сім'ї, з такими надзвичайними людьми і бути

читати