Завантажити

— Чи не можна б для виконання цієї навіженої і безцільної вигадки вжити хоч татар?
— На штурм вони не підуть, та й місцевість не дозволить мені розгорнути свої сили! — відповів Чарнецький. — Поміж ними і так вже чути нарікання, і я дозволив кільком загонам понишпорити в околицях.
— Руїна, одна руїна, і нові болячки ойчизні, і нові краплі отрути в серця розлютованих дітей великої і славної колись Польщі! — зітхнув важко Лянцкоронський.
— Не дітей, а гадюк, ясний гетьмане, — відповів, скипііі-ши, Чарнецький, і полум'я нелюдської ненависті свіргонуло в його очах.— Я, проте ж, придумав для них частування, услід за котрим підуть і татари.
— Яке ж? — зацікавився гетьман.
— Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирій, випущу всю воду з озера в провалля, і тоді суходолом полізуть і татари і дощенту знищать це гадюче кубло!..
— Люто придумано, пане воєводо! — завважив гетьман. — Саме пекло навело тебе на цю думку...
— Воно ж завтра і потішатиметься на бенкеті кривавому, коли після розруху з гармашні вашої вельможності сарана налетить ззаду! — І Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навіть здригнувся від жаху Лянцкоронський і раптом повернув коня.
Коли вже стемніло зовсім і нових нападів навряд чи можна було сподіватись, Орися пішла до своєї світлиці в роговій башті і по дорозі зустріла бабусю.
— Вклонявся тобі, доню, батько твій, — сказала бабуся, поцілувавши свою Орисю в чоло,— і звелів переказати, що господь бог огріває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце і не слабшає силою дух, що й тобі він його посилає вкупі з батьківською молитвою.
— Спасибі тобі, неню, за переказане від його слово,— обняла бабусю Орися,— воно ще надає мені сили; отцева й матчина молитва зі дна моря вертає, з тяжкої неволі визволяє... Що ж, як там? —додала Орися.— Чи багато постраждало за правду?
— Є вже таки чимало в божому раю, — зітхнула глибоко бабуся, похитавши головою.
— Так, в божому раю,— підміцнила Орися, здійнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебні очі,— я цьому глибоко вірю,— і, помовчавши трохи, спитала: — Ну а як же там окопища, ще не зовсім розвалені? А з гармат чи вціліла ж хоч одна?
— Окопища розвалено, але їх уночі полагодять; а з гармат же тільки товстопузиха ще держиться та баба, останні ж усі підбиті,— говорила спокійно бабуся,— а то й їх якось прилаштують... Еге, я й забула, про що мала казати,— заметушилась бабуся,— до тебе батько прислав двох поранених...
— Де ж вони?
— Отам, коло твоєї світлиці.
— До смерті ранені? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати,— стривожилась Орися.
— Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога,— повідала бабуся,— але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.
— Все ж таки треба б перев'язати і заживити їм рани,— клопітливо говорила Орися, підходячи до світлиці, і зустріла на порозі її двох козаків — одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.
— Вітаю вас з славою, лицарі,— сказала Орися .привітно,— і заздрю вашій славі!
— Не заздрій, панно,— відповів молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою,— слави тут про всіх не забракне, але от тільки треба приготуватись і вам к завтрішньому дню.
— Як? Хіба вже пригород не може триматися надалі? — спитала неспокійно Орися.
— Поки зможе — втримається,— зауважив другий ранений,— але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як,— тож, стало буть, і треба приготуватись, щоб почастувати їх як слід.
— Та хоч відпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.
— Не варто, панно,— відповів молодий козак,— на одну ніч і праці шкода, все одно завтра нові будуть.
— Правду кажеш, хоч і молодий,— зауважив з усміхом сивий січовик.— Так от що, дочко, рани нехай самі собі гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слід, так от ми й поможемо, бо воно хоч і ваш брат теж не дасть собі межи очі наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нібито й менше... oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, коряків придбати,— от коло цієї справи постараєтеся й ви, молодиці. Ну й весело промине останній день, далебі, весело!..
— А ви, дядьку, й раді,— спитав, підморгнувши, молодий,— що і в останню дорогу послав нам бог молодиць?
— Авжеж, радий! Чого мені брехати? Присяйбі, радий,— згодився щиро старий,— веселіш, одне слово, веселіш!
— Спасибі вам, діду, і тобі, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанією,— сказала з ухмілкою Орися,— ми вам вірними помічницями будем і в братерській дорозі не завадимо, бо там простору доволі.
— Певно! — підхопив дід.— Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все і попорядкуй, бо тебе батько тут головою

читати