Завантажити

проповiдує се мужикам. Вони настроєнi так, що щохвилини чогось чекаєш...
- Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти - працюй, моє серце. Ну, от.
Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.
- Лiда в своїй чудеснiй сукенцi, що так їй до лиця, щоранку буде виганяти корову, а вечорами доїти, пiдкасавши подолок... Ха-ха!..
- Щодо мене, то я...
- От i прекрасно...
Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi у рукавичках руки мiж лiктi панiв й собачi морди. Жан посадив пляму з сметани на адмiральську тужурку, i "мiноносець" старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софiї Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик, забувши пристойнiсть, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
- Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
- Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi вiн чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ має право на землю.
- Блажен, iже i скоти милуєть... - одповiв текстом на свої думки мовчазний Жан i освiтив бiльмами щетинасте обличчя. - Мiноносце! Дай папiроску...
- Єсть!
- Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж скоти, а то люди...
Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг їх. Вiн кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив й принiс. Забавно було дивитись, як Нептун на бiгу хляпав обвислим вухом i трiпав бiлу поноску пiд чорним холодним носом.
- Нептунi Iсi!..
Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув. Занепокоїлись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i, пiдгорнувши пiд себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
- Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
- А! Мужики... Клич їх сюди.
- Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв... Вiн вже скiнчив. Мужики увiйшли i купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв, а не виїхав нинi на панове сiно.
- А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однiм мiсцi, бiлi, як вiвцi в своїх полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i собаки.
- За яким дiлом прийшли?
Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем Iвана. Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у згодi заморгали на нього. Бондаришин не смiв вийти з тiсної купи i звiдти вклонився ласкавому пану.
- Прийшли до пана погомонiти за землю.
- Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума. Тодi Iван помiг:
- За панську, прошу ласкавого пана...
- Що тепер, значить, такi часи настали... - додав Марко...
- Та й пан самi нам казали... - не втерпiв Панас. А Бондаришин вже закiнчив:
- От громада i присудила... Будемо одбирати землю од пана...
- Що?
Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
- Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
- Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, - одвiв дiда рукою рудий Панас.
Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда - покидали свої мiсця i встали за плечима хазяїна дому.
Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали тарiлки.
А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
- Борони боже... лишимо й пановi трохи земельки... на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
- Ах, ах! - зробилось млосно Софiї Петрiвнi, i поки Лiда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
- Вот негодяи!..
- Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому пану, - кланявся Бондаришин.
- Аякже... Грiх що казати... всi люди пана "татком" взивають... - гудiли за ним.
- Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од своїх слiв... Коли так присудила громада...
В його голосi чувся вже лiд.
- Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смiєте ви!.. - хвилювалась Софiя Петрiвна.
Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому лобi.
- Так отак, пане... за два днi маємо свято, тодi громада й подiлить землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де їм лишить на грядки... чи коло дому, чи в полi.
- Звiсно, що коло дому... ловкий погнiй... i наручно буде... - вирвався з радою рудий Панас.
- За два днi вже пан самi обмiркують... Ми не хочемо зразу... бо ви в нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi... Вони нас нiколи не забували...
- Авжеж... чи порошку там, чи мазi якої... звiсно, нашi пани... Оставайтесь здоровi...
I поки виходили люди, усi

читати