Завантажити

якогось особливого вигляду — наче до всього їй діло є. Хіба є щось схоже в цьому з панями та панночками — дружинами й доньками немирівської інтелігенції?
А який ходок була! Любила пішки мандрувати. Часто і з Іллею Петровичем. Отак вийдуть за місто і прямують собі цим шляхом, обабіч якого посаджені у два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут проїздила і для неї шляхи-алеї висаджували і навіть цілі декоративні поселення. У них коло Немирова, дякувати богові, тільки алеї й лишилися, столітні розкішні алеї лип, що ведуть на далекі гони. Скільки вони сіл та хуторів виходили! От Мухівка — жалюгідне сільце, та яке гарне! Трохи підведешся на пагорби, і такі неозорі простори перед очима. Сам Немирів на горах. Це ж там, у Мухівці,- розбалакалися з старим Михайлом Мухою, і він розповідав про божевільну колишню красуню, улюбленицю села, Гафію Козаченко: як їй все село весілля справляло, як на щастя милувалися, а потім її на панщині замордували, дитинка маленька померла, і- збожеволіла нещасна мати. Все квітами бавилася і -немов дитя колихала. Всі люди її жаліли. Зайде до кого — посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що є в хаті.
Потім, коли прочитали “Горпину”, багато впізнали...
А по той бік Немирова село таке — Вовчок — спускалося до річки, там вода коло млина шумувала. Гарне місце, і село гарне, майже коло кожної хатки маки, мальви, соняшники квітли, а хатки усі чисто були підмальовані якимись візерунками. Подобалося їй це село. “Чому Вовчок”? — питала, і всі сміялися. І жило тут багато Вовчків.
Чи не з того й літературне ім'я прибрала — “Марко Вовчок”? Бо сама Марковичка і миле село — “Вовчок”. Отак підписала оповідання і спитала Опанаса: “Правда, добре: “Марко Вовчик”? І ніхто не знатиме, що жінка написала”. Тоді хтось з учителів зауважив: “Як і Жорж Занд”. Вона усміхнулася: “Далеко куцому до зайця”. А потім, переказували, Тарас Григорович Шевченко її вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про нього, Іллю Петровича Дорошенка?!
Але і не в таких мальовничих, поетичних місцях все ставало іншим від її присутності. Як часто проходили вони удвох вузькими брудними вуличками єврейської частини містечка, густо заселеної, гомінливої, балакучої. Здавалося, в тих хижках аж ніяк, попри всі зусилля, не можуть вміститися всі діти, всі старі, весь господарчий мотлох, і тому майже все життя виноситься просто на вулицю — і ятки з різноманітним дрібним крамом, і шевці, і кравці, що десять разів латають-перелицьовують лапсердаки, плаття, черевики, так що від первісного стану не лишається й спогаду. Тут же казанки, каструлі, сковорідки на триногах, на яких шкварчить приперчена, начасничена риба, на мотузках сушаться розвішені дитячі пелюшки, пістряві спідниці, якесь лахміття, а долі в поросі вовтузиться кучерява дітлашня з великими чорними очима-чорносливами, і Дорошенко бачить, як кланяється Марії Олександрівні в не звичній улесливо-догідливій позі крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батькові, а не просто Гершко, як усі), а з щирою, приязною усмішкою, і вона відповідає йому так само, а мимохідь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика, і мати його тане від щастя.
Для неї, здавалось, не було “юрби” — вона скрізь розглядала людей. Може, це й робило з неї справжню людину?
А “ранки” у дитячому притулку графа Потоцького!
Хор блідих, пострижених, одягнених в однаковий казенний сірий одяг хлопчиків і дівчаток співає тонкими тремтячими голосами урочисту кантату — подяку за милість до них, за доглянуте дитинство бідних сиріт. Гості дивляться зворушено на графа Потоцького. Скільки він робить добра! А на цих однакових дітей, — як тільки їх розрізняють доглядачі, чи, може, й не розрізняють зовсім? — як на якусь мошкару.
А вона, Марія Олександрівна, підходить у перерві, і її враз обліплює ця мошкара, і вона гладить їхні стрижені голівки і навіть цілує меншеньких!
— А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкетує?
Вона навіть пам'ятає з минулого свята їхні імена! І після цього вона не дивиться, яке справила враження на публіку, і не витирає руки одеколоном, як зробила одна пані, вийшовши після “концерту” на вулицю, зауваживши гребливо: “У них якийсь специфічний дух!”
Вона йде після “свята” в притулку зажурена. Для неї це не “мошкара”, не безіменна юрба, для неї — маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна Настуся — діти, з притаманним їм бажанням ласки, радості, усмішки. Цього саме не вистачає в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягнені, нагодовані (проте завжди хочуть їсти) і їх навчать якомусь ремеслу, а дівчат вивчать на швачок або досконалих панських покоївок.
...Та чи не наилюбіше і не найболючіше згадати ті години, коли вдвох читали.
Якось так сталося, що потаємну літературу, що її діставав Ілля Петрович, він читав з Марією Олександрівною. Ніхто б про нього не міг подумати — тихого, соромливого вчителя математики,'що саме він мав зв'язки з Києвом, з революційне настроєною молоддю,

читати