Завантажити

я й сам дурний? От і розберись тепер, що воно за людина”.
* * *
От Дорошенко, Ілля Петрович, учитель Чернігівської гімназії, одразу розібрався, що то за людина.
Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович.
Опанас Васильович тепер мешкав у Чернігові, й Дорошенко радів і підсвідоме сердився на нього, бо ніяк не міг второпати, зрозуміти до кінця, що ж таке з Марією Олександрівною?
Опанас Васильович і Ілля Петрович після майже дворічної розлуки одразу зустрілися, як брати. Обидва раділи, сміялися, обіймалися, щось вигукували, знову обіймалися, і спочатку навіть здалося Іллі Петровичу, що Маркович дуже пожвавішав. Он як гаряче взявся до своєї роботи.
А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для родини.
Та то тільки так попервах здавалося. Інколи ловив Ілля Петрович такий смуток у його очах, що не переказати. Справді, лиха та радість, по котрій смуток наступає. “Ну, що ж, — пояснював сам собі Ілля Петрович, — звісно, сумує за дружиною, за сином.. чекає на них...”
Багато не розповідав Опанас Васильович, говорив, власне, багато — згадував усі міста, де були, згадував усіх людей, з ким доводилось стрічатися, але ж то були якісь географічні спогади, перелік міст, перелік людей... не більше...
Замигтіли перед Іллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж, Аахен, Лондон, Остенде без усякої послідовності. І це все називав і перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, ніби хотів показати, що це все й не порівняти з Черніговом, з Десною, навіть з маленьким повітовим містом Стародубом, де Марієчка спокійно працюватиме, відпочине від баламутного закордонного життя.
Так само й прізвища нових знайомих, здебільшого відомі їм обом давно прізвища з журналів, газет, книг, скоромовкою перелічив... і, раптом помовчавши якусь мить, сказав: “З чим пішов, з тим і прийшов”, — але, наче сам злякавшись визнання, вів далі свій перелік перед здивованим Дорошенком.
А про Марію Олександрівну майже не розповідав, тільки щось поверхове, загальне — працює, сам бачиш, скільки написала, а ще більше задумала. Друзів нових багато, питаєш? Еге ж, багато, сам знаєш, яка вона. До одних усе погане липне, а до неї чи не найкращі. І це мовив без захоплення. Змінилася? Еге ж, змінилася. Та ні, така як і була. От картку надішле — подивишся.
Але ж її, Марії, листи до Іллі Петровича були такі, що йому часто ставало аж лячно, і він думав: або не хоче чогось до кінця розповідати Опанас, або сам не добирає, як їй важко часом, немов заплуталася вона, заблукала, а чому — хіба звідси, з Чернігова. він може розібрати, зрозуміти ці коротенькі листи з несподіваними бажаннями й планами? От, приміром, пише: хоче поїхати в Єрусалим. Чому в Єрусалим? Навіщо? Спитав Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: “Уперше чую, та то, певне, хтось їй казав, що їде, от і вона одразу: “А що, якби и мені”, — махнув рукою, як на дитячі вигадки, не варті уваги.
А от в іншому листі — вже про це не сказав Опанасові — чи візьме він, Ілля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона писала, коли раптом захворіла в Італії... Та вже, дяка богові, видужала.
Він прочитав її останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що допіру надрукували в “Основі”, і знову чув її голос, бачив удавано докірливі очі, губи, що стримували ласкаву посмішку.
Хіба ж вона знала, пишучи тоді вночі з Рима листа до “батька”, одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темряві на самоті, що надрукують цього листа, читатимуть його всі?.. Лише той, кому написано було, не встиг прочитати...
А тепер Дорошенко радів без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою колишньою, близькою і зрозумілою, і шкода було, що не може написати їй усього, чим живе тепер. Хіба ж тільки заради Педагогічної школи їздив він до Києва? І вона б йому, напевне, далеко більше, й докладніше, й глибше, ніж Опанас, розповіла б про Лондон та Італію, про все те, про що не можна написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася реальна надія на те, що побачаться незабаром.
Ілля Петрович саме був під враженням її листа до Шевченка, коли, прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось військового. Дорошенко, сугубо цивільна людина, погано розбирався у чинах і рангах, але по мундиру побачив, що чин і ранг не малий, а от уся манера триматися цього кремезного, трохи вже полисілого чоловіка, та й лагідний вигляд його обличчя з козацькими вусами ніяк не в'язалися з поважним військовим чином.
— Підполковник Красовський. Андрій Опанасович, — одрекомендував його Маркович. — А оце наш друг, і мій, і Марієчки, Ілля Петрович Дорошенко, старший викладач математики Чернігівської гімназії.
Красовський немов здивувався, почувши це прізвище, та одразу приязно всміхнувся Дорошенкові.
— Ми ще в Немирові разом учителювали, — вів далі Опанас Васильович. — А щоб тобі, Ілько, одразу було зрозуміло, скажу:
Андрій

читати