Завантажити

затриматись до нашого часу така архівна фігура, та ще й у великому городі.
Але довго тішитись із діловодом я, звичайно, не мала охоти, і в слідуючий момент він почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян і шукала серед них художника. Я вже проклинала діловода й шукала зачіпки якось одійти від нього.
— Ервика! — раптом крикнув Кук.
— Еврика! — поправила я його.
Він, мабуть, почервонів, бо йому заблищали очі. Кук одвернувся і змовк. Він був страшенно самолюбивий, і всякий казус, подібний до «ервики», його страшенно хвилював. Тоді я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його:
— Ви, здається, хотіли мені щось сказати?
— Так, я вам хотів щось сказати,— ледве чутно промовив Кук.
— От скажіть мені, чому ви на мене розгнівались?
— Коли це я на вас розгнівалась? — здивовано спитала я.
— Тоді ж ото, як з «місця в кар'єр». Ви, може, подумали, що я вас хочу по компрометувати (він так і сказав «покомпреметувати»)? Так це зовсім напрасно: Боже спаси,— і в думках не було!
— В чому справа? — занервувалась я.
— Ви, може, подумали,— сказав Кук,— що я насмішки строю над вами (він так і сказав «насмішки строю»): мовляв, не беруть її — от і не виходить заміж!
Я зареготала. І справді: як було не реготати? Ця мавпа не тільки була високого розуміння про себе, більше того: він хотів якось там співчувати мені!
— А може, ви мене візьмете за дружину? — іронічно запитала я. Діловод зам'явся: виходить, і ця мавпа не хотіла брати мене. Власне, цей уже не хотів мене брати за дружину.
— Не турбуйтеся, товаришу Кук,— сказала я.— То просто жарт, я не думаю виходити заміж.
Діловод одразу ж пояснів. Тоді я сказала Кукові, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу віддатись йому, бо мені скучно жити. Я хочу, щоб він заходив до мене на квартиру, і ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти міщанської сім'ї з геранню на етажерці. Навіщо, мовляв, це? Можна й так прожити.
Ми виходили в місячну полосу. Це було далеко від головного виходу, і городяни тут майже не зустрічались. Зрідка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалі кричав традиційний паровик голосно і протяжне. Падало листя, як тихий дощ.
Я подивилась на Кука: він тулився до мене і був блідий. З рота йому (можливо, це мені здалося) текла слина.
— Так що ви це правду говорите? — сказав він тремтячим голосом і змовк.
— Істинну правду! — сказала я.
Тоді він спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого — він мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зідхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на ці дні приїхала мати. Тоді ж я спитала, що ж робити? Діловод знову мовчав. Мені прийшла мисль і я кинула:
— А може, зараз підемо в кущі?
Він здригнув і погодився піти в кущі. Він іще щільніше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє ліве грудне яблуко. Я обережно відхилила йому руку. Потім діловод зупинився.
— От тільки я думаю,— сказав він,— скільки тепер аборт коштує?
— А вам це для чого? — спитала я.
Кук знову зам'явся... Тоді я зрозуміла його й кинула:
— Я з вас на аборт нічого не буду вимагати.
Діловод знову прояснів. Він із вдячністю подивився й ще щільніш притулився до мене. Тоді ми прискореним кроком пішли до кущів. Небо було таке прекрасне, а на душі мені лежав камінь. Я тоді вже забула про Чаргара, ніби й справді мене цікавив тільки Кук — цей діловод із мавпячою фізіономією.
Над парком тоскувала віолончель. Місяць стояв над гігантським дубом і байдуже продовжував свою гігантську путь. Я спокійно йшла поруч діловода, але тепер я не найду епітета тій бурі, що кипіла тоді в моїх грудях. Раптом я зупинилась:
— А знаєте що,— сказала я.— Аборта я не думаю робити!
— Як так? — зупинився й Кук.
— Дуже просто: я хочу народити дитину.
Діловод зам'явся. Я зрозуміла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Він не вісімнадцятилітній юнак і повинен знати, чим це пахне.
— Ви, мабуть, говорите про аліменти? — хутко зрозумів він.
— Так, я говорю про аліменти.
Тоді Кук свиснув і сказав розв'язне, що на таке діло він не хоче йти, бо це йому не по кишені, і він краще буде користуватись проститутками. Та не встиг він договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фізіономії. Кук зблід і стояв з опущеними очима.
Але я вже погасла. «За віщо я його вдарила?» — метнулося мені в голові, і моє серце занило. Справа в тому, що по суті на землі я не бачила винних, і справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нікчемною крапкою, що мені до болю шкода його стало. Тоді ледве чутно промовила:
— Пробачте мені, товаришу Кук. Що хочете робіть зі мною, але не гнівайтесь на мене!
— Нічого! Нічого! — говорив він.— Це залишиться між нами... Я не думаю віднімати

читати