Завантажити

«Стукаєш?» Ну і стукай! — подумала я, і знову почала засинати. Тоді сниться мені другий сон.
На краю оселі, де праворуч порожній майдан і старовинна козацька церква, стоїть хатка на курячих ніжках. І хатка, мов казка, мов пушкінська няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночі, що тисяча їх і одна. Летять у ніч безшумно кажани. Кричить тривожно сич:
— Угу!
В хатці я, аферистка, провокаторка, убивця, і моя сестра — проститутка. Сестра допіру прийшла з тайного публічного дому й сидить на печі біля сибірського кота. Кіт таємно муркотить своє одвічне муркотіння.
— ...Але як мені обмити руки,— з тоскою думаю я,— коли вони в людській крові? Кому розповісти свою муку — я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарізала на великій дорозі, що ховається за мигдальними кучугурами, що пересікає тракт Карла XII,— вчора я зарізала жінку з дитиною. Три дні позад я спровокувала цілу країну.
— Б'янко,— раптом звертається до мене сестра, і в її очах стоїть невимовна скорбота.— Яка тоска!
Тоді я повертаюсь і бачу в первіснім степу над вітром тирси гострі списи. Іде ватага, і стоїть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна ніч, забута країна, медові ландшафти, екзотика круторогих волів...
— Чи не це понесе Чаргар на олтар світового мистецтва,— думаю я.
Тоді мене знову зажурено перебиває сестра:
— Б'янко, ти чуєш?
— Що чуєш? — скрикнула я.— Сволоч! Замовчи, потаскухо!
Сестра уткнула обличчя у вовну сибірського кота й тихенько заплакала.
— Сестро! — говорю я далі.— Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої імперії — світовий мільярдер чи світовий чиновник?
І каже сестра крізь сльози:
— Яка ти чудна, Б'янко, хіба ця мисль і тебе тривожить? Тоді починає колихатись хатка на курячих ніжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кімнаті — домовина — така змертвіла тиша, і... раптом очі мої зупинились: вони найшли крапку.
— Морітурі те салютант! — скрикнула я, як римські гладіатори, що йдуть повз імператора на бій.
Але це було тільки передчуття. Навколо мовчазно, і лише цвіркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тоді я підходжу до вікна й бачу: на темно-синьому фоні бездонного неба, над порожнім майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселі, в повітряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевільна фантастика, що я мимоволі відкинулась від вікна. Але — даремно: дика кішка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула і так м'яко, і так енергійно. І впало моє серце, і розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислі, де я бачила цей велетенський силует в кепі?
— О, далекий! — раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсікаючи темно-сині простори, летів на землю витвір геніального скульптора. Потім удар — і тиша.
— О, далекий! — знову скрикнула я і, божевільна, вискочила з хатки, що на курячих ніжках.
І знову переді мною змертвілий порожній майдан і нічне темно-синє небо. «Де ж він упав? — думаю я.— Де ж цей геніальний витвір у кепі?»
Тоді я побачила: там, де впав він, замаячіли три могили. І лежать у цих могилах у середньовічних капелюхах три витязі. І сказав перший:
— Морітурі те салютант!
...Я знову прокинулась. На чолі мені лежали краплі холодного поту. У вікно вже зазирав міський світанок. Я підвелась і наділа виступці. Якесь передчуття охопило всю мою істоту. Невідома сила потягла мене до дверей. Я в розпуці відчинила їх і побачила перед дверима закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навіть не скрикнула. Я тільки подумала тоді, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.
«Бідний, бідний товариш Бе!» — згадала я її теплу фразу.
Тоді я заперла двері й, підійшла до ікони (перед нею жевріла лампадка). Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потім суворо сказала:
— Ну, Боженько! Чому ж ти не відчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна? Ну?
В кімнаті стояла півтемрява, і на неї поволі і обережно насувався міський світанок. Лампадка ввесь час миготіла й робила на образі Спасителя химерні тіні. Було тихо й урочисто.
Але я вже безумствувала. Якась дика злоба свердлила мені мозок, і страшна образа лягла на моє серце. Мені прийшла мисль, що образ «Спасителя» — це не що інше, як мертвий Чаргар. Я відкинулась від ікони й підійшла до вікна. Я буквально ковтала свіже повітря, бо мені здавалось, що от-от задихнуся. Потім я підійшла до Спасителя й з не меншою насолодою, як і Чаргарові, плюнула в його прекрасне обличчя. Потім узяла із стола кухонний ніж і порубала дошку з образом Боженьки на маленькі трісочки. Я погасила лампадку й викинула її у вікно.
Ішов світанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп товаришки Уляни й пішла на вулицю. В коридорі біля розрубаної голови, очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спідницю.
Я йшла поволі. Я

читати